Штори були, на ті часи, новомодні: з асиметричними ламбрекенами, кистями, іншими прибамбасами. Вони ніяк не хотіли чіплятися до карнизів, падали нам на голову… ми лаялися, возилися, реготали, знову бралися за діло…
Слова мудрої бабусі:
– Ще зовсім недавно я б до стелі стрибала, якби у мене з’явилися такі штори, – сказала бабуся, – а зараз ні крупинки бажання. Воно минає, дівчата… бажання проходять. До всього. І до речей, і до людей.
Робіть все, поки у вас є на це бажання. Витрачайте гроші на дурниці – не відкладайте! Дрібниця дарує радість, а відкладена купка – ні. Навіщо збирати? В останню путь? Ще нікого непохованим не залишили. Радійте, поки є радість. Любіть, поки хочеться.
Настає час, коли і тепла чужого не хочеться. Нічого вже не хочеться. Напевно, природа так спеціально робить, щоб ми спокійніше йшли, не чіплялися ні за барахло, ні за людей.
Ось і я вже готова піти.
А якби зараз могла повернутися в ваші роки, то жила б одним днем, і раділа б кожному бажанню.
Бабусі давно немає.
А я живу саме так: одним днем, і радіючи кожному бажанню…
Автор: Ліля Гpад.
Фото – ілюстративне.