Було вже далеко за північ, та Віра Павлівна заснути не могла. Поруч, у вітальні, міряв кроками тишу її син Іван. Іван, Іванко, найменший синок, улюбленець матері, якому оце нещодавно минуло 35.
Як вона його завше любила, як боялася за нього, як сумувала, коли його не було поруч. Тепер він уже офіцер запасу, демобілізувався і, нарешті, вона, мати, живе у 3-кімнатній квартирі з сином, невісткою та онучкою. Невістка Оля, дякувати Богу, спокійна та любляча дружина Іванкові, а що вже онучка Маринка – бабуся просто у захваті від неї. Вірі Павлівні дуже хотілося того сімейного затишку, який вона називала щастям. Та воно чомусь оминало їхню оселю. Останнім часом син ходив як хмара. Ні з ким не розмовляв, хіба що з донькою, коли виходив з нею у двір погуляти. Та прогулянка була дивна: дитина гралася у піску, а Іван мовчки викурював цигарку за цигаркою. Віра Павлівна намагалася з’ясувати причину відчуження сина. Та дарма. Іван замкнувся у собі й не виявляв бажання спілкуватися. Та й з Олею не сварився, мати знала про це напевне. Залишається тільки… Але ні. Це вже в минулому. Адже 7 років тому Іванко поставив крапку на своєму великому коханні до і Оленки.
– Та я ж мати йому, ось піду й усе з’ясую. Скільки ж можна себе отак мучити та й навіщо? – наказала сама собі Віра Павлівна, накинула халат і і зайшла до вітальні. Кімнатну і тишу самотньо освітлював і торшер. Іван стояв на балконі, схилившись на поручні, й і курив. Судячи з кількості недопалків у попільничці, син, очевидно, ще з вечора тільки і цим і займався. Віра Павлівна підійшла до сина, поклала руку на його плече.
– Що з тобою, синку?
– Нічого, мамо. Йди спати, з олімпійським спокоєм відповів син.
– Але ж, синку, я хочу знати… Я хочу тобі допомогти.
– Чим, мамо? Чим ти можеш мені допомогти? Іди спати, кажу тобі, пізно вже.
Іван не був налаштований на розмову й не приховував цього. їй би піти, залишити сина в спокої, але якась сила смикала її за язик. Ну, звичайно, якщо бурі немає, то її можна зробити і самій.
– Тільки не кажи мені, що це знову Оленка, роздратовано мовила мати.
Син мовчки взяв матір за руку, завів у вітальню, посадив на диван. Сам сів поруч.
– Ти на що нариваєшся, мамо. Забула, мабуть, що мені не 28, а 35 уже. І Оленки ти не чіпай, – Іван завівся не на жарт.
– Я ж просто поговорити з тобою хотіла, розважити тебе якось. От і подумала про Оленку. Але ж, сину, ти сказав тоді, що сам її покинув.
– Аякже, сам, сам, з твоєї принуки, щоправда, – син різко підвівся, став навпроти матері.
– Тебе, мамо, як злочинця, так і тягне на місце злочину. Ну що ж, давай поговоримо, якщо ти так наполягаєш. – тон Іванової розмови не обіцяв нічого доброго, та відступати Вірі Павлівні не було як. Сама напросилася.
– Ти пам’ятаєш, мамо, як 7 літ тому я сказав тобі, що, хочу одружитись. Розповів усе про свою кохану і про те, що в неї є маленька доня, яку теж полюбив. А ти? Твою реакцію можна було порівняти зі вибухом бомби. Ти нервувала, тупала ногами, обзивала Оленку найгіршими словами. Коли ж я, використавши всі свої аргументи “за” , почав наполягати на своєму, ти не давала мені спокою. Чому, мамо? Тільки через маленьку дівчинку, якій я хотів стати батьком? Ти ж навіть не знала і не бачила Оленки, жінки, яка стала для мене найкращою.
Ти тоді ненавиділа мене, чи не так?
– Ну, що ти, синку, – спромоглася на відповідь мати. – Ти теж маєш мене зрозуміти. Ти, такий молодий, розумний, красивий, хотів опуститися до того, щоб узяти жінку з дитиною, яка сама розлучилася зі своїм чоловіком. А де гарантія того, що через якийсь час…
Та син не дав їй договорити. В його очах спалахнув такий вогонь, що матері стало не по собі.
– Опуститись! Ти кажеш – опуститись?! Та я хотів піднятися до того, щоб одружитися з жінкою, у якої є дитя. Піднятися! Розумієш різницю. Виховати чуже дитя – це не просто. А я ту дівчинку вже любив, бо любив до нестями її маму. Тільки-от ти не дала, не дозволила. Авжеж, ти знала, що мені треба для щастя. Іван опустився у м’яке крісло, затулив обличчя руками, наче нічого не хотів чути й бачити. Мати ніби усе розуміла, та в душі не визнавала своєї провини перед Іваном. Бо чи ж може помилитися мати?
– Синку, матері своїх дітей народжують у муках…
– Невже для того, щоб діти все життя мучились? – саркастично перебив син матір, глянувши їй просто у вічі.
– Я не те хотіла сказати. Просто ми завжди переживаємо за вас.
– А я думав – любите.
– Це одне і те ж, синку, – тихо сказала мати.
– Можливо. Та мені більше було б до вподоби, якби ти тоді мене зрозуміла, І все. Ти ж добре знала, що ми з Оленкою разом з тобою не жили б. Мені треба було повертатись на місце служби, де у мене був контракт на 5 років. А далі – за моїм бажанням. Отже, Оленчина доня не маячіла б тобі перед очима. А щодо самої Оленки, то такою невісткою пишалася б найвибагливіша свекруха. Розумна, добра, ніжна, вродлива. Та з нею можна було б хоч на дипломатичний прийом! Мати її за дружину для мене було б щастям. Але ти… ні – і крапка.
– А що я? Я сказала свою думку. І якби ти вже так заповзявся, то чи зважав би на мене. Чи не так, сину? – уже впевненіше промовила мати. Іван просто запалив цигарку. Віра Павлівна помітила, що у нього тремтять руки.
– Не зважати на тебе? О, ні. Я тоді недооцінив тебе, мамо. А як же земля з дев’яти могил, яку ти мала намір розсипати перед дверима Оленчиної квартири? – Мати оніміла, але тільки на мить, бо одразу ж знайшлася.
– Це тобі баба Надя розповіла? Та я ніколи такого не зробила б. То навмисне так сказала, щоб якось витягнути тебе з цього чи хоча б навіть трохи налякати.
– Ні, мамо. Ти пішла б на все. Я тоді зрозумів це і… злякався. Не за себе, за них.
Оленка жила з батьками і меншою сестрою. Непоправне могло б статися з будь-ким із них, а то й з усіма. Баба Надя мені докладно все роз’яснила, і саме тому я й вирішив і зректися Оленки, заради неї самої. Я більше до неї не пішов. А за день до мого від’їзду вона подзвонила: кілька банальних фраз і і запитання: “ Ми що, прощаємось?” Не своїм і голосом я видихнув “ні”. “Ми прощаємось”, – тихо сказала і Оленка й замовкла. Моє серце розбилось на дрібні шматки. Мені здалося, я закричав, хоча насправді тільки і прошепотів у слухавку: “ Я кохаю тебе, Оленко! – І все, все! Ти розумієш, мамо?
Мати мовчки кивнула. Та син не довіряв цьому, бо добре знав свою матір. Вирішив, що скаже їй усе до кінця.
– Знаєш, мам, 3 роки я не підпускав до себе нікого. А потім якось на вечірці я трохи випив і мене запросила на танець Ольга, яка вчителювала у нашому військовому містечку. Після цього ми почали зустрічатися. Сам не знаю для чого. Але факт. Через кілька місяців вона завагітніла і ми розписалися. Я не любив і не люблю Ольги, проте добре до неї ставлюсь. Це її влаштовує, і я з самого початку розповів їй драму свого життя, тому вона нічого не вимагала від мене, а я від неї. Ми просто живемо разом і любимо нашу Маринку. Ось так.
– Але ж Оля – чудова жінка, – вирішила якось піддобритися Віра Павлівна.
– Може і чудова. Але знаєш мамо, те що може дати чоловікові кохана жінка – може дати тільки кохана жінка. – Син наголосив останні слова.
– Я люблю Оленку і завше її любитиму. Чим далі я відходжу від неї, тим більше болить у моїй душі. Й усе через тебе, мамо. А пам’ятаєш, як ти тоді казала, що колись я дякуватиму тобі, що перешкодила моєму одруженню? Може, це й жорстоко з мого боку, але знай, мамо: сотні разів я жалкував про те, що не сирота, та й дякувати не мав за що.
Ці слова сина боляче зачепили матір, але вона й оком не зморгнула, бо вирішила триматися. Адже це все мусить колись скінчитися.
А син тим часом продовжував:
– Як жаль, мамо, що нічого вже не зміниш. Я повернувся додому, бо мріяв, що колись побачусь з Оленкою, поясню їй усе. Але і цього мені не дано. Кілька днів тому я був у неї вдома. Розмовляв з її матір’ю. Просив вибачення. Мабуть, вона мене зрозуміла, але вже нічого не вдієш.
Знаєш, Оленка все ж чекала на мене 2 роки, а потім вийшла заміж за хорошого чоловіка. Живуть вони не в Луцьку. Мати не сказала, де саме. Боялась, певне, що буду шукати Оленку і натворю бозна-чого. А я такий, що можу. Ось украв у них із дому фото, яке стояло на полиці. Он воно, на столі лежить. Подивись, хоча б знатимеш, кого ти так ненавиділа.
– Мати взяла фотокартку. Вродлива молода жінка у чудовому весільному платті стояла біля молодого чоловіка в смокінгу. Між ними, на стільчику, маленька дівчинка, геть схожа на маму. – Хай щастить тобі, доню, – подумки побажала Віра Павлівна Оленці.
– То що, мамо, є мені за чим тужити? Бо ж я мав там і стояти біля неї. Я мав бути щасливим, я мав би любити Оленку. Я, я, я… Голос сина зірвався, і він замовк, знесилено сівши у крісло, і Віра Павлівна бачила, як боляче синові. Проте вірила, що все ще буде добре, адже Іванко молодий і він переживе свою тугу.
Уже наче й не було про що говорити, та Віра Павлівна на всяк випадок промовила:
– Пробач мені, синку, що так сталося. Хотілось як краще.
Син відчув нещирість у словах матері й одразу ж відпарирував:
– Ти хотіла як краще для себе, мамо. Без зайвих клопотів. Щоб усе було як по нотах. От тільки грати нікому.
Ну що ж, тепер ти досхочу зможеш насолоджуватися моїм розбитим життям – скільки житимеш. За якусь мить Іван вийшов на балкон. Ніч минула, уже світало. Син знав, що ця розмова все одно колись мала відбутися, та принаймні чекав від матері хоч тепер щирості й розуміння. Не вийшло. Мати й нині стоїть на cвоєму. Для Івана це вже не має ніякого значення.
Син повернувся у кімнату, мати роздивлялася фото.
– Знаєш, мамо, у Корані є такі гарні слова: “ Рай лежить біля ніг матері”. Як мені жаль, мамо, що ми з тобою назавше втратили той рай.
Євгенія МОСПАНЮК
