— Богдане, ти хоч раз подумай про мене! Хто мене захистить, як не ти? — мама дивилася на мене, ніби я був її єдиною опорою. Я знав, що її слова — це спосіб тримати мене вдома, але на ярмарку в Кіцмані я зустрів людину, яка могла змінити мої плани
Мені за тридцять, а я досі тримаюся за мамину спідницю. Я, Богдан, тридцятип’ятирічний чоловік, який живе в Чернівцях, у двокімнатній квартирі разом із матір’ю.
Моя мама, Галина Петрівна, завжди знала, як тримати мене на короткому повідку. Її слова, її погляди, її вміння змусити мене почуватися винним за кожне рішення, яке я намагався прийняти самостійно, — це було мистецтво. Але цього разу, коли ми поїхали на ярмарок у сусіднє село, я зіткнувся з чимось, що змусило мене переглянути все моє життя.
Страх перед материнським невдоволенням, страх зробити крок у невідоме, страх будувати щось своє — все це здавалося дрібницею порівняно з тим, що я відчув, коли опинився віч-на-віч із минулим, яке, як я думав, давно поховав.
Ярмарок у селі — це не моє. Я терпіти не міг ці гамірні збіговиська, де люди торгуються за домашній сир, мед чи вишиванки, а повітря пахне смаженими ковбасками й пилом. Але для мами це було свято. Вона любила блукати між ятками, торгуватися, розмовляти з місцевими про ціни на картоплю чи погоду.
Я ж почувався там, як риба, яку витягли з води. Та якби я відмовився її супроводжувати, вона б місяць мені докоряла, що я “залишив її саму, бідну вдову”.
Мені було комфортно в нашій рутині: я працював програмістом у невеликій ІТ-компанії, приносив додому зарплату, половину віддавав мамі, а решту витрачав на техніку чи книги. Вона все одно знаходила, до чого причепитися: чому я не одружений, чому не привів невістку, чому в мене немає дітей.
Жодна дівчина, з якою я знайомився, не проходила її “тест”. Вона хотіла ідеальну невістку — щось середнє між святою і телезіркою кулінарного шоу.
Я знав, що пора вириватися з-під її впливу, але правда була в тому, що вдома я мав дах над головою, їжу на столі й не мусив думати про побут. Це було зручно. Занадто зручно. Ось чому я погодився їхати на той ярмарок, хоча й знав, що проведу день, таскаючи її сумки й вислуховуючи, як вона порівнює мої “невдачі” з успіхами сусідських синів.
Ми вирушили рано-вранці. Погода була ідеальна — сонячна, з легким вітерцем. Мама взяла з собою подругу, пані Оксану, і я мав бути їхнім водієм, носильником і охоронцем. Ми доїхали до Кіцманя за годину, припаркували стару “Ладу” на околиці ярмаркової площі, і я одразу відчув, як у мене починає псуватися настрій.
Мама з пані Оксаною пішли оглядати ятки, а я залишився біля машини, намагаючись не вдихати пилюку, яку здіймали десятки ніг. Я помітив, що забув свої навушники вдома — єдиний порятунок від гамору. Мама поспішала, і я, як завжди, не встиг нормально зібратися.
“Богдане, ходи з нами, не стій, як пень!” — гукнула мама, махаючи рукою. Я зітхнув і поплентався за ними. Вони вже торгувалися за банку меду, а я стояв осторонь, розглядаючи натовп.
Раптом мій погляд зачепився за дівчину, яка стояла біля ятки з вишиванками. Вона була в легкій блакитній сукні, з темним волоссям, зібраним у хвіст. Щось у ній видалося знайомим, але я не міг згадати, що саме. Вона посміхалася продавчині, тримаючи в руках вишиту сорочку, і я відчув, як у середині мене щось стиснулося.
“Богдане, не спи!” — мамин голос повернув мене до реальності. Я відвів погляд і пішов за нею, але відчуття не покидало. Хто вона? Чому я не можу згадати?
Ярмарок гудів, як вулик. Люди сміялися, діти бігали між ятками, а я намагався не загубити маму з пані Оксаною в натовпі. Вони зупинялися біля кожної ятки, розглядали глечики, прикраси, овочі. Я ніс дві сумки, які вже почали важити, як каміння. Мама кинула на мене погляд:
“Ти б хоч усміхнувся, Богдане. Люди ж бачать, що ти ходиш, як на каторгу”. Я промовчав, бо що тут скажеш? Вона завжди знала, як зробити так, щоб я відчував себе винним.
Я знову побачив ту дівчину. Вона стояла біля воза з яблуками, розмовляючи з якимось дідусем. Її сміх долинав до мене, і я раптом зрозумів, хто вона. Соломія. Соломія Кравець. Ми вчилися разом в університеті в Чернівцях. Вона була з тих дівчат, які завжди привертали увагу — розумна, весела, з іскрою в очах.
Я тоді був занадто сором’язливим, щоб заговорити з нею, хоча вона кілька разів намагалася зав’язати розмову. Потім життя розвело нас: я залишився в Чернівцях, працюючи на нецікавій роботі, а вона, здається, поїхала кудись за кордон. І ось вона тут, на ярмарку в Кіцмані, через стільки років.
Я стояв, як укопаний, не знаючи, що робити. Підійти? Заговорити? А що я скажу? “Привіт, пам’ятаєш мене, ми вчилися разом, я той, хто завжди сидів у кутку аудиторії”? Мама помітила, що я відволікся, і гукнула: “Богдане, ти де? Ходи сюди, допоможи вибрати гарбузи!” Я зітхнув і пішов до неї, але думки про Соломію не покидали.
Години минали, а я почувався дедалі більш загубленим. Не в прямому сенсі — я знав, де стоїть машина, і не збирався блукати. Але в голові був хаос. Зустріч із Соломією, хай навіть тільки поглядом, розбурхала щось у середині мене.
Я згадував університетські роки, коли ще мав мрії, коли ще вірив, що можу змінити своє життя. А що я мав тепер? Роботу, яка мені не подобалася, маму, яка вирішувала за мене, як жити, і жодної сміливості зробити крок уперед.
Мама з пані Оксаною вирішили перекусити. Ми сіли на лавку біля ятки з пампушками, і я слухав, як вони обговорюють сусідів і ціни на яйця. Я ж думав про Соломію. Чому вона тут? Що вона робить? І чому я не можу просто підійти до неї? Я відчував, як у середині мене наростає подив. Це не був страх, але щось схоже — суміш із жалю за втраченими можливостями й бажання щось змінити.
Раптом я побачив її знову. Вона йшла в наш бік, тримаючи в руках кошик із яблуками. Наші погляди зустрілися, і вона посміхнулася. Я відчув, як у середині мене щось подіяло — ніби хтось штовхнув мене вперед. Вона зупинилася неподалік і сказала:
— Богдан? Богдан Шевчук? Це ти?
Я кивнув, відчуваючи, як обличчя заливає жар.
— Соломія, — вичавив я з себе. — Давно не бачились.
Вона засміялася, і цей звук був як дзвінок, який розбудив щось у мені.
— Який сюрприз! Ти що, на ярмарок приїхав? — запитала вона, дивлячись на мене з цікавістю.
— Ну, так, з мамою, — пробурмотів я, відчуваючи, як мамин погляд свердлить мені спину.
— А я тут із подругою, — сказала Соломія, показуючи на дівчину, яка стояла неподалік. — Повернулася в Україну недавно, вирішила згадати, як це — блукати по ярмарках.
Ми розговорилися. Вона розповідала, як жила в Польщі, працювала в галереї мистецтв, а тепер повернулася, бо захотіла бути ближче до родини. Я слухав, але в голові крутилися думки: “Чому я не можу бути таким, як вона? Чому я не можу просто взяти і змінити своє життя?”
Мама перебила нашу розмову, гукнувши, що пора їхати додому. Я попрощався з Соломією, і вона, посміхаючись, сказала: “Було приємно тебе побачити, Богдане. Може, ще перетнемося?”
Я кивнув, але в середині мене щось стискалося. Я знав, що це був мій шанс — шанс не просто на розмову, а на щось більше. Але я не попросив її номер. Не запропонував зустрітися. Я просто пішов за мамою до машини, несучи сумки з гарбузами й медом.
Дорогою додому мама бурчала, що я “знов гаявся з якоюсь дівкою”, а я мовчав. У голові крутилися думки про Соломію, про те, як я знову відступив, як знову дозволив страху й звичці взяти гору. Я відчував подив — не від ярмарку, не від натовпу, а від себе самого. Чому я не можу зробити крок? Чому я дозволяю мамі вирішувати, як мені жити? І що буде, якщо я нарешті наважуся?
Коли ми приїхали додому, я сидів у своїй кімнаті, дивлячись у вікно. Чернівці світилися вечірніми вогнями, а я думав про Соломію. Чи перетнемося ми ще раз? Чи вистачить мені сміливості знайти її? І чи зможу я нарешті вирватися з цього замкненого кола, де я — вічний мамин син? Я не знав відповідей. Але вперше за багато років я відчув, що хочу їх знайти.
Але я боюсь, що і тут мама не дасть мені нормально жити.
Як мені бути? Як відійти від впливу мами?
Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!
