Дозвілля
“Дай мені чеки! Я маю право знати, куди йдуть гроші мого сина!” — допитувала свекруха, яка стежила за кожним моїм кроком — Ти зобов’язана надати мені чеки! Негайно!
– Іване, я тобі кажу, що більше ніколи не дозволю твоїй мамі переставляти наші меблі! – я ледь стримувала злість, а чоловік стояв навпроти із заклопотаним обличчям. Мене
– Я не можу дивитися, як твоя мама забирає тебе у мене, у наших дітей. Нам краще розлучитися, – сказала я чоловіку. З того часу минуло двадцять років,
— Мама готувала не так! Перероби ці котлети, я їх їсти не буду! — Чоловік знову невдоволено відсунув тарілку. Світлана втомилася від його докорів. Цього разу вона вирішила
— Ти думаєш, я не дізнаюся про твій другий телефон? — з недовірою запитала я чоловіка. Я перевірила кишені його куртки, звична справа перед пранням. Пальці намацали щось
— Якщо ти знову станеш на її бік, я піду назавжди… — розчарована промовила дружина Наталія повільно піднімалася сходами, прокручуючи у голові події минулого дня. На роботі все
— Твоя мама знову лізе зі своїми порадами. Може, їй краще жити окремо від нас? — роздратовано кинула дружина. Вечір опускався на кухню важким сірим туманом, ховаючи останні
– Мамо, ти серйозно вважаєш, що я маю покинути свою дружину? – Богдан підвищив голос, а в мене аж серце похололо за стіною. – А що тут думати,
Перше, що мене запитала Орися, було: “Ти, мабуть, дружина Василя. Я… я теж думала, що колись стану офіційною дружиною”. Виявилося, що їхні стосунки тривали сім років. І що
Ти обрав молодість, а тепер повернувся до старості? — з усмішкою спитала жінка. Дзвінок у двері пролунав різко й наполегливо, коли годинник у передпокої показував початок дев’ятої вечора.