Біля вас вільно?- вистрелило мені у вухо в автобусі “Тернопіль-Львів”
– Бооооже… та ж автобус наполовину порожній… Чому хтось знову хоче до мене підсісти? – думками озвався мій внутрішній інтроверт. Я так люблю подорожувати сама…
Піднімаю очі вгору і бачу… бачу того, кому винна життя… Бачу військового ЗСУ.
Завстиджуюсь своїми думками і миттєво забираю рюкзак з сидіння поруч.
– Звичайно, вільно… Сідайте!
– Можна? Пів року не був вдома,- дивляться на мене величезні чорні очі. Якось не по собі стає від того глибочезного погляду.
– А ви звідки? (Маю на увазі, звідки родом)
– З-під Донецька. Я вам не можу передати, яке там пекло.
– Ви на ротацію, у відпустку?
– Ні, я практично втік з лікарні. На два дні. Я після поpанення. Підлікуюсь і знову на передок… по-швидше б це закінчилось…
– Може хочете перекусити?
– Мені не можна після операції…
Дорога з Тернополя до Львова – приблизно дві години. Я думала, це буде дорога-сповідь, дорога-розмова… а це була дорога-мовчання, дорога-молитва. Ми мало говорили. Я не майстер смолтолків. Та й це був якраз той випадок, коли треба було наповнено помовчати. Лише переплетені молитвою короткі репліки-здивування
(ого, люди вже бульбу копають…) чи репліки-спогади (я мав їхати до Польщі в середу. На заробітки. Кажу жінці: та, поїду з понеділка. А в четвер почалося… 24 був четвер…)
Його звати Микола. Як мого брата.
Ми попрощались на вокзалі. Я обіцяла за нього молитися.
А потім… Мене зустрів Львів. Російською мовою… Кілька разів… В різних частинах міста…
Що з тобою сталось, Львове?
Я сьогодні плаκала над тобою…
с. Клара Партем
фото: ілюстративне
