— Будьте щасливі, діти!, — це все, що я змогла сказати, вітаючи сина з одруженням по відеозв’язку, хоча насправді моє серце нило від гіркоти. Тепер, коли Різдво на порозі, його мовчання у слухавці лише доводить: ціна за його нове життя виявилася моєю повною самотністю
Уже двадцять років, як я сама. Не стало мого чоловіка Павла. Син Олександр тоді навчався на першому курсі університету в Києві. Я залишилася в нашому маленькому містечку, працювала вчителькою в школі. Намагалася жити заради сина.
Олександр був дуже талановитим. Завжди мав хороші оцінки, був відповідальним, мріяв побачити світ. Коли він закінчив університет, я одразу зрозуміла, що в Україні він не залишиться. Його тягнуло за кордон. Хотів навчатися далі, працювати у великій фірмі, побачити, як живуть люди в розвинених країнах.
Я його підтримала. Як могла б не підтримати? Це ж моя дитина, моя кровинка, його щастя було для мене понад усе. Ми з ним сиділи, дивилися документи, обговорювали плани. Він обрав Канаду. Сказав:
— Мамо, там більше можливостей.
— Я знаю, синку, — відповіла я.
— Я там вступлю до магістратури, знайду роботу, а потім заберу тебе.
— Олександре, не треба мене забирати. Мені й тут добре. Ти живи своїм життям, будуй своє щастя.
Але він завжди повторював, що ми будемо разом.
Звісно, я переживала. Як це, відпустити єдину дитину на інший континент? Але бачила його ентузіазм, його очі світилися. І не могла стати на заваді його мрії. Ми продали стареньку машину, яку нам залишив Павло, додали мої заощадження, і Олександр поїхав.
Спочатку дзвонив часто. Розказував, як облаштувався, як йому подобається навчання. Знайшов там роботу, підробляв у пекарні. А потім, коли освоївся, почав дзвонити рідше. Різниця в часі, робота, навчання — усе це стало виправданням. Я розуміла, але в душі було дуже важко.
Я намагалася бути сучасною, освоїла відеозв’язок. Ми спілкувалися по відео. Я бачила його кімнату, його усмішку, і мені ставало трохи легше. Але коли він сказав, що познайомився з дівчиною, моє серце стиснулося.
Її звали Маріанна. Вона також була студенткою, але не з України. З якоїсь європейської країни. Добра, мила, розумна. Олександр мені її показав. Сказав:
— Мамо, вона дуже хороша.
— Я бачу, синку, — відповіла я.
— Ми плануємо одружитися.
— Коли?
— Після закінчення магістратури.
Я його привітала. Раділа за нього, але й відчувала, що тепер він належить не лише мені.
Вони одружилися. Весілля було скромним, у Канаді. Я подивилася фотографії, і на очі навернулися сльози. Я повинна була бути там, поряд зі своїм сином. Але не могла. Через мову, через вік, через відсутність грошей на таку далеку подорож. Я його привітала по відео. Сказала:
— Будьте щасливі, діти.
Але в душі було гірко.
Вони жили щасливо. Олександру пощастило, він отримав дуже хорошу роботу в IT-компанії. Маріанна теж працювала. Вони купили будинок. Все у них було добре. Але вони стали дзвонити ще рідше. Раз на два тижні. А іноді й раз на місяць.
Наближалися Різдвяні свята. Це завжди був для нас особливий час. Коли був живий Павло, ми збиралися всі разом, прикрашали ялинку, готували дванадцять страв. Потім ми з Олександром намагалися зберегти цю традицію. А тепер я сиділа сама.
У мене було дві хороші подруги — Галина та Софія. Ми з ними зустрічалися, пили чай, обговорювали життя. Вони мене підтримували, але ніхто не міг замінити сина.
Я сиділа у своїй маленькій квартирі, дивилася на ялинку і відчувала порожнечу. Зателефонувала до Олександра. Різниця в часі була велика, у нього там був ще ранок, але я не могла чекати. Потрібно було почути його голос.
Я дзвонила, але він не брав слухавку. Один раз. Другий. Третій. У мене почалася паніка. Що сталося? Чому не відповідає?
Написала йому повідомлення: “Синку, все добре? Чому не відповідаєш?”
Відповіді не було. Я ходила по кімнаті, не знаходячи собі місця. Думала про найгірше. Може, якась непередбачена ситуація, аварія, щось сталося. Я не знала, що робити. Подзвонила до Галини.
— Галю, Сашко не бере слухавку.
— Заспокойся, Олено, — сказала Галина, — Може, він на роботі?
— Яка робота? Це ж Святвечір!
— Ну, в них там не так, як у нас. Може, він просто зайнятий.
— Я не знаю, Галю. Мені дуже страшно.
Галина спробувала мене заспокоїти. Але я не могла заспокоїтися.
Через годину прийшла відповідь від Олександра.
— Мамо, все добре. Я був зайнятий. Ми готували вечерю.
Мені стало легше, але й боляче. Зайнятий? Навіть не міг взяти слухавку на Святвечір?
— Чому ти не відповів? — написала я.
— Мамо, я ж кажу, ми готували. У нас тут гості.
Гості. Звісно. Його нове життя, нові друзі, нові традиції.
Я спробувала стримати сльози. Написала:
— Вітаю вас із Різдвом, синку. Будьте щасливі.
— Дякую, мамо. І тебе.
На тому наше спілкування й закінчилося.
Я поставила на стіл кутю, узвар, борщ. Сіла сама. Ялинка, свічки, колядки. А серце плакало.
Після того випадку я вже не дзвонила першою. Чекала, поки Олександр сам зателефонує. Він подзвонив через кілька днів. Поговорили кілька хвилин. Все було добре, він був веселий, щасливий. Розповідав про роботу, про подарунки, які отримали з Маріанною.
Але в душі моїй щось змінилося. Я зрозуміла, що моє місце тепер тут, у цьому маленькому містечку, на цій кухні, наодинці з собою. Його життя там. Він там щасливий.
Я намагаюся не нарікати. Я сама хотіла його щастя. Але інколи, особливо на свята, мені стає так сумно, що хочеться плакати. Я дивлюся на старі фотографії, де ми з Павлом, де маленький Сашко, і згадую, як було добре.
Тепер я живу спогадами. Ходжу до церкви. З подругами зустрічаюся. Але кожного разу, коли наближаються Різдвяні свята, я відчуваю цей біль. Біль самотності.
Я знаю, що багато матерів, чиї діти поїхали за кордон, переживають те саме. Це непростий вибір — радіти за дитину і водночас сумувати за нею. Це велика ціна за щастя дитини.
Я нікого не звинувачую. Життя так склалося. Можливо, я теж зробила щось не так. Можливо, я повинна була наполягти на тому, щоб він залишився. Але як я могла?
Минулого року я поїхала до родичів у сусіднє село на Святвечір. Там було шумно, весело, багато дітей. Мені було добре, але я все одно постійно думала про сина.
У цьому році, я, мабуть, також поїду до когось. Сама сидіти більше не хочу. Це занадто важко.
Я просто хочу, щоб він був щасливий. А моє щастя… Воно, напевно, тепер у його щасті. Хоча це і звучить як самообман.
Я подивилася на годинник. У Канаді зараз ніч. Олександр, напевно, спить. Я не буду йому дзвонити. Завтра напишу повідомлення.
Але мені так хочеться, щоб він сам подзвонив. Сказав: “Мамо, я сумую за тобою. Приїжджай”. Але він цього не каже. Розумію, у нього своє життя, своя родина.
Я йду до вікна, дивлюся на нічне небо. Там, далеко, мій син. І я його люблю. І завжди буду любити.
А ви, дорогі читачі, що ви думаєте про такі історії? Чи маєте ви схожий досвід, коли діти далеко? Як ви справляєтеся із самотністю на свята? Напишіть, будь ласка, свою думку в коментарях, це дуже важливо для мене. І якщо вам сподобалася ця історія, поставте свою вподобайку. Дякую.
