— Батьку, ваші гроші на рахунку все одно лежать без діла, а нам з Іриною нова машина потрібна вже зараз — заявив Дмитро, обводячи поглядом нашу скромну вітальню. Я зрозуміла, що цей вечір назавжди розділить нашу родину на до і після.
Ми з чоловіком завжди вважали, що виховали гідну людину. Степан працював на заводі сорок років, я викладала в школі. Ми не розкидалися грошима, кожну копійку відкладали, щоб на старість не бути нікому тягарем. Побудували затишний будинок у передмісті, виростили чудовий сад. Наш син Дмитро отримував усе необхідне, але ми ніколи його не балували понад міру. Після університету він швидко знайшов роботу, одружився з Іриною, і ми зітхнули з полегшенням. Здавалося, життя нарешті стало спокійним і розміреним.
Проте останнім часом ситуація в їхній родині почала змінюватися. Дмитро став дедалі частіше скаржитися на низьку зарплату, хоча ми знали, що він отримує цілком пристойні гроші для нашого міста. Ірина ж взагалі вирішила піти з роботи, мотивуючи це тим, що хоче присвятити себе саморозвитку та домашньому затишку. Ми не втручалися, бо це їхнє життя, аж поки одного суботнього вечора вони не завітали до нас без попередження.
Дмитро виглядав похмурим, а Ірина з порога почала розхвалювати нову модель автомобіля, яку вони побачили в салоні. Я накрила стіл, поставила чай і домашній пиріг. Атмосфера була напруженою, і я відчувала, що розмова буде непростою. Степан мовчки спостерігав за сином, чекаючи, коли той перейде до справи.
— Батьку, нам потрібна певна сума грошей на перший внесок за машину — нарешті вимовив Дмитро, не піднімаючи очей від чашки.
— Сину, але ж у вас є стара автівка, вона цілком робоча — спокійно відповів Степан.
— Та машина вже морально застаріла, соромно перед друзями — втрутилася Ірина.
— Ми розраховували на ті кошти, що лежать у вас на рахунку. Ви ж все одно ними не користуєтеся.
Я відчула, як моє серце стиснулося. Ті гроші були нашою подушкою безпеки, ми збирали їх роками, відмовляючи собі в поїздках на відпочинок чи новому одязі.
— Дмитре, це наші пенсійні заощадження. Ми планували наступного року трохи підремонтувати дах і, можливо, поїхати до санаторію — тихо сказала я.
— Мамо, який дах? Ви про себе думаєте, а про рідного сина ні. Нам зараз важко, ціни ростуть, а ви сидите на мішках із грошима.
— Ми не сидимо на мішках, ми працювали заради цього — голос Степана став твердішим.
— Ви просто жадібні — вигукнула Ірина і відсунула тарілку з пирогом.
— Дмитре, ти дорослий чоловік. Ти маєш забезпечувати свою родину сам — додав батько.
— Я працюю, але цього мало. А ви живете у великому будинку, маєте запаси. Це несправедливо.
Дмитро встав з-за столу і почав ходити кімнатою. Він говорив про те, що сучасна молодь має інші потреби, що він не хоче чекати старості, щоб дозволити собі комфорт. Його слова ранили мене. Я пам’ятала, як ми раділи кожній дрібниці, як цінували працю.
— Якщо ви не допоможете, ми з Іриною будемо змушені взяти великий борг під високі відсотки — продовжував син.
— Це буде ваше рішення і ваша відповідальність — відрізав Степан.
— Значить, так ви ставитеся до єдиної дитини? Коли вам знадобиться допомога, не кличте нас.
Після цих слів вони пішли, гучно зачинивши двері. У хаті запала тиша, яку порушувало лише цокання старого годинника на стіні. Степан важко зітхнув і обняв мене за плечі. Наступні кілька тижнів ми не отримували від них жодних звісток. Я намагалася зателефонувати, але Дмитро не брав слухавку, а Ірина сухо відповідала, що вони дуже зайняті.
Я почала сумніватися. Може, ми справді надто суворі? Може, варто було віддати ті гроші, аби зберегти мир у родині? Проте Степан був непохитним. Він вважав, що легкі гроші лише зіпсують сина ще більше.
Через місяць Дмитро знову з’явився. Цього разу він був один. Вигляд у нього був втомлений, плечі опущені. Він сів на кухні і довго мовчав.
— Тату, мамо, вибачте за ті слова. Я був не правий — промовив він нарешті.
— Що сталося, сину? — запитала я, наливаючи йому чаю.
— Ірина наполягла на кредиті. Ми його взяли. А тепер банк вимагає виплати, які перевищують мою зарплату. Ірина не хоче йти працювати, каже, що це не її рівень.
— Ми попереджали тебе, що це небезпечно — сказав Степан.
— Я знаю. Тепер ми сваримося щодня. Вона звинувачує мене в тому, що я невдаха.
— Ти не невдаха, Дмитре. Ти просто зробив помилку, дозволивши іншим керувати своїм гаманцем і розумом — відповів батько.
— Допоможіть мені хоча б цього разу. Я все поверну, обіцяю.
Степан подивився на мене. Ми розуміли, що якщо зараз знову просто віддамо гроші, урок не буде засвоєний.
— Ми допоможемо тобі скласти план виплат, можливо, знайдемо для тебе додатковий підробіток у нашого знайомого. Але грошей просто так не дамо. Тобі треба навчитися цінувати те, що заробляєш сам.
Дмитро знову спалахнув. Його каяття виявилося нетривалим.
— Ви знову за своє? Вам приємно бачити, як я мучуся?
— Нам боляче це бачити, але ще болючіше бачити, як ти втрачаєш людську подобу через металеву коробку на колесах — спокійно промовила я.
— Більше я сюди не прийду. Живіть зі своїми грошима самі.
Він пішов. Минуло вже пів року. Ми дізналися від сусідів, що вони продали ту машину, щоб закрити частину боргів. Ірина зрештою пішла на роботу, але з нами вони так і не спілкуються. Іноді мені стає дуже сумно. Я дивлюся на порожню кімнату сина і згадую, яким маленьким і щирим він був. Але потім я дивлюся на Степана, який став частіше триматися за серце, і розумію, що ми вчинили правильно. Ми не маємо права віддавати останнє тому, хто не поважає нашу працю і наше право на спокійну старість.
Старість — це час, коли людина має відпочивати, а не віддавати останні ресурси дорослим дітям, які не хочуть брати на себе відповідальність. Ми любимо свого сина, але любов не означає вседозволеність. Можливо, колись він зрозуміє це, коли сам стане батьком і відчує вагу кожної заробленої монети. А поки ми вчимося жити для себе, піклуватися один про одного і вірити, що справедливість і здоровий глузд рано чи пізно переможуть.
Наш будинок став тихішим, але в ньому зберігся мир. Ми більше не чекаємо суботніх візитів зі страхом почути нові вимоги. Ми просто живемо. І хоча серце матері завжди болить за дитину, я знаю, що іноді найвища форма любові — це вміння сказати ні.
Чи правильно вчинили батьки, відмовивши синові в допомозі на розкіш, чи вони мали б підтримати його попри все?
Поставте свою вподобайку та напишіть коментар зі своєю думкою, для нас це дуже важливо.
