Я пам’ятаю, як йшов батько, мені тоді вже було сім років. Пам’ятаю, як вони з мамою сперечалися в залі за зачиненими дверима, потім він зібрав валізу, поплескав мене по голові і вийшов з квартири. Відтоді про нього я нічого не чула.
Мама переживала дуже важко. Вона тиждень не розмовляла, ходила тінню, на автоматі щось їла. Готувала я, що вміла – яєчню і макарони. Потім зателефонувала тітка Катя, мамина сестра, я їй розповіла, що сталося, вона до вечора приїхала.
Тітка Катя дуже повчала маму, казала, що вона не сміє так поводитися, що у неї є донька, якій потрібна турбота. Багато чого було сказано. Тітка тоді жила у нас два тижні, поки мама не оговталася. Коли тітка Катя переконалася, що все начебто нормально, вона поїхала, але кожен день дзвонила.
Мені без батька теж було важко. Не скажу, що ми з ним проводили багато часу разом, але з ним було весело. Я за ним сумувала, хоча і не показувала мамі цього. З нею ми вчинок батька не обговорювали ніколи.
Жили ми з маминої зарплати, допомагали тітка і бабуся з дідусем. Ми не голодували, але в вдома завжди був жорсткий режим економії. Грошей вистачало впритул і якісь незаплановані витрати, типу порвалися колготок, були відчутним випробовування бюджету.
Я не бачила, щоб мама заводила якісь стосунки, мені здається, що особистого життя після того, як пішов батько у неї не було. Вона завжди була дуже закритою людиною. Я любила її, вона любила мене, але ми ніколи з нею не був відвертим, навіть коли я стала дорослою.
Після школи я пішла вчитися, намагалася десь підробляти, щоб мамі було легше. Вона ніколи не скаржилася, але я бачила, як їй важко дається заробляння грошей. Після третього курсу я пішла з навчання, щоб вийти на нормальну постійну роботу.
Протягом останніх п’яти років я з мамою не жила, у мене вже своя сім’я, але намагалася частіше її відвідувати, вона із задоволенням проводила час з онукою. А близько року тому її не стало, вона просто не прокинулася.
Дуже важкий для мене період, але коли я трохи відійшла від події, отримала ще одну звістку – з’явився батько. Він подзвонив мені, як ніби не було цієї тиші на двадцять сім років, запитав як справи і сказав, що нам треба зустрітися. Я довго думала, чи потрібно мені це взагалі, але потім вирішила, що так, у мене до нього є питання.
Я його не впізнала, він сильно постарів, погладшав, виглядав якось неохайно. Я хвилин десять послухала його розповіді на тему погоди і яка я стала красуня, а потім запитала прямо – чи не соромно йому з’являтися після стількох років?
Тут мені тато розповів фантастичну історію, що він хотів спілкуватися, але мама була налаштована проти нього і робила все, щоб ми з ним не бачилися. Що він дзвонив, але вона не кликала мене до телефону, хотів прийти, але вона була проти. Що він навіть подарунки мені хотів передавати, але до мене, звісно, жоден з них не дійшов.
А потім він поїхав працювати в інше місто і повернувся зовсім недавно. Вирішив, що зараз саме час, щоб налагодити стосунки. Про те, що матері вже немає він не знав, просто так збіглося.
Я не знаю, чи вірити у його розповіді і прощати його. З одного боку, все це дуже схоже на вигадку і відмазки, адже пройшло стільки років, хотів би – явно міг знайти спосіб, щоб побачитися і переговорити. Зрештою, я в школу ходила без мами, я гуляла у дворі без мами – міг підійти і поговорити. Але він цього чомусь не зробив.
З іншого, мама була дуже закритою людиною. Батько для неї назавжди потрапив в категорію зрадників і спілкуватися з ним вона б не стала ні за що в житті. Я цілком допускаю, що і моєму спілкуванню з ним вона могла б стати на заваді.
Моя інтуїція говорить про те, що батькові щось від мене потрібно і він налагоджує стосунки. Але інша частина мене дуже хоче повірити, що тато намагався, що йому не було начхати на моє життя, що він говорить правду, а мама не права.
Я не знаю, що робити, як себе вести і в що вірити. Порадьте щось, бо ця ситуація не дає мені спокою.
Фото ілюстративне.
