Була неділя. Вечір… Марія, зіпершись на ворота, за старою звичкою проводжала поглядом кожного, хто проходив сільською вулицею. Аж раптом угледіла свою дочку Любку, яка проходила з якимось незнайомим хлопцем. Коли вони порівнялися з нею. зауважила, що юнак нетутешній, якийсь незнайомий, до того ж гарний. У хаті вчинила дочці допит: хто такий, звідки, чим займається і т. ін. Така мова, звісно, дівчину обурила.
– От якби ви на воротах там не стирчали, то й розпитала б. А так він засоромився і хутчіш пішов додому…
Не стерпів тієї жінчиної мови і чоловік Матвій:
– І де ти таку моду взяла висіти на воротях? Он на вулиці лавочку для тебе зробив. Так ні, як сороку на пліт, так тебе на ворота тягне.
Отой хлопець, що проводжав її Любку, не давав Марії спокою. Хто він. чому в їхньому селі. Не спала майже всю ніч. Наступного дня таки довідалася в куми Ганни. Учитель із райцентру, буде вчити дітей молодших класів. Поселився на квартирі у старих Козаків. А Любці наказала, що б там не було, а не випускати його з рук – уже ж не молоденька. Час і заміж виходити…
Любка й сама це знала, та і той Петро їй був не байдужий. Десь через місяць, як почалося навчанні у школі, вирішили побратися.
– Ти ж тільки дивись, дочко, щоб першою на рушничок щастя стала. То буде твій верх над чоловіком. Старайся, щоб був під твоїм каблуком, як он твій батько. Бачила? Що скажу – все слухається.
– Ой, мамо, що ви таке кажете. Гидко слухати, мені нашого тата шкода, коли ви на нього кричите.
– Не розумна… Я ж твоя мати, хочу тобі добра.
– Ви своїм добром довели мою сестру Олену до божевільні. Досить!
Але Марія після весілля не вгавала. Увесь час давала дочці настанови, благо, далеко не потрібно було ходити, бо молодята жили у неї в хаті. Вона щоранку, в обід і ввечері готувала їм їжу. Поставивши на стіл наповнені тарілки, сідала неподалік і все навчала їх, як жити, аби розбагатіти, аби він шанував свою Любку, адже йому, Петрові, даровано нею таку красуню, таке щастя. Зятеві вже остогидли ті настанови, і одного разу він не витримав:
– Ви подарували мені Любку, а моя мати – мене їй подарувала, прошу вас не варіть нам їжу. Я хочу, щоб моя жінка готувала для мене і щоб, коли ми їмо, нікого не було в кімнаті.
– О, Господи! – сплеснула руками теща. – Я ж хочу, щоб твоя жінка не перевтомлювалася, щоб себе гляділа, щоб була красива, якнайдовше, тебе радувала, – і пішло і поїхало… Петро тільки тепер збагнув, яка красномовна його теща. Саме в цю хвилину нагодився тесть.
– Знаєте що, моя жінка ще молода, здорова. Робота у неї в магазині неважка. А щодо краси, то вона не цукор – її не лизати. Чули?
– Правильно, синку, кажеш! Ой як правильно. Тут Марія із зятя одразу перекинулася на чоловіка: “Геть з моїх очей. Ще й ти сюди підпрігся?”.
Але Матвій осмілів, бо відчував підтримку з боку Петра.
– Що з того, що у тебе була краса? Тепер ні краси, ні доброти – як і не було. Змія була, змія і лишилася. Недарма тебе коброю в селі прозвали. Та ще не простою, а королівською…
Зять тихенько пирснув. Думає, добре дісталося тещі. Через кілька тижнів повідомив удома, що їм у школі дадуть кімнату. І вони з Любкою виберуться від них.
– От і добре, – сказав Матвій, – будете самі собі хазяї, ніхто вам не заважатиме.
– Сиди там тихо, – це Марія до чоловіка. – Я вже хотіла хату на вас переписати, а ви вибиратися надумали.
Не встигли молоді переїхати, як теща зачастила до них. Петро помітив, що вона настроює Любку проти нього. Сказав про це жінці, але та заперечила його здогадки.
– Та що ти таке кажеш. Вона ж мати, хоче мені добра…
– Може, тобі й хоче, але хай мені не шкодить.
– Чому ти її так не любиш? Ось буде дитина, хто її глядітиме?
– Самі будемо глядіти. Я піду в декретну відпустку. Тепер це дозволено.
– Ти?
-Так, я… Якщо ти не захочеш з дитиною сидіти. Я дітей люблю. Але. щоб хтось проти мене налаштовував мою жінку, – цього не потерплю. Чула?
Ходить теща до них тиждень, другий… Любка до чоловіка ласкава. У хаті тихо, мирно. Але Марії так і хочеться втрутитися у справи молодих. Одного разу ввечері вона почала їм докоряти, що і те не так, і інше не як у людей. Петро терпляче слухав ту мову, а потім схопився на рівні ноги та: “Чуєте, Маріє Романівно, досить тієї науки. Бачите, он Біг, а он поріг. І щоб вашої ноги тут не було”.
– Ой, Боже! – оторопіла теща. – Здурів чоловік, хтось поробив йому…
– Ви й поробили, – і зачинив за нею двері.
Любка ніколи не думала, що її стриманий, ніжний і люблячий чоловік має такий твердий характер. А він радів, що його жінка не пішла на поводу в матері. Стала на захист свого домашнього вогнища.
