Батько повернувся, бо його покинула та жінка, і я, дитина, якій бракувало любові, повірила в його каяття. Мама ж, пам’ятаючи його зраду, сказала мені: «Я виростила тебе… Зараз ти маєш зробити вибір»
Можна сміливо сказати, що лише мама виховувала мене. Батьки розійшлися дуже швидко. Мені не було навіть і чотирьох. Спочатку батько ще іноді приїздив у гості, але згодом його візити припинилися, і він просто зник із мого життя.
З часом я навіть забула, як він виглядає. Усі спільні світлини, де був тато, мама порізала і викинула. Жити без батька було непросто, особливо тому, що однолітки постійно кепкували з мене. Мені так хотілося, щоб тато захистив мене, але це так і залишалося моєю нездійсненною мрією.
З роками я просто звикла до цього і прийняла той факт, що в мене є тільки мама. Мама ніколи нічого не розповідала мені про тата, а я не наважувалася розпитувати, щоб не завдавати їй зайвого болю.
Я розуміла, що вона досі, можливо, відчуває до нього щось, тому їй важко торкатися цієї теми. Пізніше я дізналася, що вони розлучилися через те, що тато зустрів іншу, значно молодшу за себе жінку. Він просто проміняв нашу маленьку сім’ю на неї.
Батько займався вихованням не свого сина, дитини тієї нової жінки, а про мене, свою дочку Ірину, навіть не згадував. Коли я дізналася цю правду, мені стало дуже неприємно. Я подумки звинувачувала його та його супутницю в тому, що моє життя склалося саме так. І в тому, що мама постійно виглядала засмученою і часто плакала.
Попри те, що я була не проти, мама не поспішала заводити нові стосунки з чоловіками. Та й вона вважала, що з дитиною на руках їй буде складно знайти нового чоловіка.
Я була її єдиною розрадою – заради мене вона робила все, що могла, і навіть більше. А ще мама придбала невеликий будиночок у селі, де проводила майже весь свій вільний час. Вона вже змирилася з тим, що буде жити сама.
Коли я вийшла заміж за Олексія і народила сина, Матвія, раптом з’явився мій батько, Павло. Я зовсім по-іншому уявляла собі нашу першу зустріч. Я думала, він благатиме нас пробачити його, обійматиме і даруватиме дорогі подарунки.
Напевно, якби він поводився так, я б усе йому пробачила і дозволила б увійти в моє життя. Але це були лише мої дитячі фантазії, далекі від реальності.
Батько повернувся, бо його покинула та жінка. Він зателефонував мені, бо не знав, де тепер мешкає мама, хоча мені здається, що він просто не хотів сам із нею зустрічатися. Він не просив у мене прощення, але оточив такою увагою, якої мені так бракувало, коли я була маленькою.
Він купував іграшки та одяг для свого онука Матвія і казав, що хоче все надолужити. Мовляв, якщо був поганим батьком, то стане найкращим дідусем. Я не знаю чому, але я йому повірила і прийняла його.
Мамі це одразу не сподобалося. Вона страшенно обурювалася. Казала, що я надто наївна, і що так не можна чинити. Що я насамперед зраджую її.
Я намагалася пояснити їй, що тато змінився і намагається все виправити, що йому варто дати шанс, але мама продовжувала звинувачувати його у всіх гріхах. Мама постійно повторювала, що саме він став причиною її нещасливого життя.
— Іринко, я не хочу його бачити, ти розумієш мене? Я дуже прошу тебе, не змушуй мене сидіти з цією людиною за одним столом. Поки він з’являтиметься тут, моєї ноги у твоєму домі не буде, — категорично сказала мама, коли я запросила їх обох на недільний обід.
— Мамо, ну це ж нерозумно! Тобі варто дати йому другий шанс, хоча б заради мене і Матвія.
— Я виростила тебе сама і заплющувала очі на багато що, щоб ти стала успішною. Тепер ти маєш зробити вибір: або я, або він.
— Невже ти не можеш змінити свого рішення? Навіщо ти руйнуєш моє життя через свої давні образи?
— Я більше не хочу це обговорювати. Ти повинна вирішити, від кого з нас ти готова відмовитися.
Я не знаю, як мені вчинити. Мені дуже боляче через цю ситуацію.
У мене ніколи не було тата, і ось він з’явився, і я повинна через мамину впертість його забути, викреслити зі свого життя?
Я люблю їх обох. Я не хочу, щоб мама починала з ним нові стосунки. Не можна двічі увійти в ту саму річку, як то кажуть. Я просто мрію, щоб вони заради мене і Матвія помирилися і просто почали разом виховувати свого онука.
Невже я прошу чогось неможливого?
Я стояла посеред своєї кухні, тримаючи в руках телефон, з якого щойно почула мамин ультиматум. Слова її рішучі, вимовлені з такою холодною інтонацією, що здавалося, ніби вони не просто прозвучали, а викарбувалися на стіні моєї пам’яті.
— Або я, або він, — повторювала я про себе, відчуваючи, як у горлі з’являється гіркий клубок.
Скільки років я мріяла про повну сім’ю? Скільки ночей плакала в подушку через те, що в мене немає тата, який би прийшов на батьківські збори чи просто забрав би мене після уроків? Тепер він тут. Невдалий батько, який усвідомив свої помилки, який повернувся, щоб стати люблячим дідусем. І він робив це щиро. Я бачила, як його очі світяться, коли він грається з Матвієм, як обережно він тримає його маленьку ручку.
З іншого боку — мама. Моя фортеця, мій єдиний захист у цьому світі. Вона замінила мені обох батьків. Її самотнє життя, її сльози, її тиха втома — все це було ціною мого виховання. Вона відмовилася від особистого щастя, щоб присвятити себе мені. Як я можу тепер, коли вона старіє і потребує моєї підтримки, змушувати її спілкуватися з людиною, яка завдала їй стільки болю?
Я сіла за стіл і поклала голову на руки. У кімнаті панувала тиша, порушувана лише розміреним диханням Матвія, який спав у сусідній кімнаті. Мій чоловік, Олексій, був на роботі, і я залишилася сам на сам зі своєю важкою дилемою.
Згадався той день, коли батько, Павло, вперше зателефонував. Це був звичайний вівторок. Номер на екрані — невідомий. Я довго вагалася, чи брати слухавку.
— Слухаю, — сказала я, ледь чутно.
— Іро? Це ти, донечко? — голос був низький, трохи хрипкий, але я одразу впізнала його. Точніше, впізнала те, як я його уявляла.
Я відчула, як мої долоні стають мокрими.
— Так, це я. Хто це?
— Це твій батько, Іринко. Павло. Я… я знайшов твій номер через знайомих. Я знаю, що пройшло багато часу.
Усередині мене все стиснулося. Злість, образа, здивування — ці почуття змішалися в один важкий коктейль.
— Ти… ти згадав про моє існування? Чому саме зараз? — мій голос тремтів.
— Я знаю, що не маю виправдання. І я не буду виправдовуватися. Я просто хочу… я хочу побачити тебе. Хочу поглянути на свою дочку. Хочу дізнатися, хто ти тепер.
Ця розмова тривала близько десяти хвилин. Він не казав гучних слів, не просив прощення, що мене тоді здивувало. Він просто говорив про те, що шкодує про втрачені роки, але не намагався прикрасити минуле.
Наступного дня він приїхав. На зустріч я пішла сама, не сказавши мамі ні слова. Коли я побачила його біля під’їзду, час ніби зупинився. Високий, сивий, зі слідами глибоких зморшок навколо очей, що видавали його вік та пережиті турботи. Він виглядав, як типовий, трохи втомлений чоловік за п’ятдесят.
— Іринко, — прошепотів він, і в його очах з’явилися сльози. Він обійняв мене міцно, і це обійми були справжніми, незграбними, але такими необхідними.
У той момент я вирішила дати йому шанс. Я відчула, що мені потрібно це, як дорослій жінці, як людині, яка потребує повноцінного усвідомлення свого коріння.
Потім він побачив Матвія. Нашого сина назвали на честь мого дідуся. Реакція Павла була просто неймовірною. Він одразу став на коліна перед візочком і почав щось ніжно говорити.
— Це мій онук… Я ж дідусь… — він повторював це, як мантру.
Він почав приїздити регулярно. Спочатку раз на тиждень, потім частіше. Він привозив дитячі книжки, іграшки, допомагав Олексію полагодити зламаний кран, хоча раніше ніколи цього не робив. Він намагався вписатися в наше життя, не нав’язуючись, але завжди бути поруч.
Коли я нарешті наважилася розповісти мамі, це сталося за вечерею. Мама прийшла до нас допомогти з консервацією.
— Мамо, я маю тобі дещо сказати, — почала я, відставляючи банку з помідорами.
— Що таке, Іринко? Вигляд у тебе такий, наче ти новину про виграш у лотерею несеш, — посміхнулася вона.
— Я… я спілкувалася з батьком. І він приїздив до нас.
Мамина усмішка одразу зникла. Її обличчя стало кам’яним.
— З ким? Ти про кого? — її голос був натягнутим, як струна.
— З Павлом. З моїм батьком. Він хоче бути дідусем для Матвія.
— Він? Він приїхав? І ти його впустила? — вона підхопилася з місця. — Як ти могла? Як ти могла впустити цю людину у свій дім?
— Мамо, заспокойся. Він змінився. Він просто хоче надолужити втрачений час.
— Надолужити? А хто надолужить моє життя? Хто поверне мені мої молоді роки, коли я ховалася від світу в тому нашому селі, бо мені було соромно, що я розлучена, і я виховую дитину сама? Хто поверне мені мої сльози?
— Я розумію, що тобі було боляче. Але він мій батько! Я маю право спілкуватися з ним. І Матвій має право на дідуся.
— Право? А моє право на спокій? На те, щоб ця людина більше ніколи не з’являлася в моєму житті? Ти про це подумала?
Наша розмова переросла у справжню бурю емоцій. Мама вперше так сильно кричала на мене. Вона згадувала всі образи, всі несправедливості, які, на її думку, приніс їй Павло. Вона звинувачувала його в тому, що він залишив нас без підтримки, що через нього вона не вийшла заміж.
— Я його вигнала тоді, Іринко. Але ти… ти його прийняла. Ти зраджуєш мене! — її слова образили мене.
— Я нікого не зраджую! Я просто хочу миру! Я хочу, щоб ви обоє були в моєму житті!
— Не буде цього! Вибери! Або він, або я! — це була остаточна крапка.
Я намагалася поговорити з нею наступного дня, потім ще раз, але марно. Мама була неприступна. Вона вважала, що я повинна повністю відмовитися від батька на знак солідарності з нею, на знак подяки за те, що вона мені дала.
— Ти навіть не уявляєш, як мені було важко. Ти маленька була. Ти не пам’ятаєш. Ти не бачила, як я працювала на трьох роботах, щоб купити тобі новий зимовий одяг. А він? А він розважався з іншою, катав на машині її сина!
— Мамо, я пам’ятаю! Я тобі безмежно вдячна! Але чому ти не можеш просто пробачити і відпустити? Це ж не означає, що ви повинні знову бути разом! Просто спілкуватися як дорослі люди заради онука!
— Не можу! І не буду! Я не хочу, щоб ця людина навіть дихала зі мною одним повітрям. Я поставила тобі умову, Іринко. І ти повинна її виконати. Я не хочу його бачити, і я не хочу, щоб ти з ним спілкувалася. Якщо ти вибереш його, я не зможу дивитися тобі в очі. Я просто перестану приходити до тебе.
Сьогодні ввечері тато має приїхати, щоб допомогти мені перевезти старі меблі з його будинку в моє село. Я сказала йому, що мама може бути у нас.
— Усе гаразд, Іринко. Я розумію, що вона не рада мене бачити, — тихо відповів він. — Я приїду, коли її не буде.
Але це не вирішує проблеми. Я люблю маму. Вона — моє все. Але я також не хочу втрачати батька. Він не ідеальний, але він намагається виправитися. Його онук Матвій його обожнює. Коли Матвій сміється на руках у дідуся, моє серце радіє.
Чи маю я право змушувати маму пробачати, якщо її біль настільки великий? Ні. Але чи має вона право вимагати від мене відмовитися від рідного батька, якого я тільки-но знайшла?
Я знову подивилася на телефон, шукаючи відповіді в контактах. Мама… Павло… Матвій… На чию сторону мені стати? Як мені не розірвати своє життя на шматки?
Я звертаюся до вас, мої дорогі читачі, які, можливо, стикалися з подібною ситуацією. Як ви вважаєте, чи повинна я, доросла жінка і вже сама мати, заради маминого спокою і її образи, відмовитися від спілкування з батьком, який намагається надолужити втрачене, чи я маю право будувати стосунки з ним, попри її категоричне “або я, або він”?
