Вранці мама прибігла посидіти з онуком рано. Я дуже поспішала, але помітила круги під очима і блідість на її обличчі.
– Мамо, ти себе добре почуваєш? Може я скасую справи? Сашко неспокійний. Ти впораєшся?
– Іди, йди. Все гаразд. Не турбуйся. Мене щось ранками “штормить”. Треба перевіритись. – Заспокоювала мене мама.
– Гаразд, я швидко. Завтра чоловік удома. Сашу з ним залишимо і разом підемо на огляд.
Моєму синочку два роки. Він дуже рухливий. Та й мама в мене ще дуже молода, лише сорок сім років. Впораються кілька годин.
Наступного дня ми пішли на обстеження. Мама пройшла все, що рекомендувала сімейна. Ми сиділи в коридорі і чекали на попередні результати. Вийшла наша докторка.
– Вітаю, Марино Сергіївно, – звернулася вона до мами, – Ви незабаром знову будете матірʼю. Термін двадцять тижнів. Чому раніше до нас не дійшли? Вам вже треба ретельніше стежити за своїм здоров’ям.
– Щоооо? – заїкаючись від хвилювання, промовила мама і розплакалася.
– Ну, нічого страшного, – заспокоювала її Ірина Остапівна, – Ви ще молоді. Все буде гаразд. У вас дуже гарна дівчинка. Зараз сестра знімок принесе.
Сказати, що ми здивувалися, нічого не сказати. Ми мовчки вийшли з клініки та сіли на лавку. Сиділи довго і мовчали.
– Ти хоч здогадувалася? – Запитала я її.
Вона захитала головою.
– Я, місяців шість тому, була на огляді. Мені сказали, що є вже зміни згідно віку і попередили про можливі про запаморочення, що самопочуття може погіршитися. Я думала так треба. Як же я умудрилася?
– Мені тобі розповісти, як діти з’являються? – зареготала я. – Батькові будемо дзвонити? До статусу діда приєднається статус батька. Мамо, якщо чесно, я дуже рада. Вітаю. Нарешті, у мене буде сестра. Давно хотіла.
Мама почервоніла, схопилася за щоки.
– Соромно перед людьми, що вони скажуть? На схилі літ надумала мамою бути. – заголосила вона.
– Байдуже, що скажуть. Нехай спочатку самі спробують. Посудять, перестануть.
– Ходи зі мною, мені одній страшно батькові говорити. Раптом він засмутиться і йому стане зле. То хоч ти поруч.
Батькова реакція була своєрідною. Він спершу хвилин п’ять дивився на нас розширеними очима. Мабуть, думав, що ми його розігруємо. Потім, щось бубнячи під ніс, вискочив із хати. Ми переглянулись.
– Він що втік? – злякалася мама. – Куди це він?
– Готується втеча, – невдало пожартувала я.
Мама ахнула, схопилася і помчала до дверей, потім вискочила на сходову. Я за нею. Десь між другим та першим поверхами ми зіткнулися з батьком. В одній руці він тримав величезний букет квітів, в іншій – торт. Прямо у під’їзді він вручив мамі квіти.
– Мариночко, я люблю тебе. Ти в мене прекрасна жінка. Дякую тобі велике, – пафосно почав він, – Це найщасливіший день у моєму житті.
– А про мене ти забув? – поцікавилася я.
– Другий найщасливіший день. – схаменувся тато.
– А що, є ще й не найпрекрасніша? – розгубилася мама. – І що зі мною в тебе було лише два щасливі дні? А решта?
– Не плутайте мене. Я й так сам заплутаюся. Я просто хотів сказати, що дуже радий та щасливий.
– Гаразд, Цицероне, йдемо додому. Сусідів переполошимо, – сказала мама.
Ми дружно засміялися.
Весь вечір тато крутився довкола мами, підкладав їй подушки. Приготував вечерю. Набридливо переконував її їсти. Мама не витримала.
– Перестань стрибати. Сили на дитину побережи. – благала вона. – Дай мені трохи відпочити.
Увечері я все розповіла чоловікові. Він засміявся.
– Ото теща, ото молодець. Сашко, у тебе незабаром тітка народиться. Будеш її вчити та захищати.
Сашко, звичайно нічого не зрозумів, але заплескав у долоні.
Девʼять місяців не минули просто. Ми всі дуже переживали за неї і малечу, але в результаті, все пройшло благополучно.
Вчасно на світ зявилася дуже гарненька дівчинка. Настала моя черга допомагати мамі з дитиною.
Ми подарували їй візок рожевого кольору. Коли я гуляла з сестрою та сином, багато хто питав Сашеньку.
– Із сестричкою гуляєш? Мамі допомагаєш?
– Ні! – гордо відповідав син. – З тіткою. Її нам бабуся народила!
