– Бачите? Нарешті дочекалася. Буде дитині і мамою, і бабусею, – прошепотіли медсестри у коридорі, коли я щойно привела на світ Софійку у 45 років. Ці слова 2кололи”, але я знала: глузування швидко закінчиться, щойно світ побачить, яке майбутнє ми з Тарасом їй готуємо.
Мені було 45, коли я вперше почула заповітне: «Вітаємо, у вас дівчинка». Навіть не так. Спершу я почула хіхікання медсестер у коридорі: «Бачите? Нарешті дочекалася. Буде, як то кажуть, дитині і мамою, і бабусею в одній особі!».
Ці слова досі ріжуть мені слух, хоча минуло вже стільки років. Я, успішна, впевнена в собі жінка, яка свідомо відкладала материнство, а коли наважилася – зіткнулася із засудженням. Це було несправедливо, але я знала, що наше щастя з Тарасом варте того, щоб переступити через глузування і стереотипи. Це моя історія, і я нею пишаюся.
Мені завжди здавалося, що життя має чіткий план: навчання, кар’єра, фінансова стабільність, а вже потім – діти. Я ніколи не була з тих, хто мріє про весілля у двадцять і рожеві пелюшки. Моя мета була іншою – збудувати щось вагоме, щось своє. І я це зробила.
Після закінчення університету я одразу кинулася у вир роботи. Роки летіли непомітно. Один проєкт змінював інший, успіхи надихали. У тридцять п’ять я вже мала власну справу, яка приносила мені не лише хороший дохід, але й величезне задоволення. Тоді ж я зустріла Тараса.
Тарас був моєю повною протилежністю: спокійний, розмірений, завжди готовий підтримати. Він не заважав моїм амбіціям, а лише обережно в них вплітався. Він був тим острівцем спокою, якого мені так бракувало у моєму насиченому житті.
Ми одружилися, коли мені було сорок. Рішення було зваженим, без поспіху. На той час ми вже мали спільний будинок, налагоджений побут, можливість подорожувати. Життя було прекрасним, але… чогось бракувало.
Якось увечері, коли ми сиділи на терасі, Тарас раптом запитав: «Надійко, а про що ти мрієш зараз? От прямо в цю хвилину?». Я подивилася на нього, на зоряне небо і вперше за довгий час відчула, що всі мої великі кар’єрні мрії вже здійснилися. Я відповіла чесно: «Про маленьке продовження нас двох. Про дитину».
Тарас посміхнувся своєю теплою посмішкою:
– Я готовий. Якщо ти готова, моя люба.
Ми обоє розуміли, що наш вік – це вже не двадцять, але ми були сповнені рішучості. Сучасна медицина, фінансова подушка, наш надійний тил – усе це додавало впевненості. Ми почали планувати.
Минув рік, другий. Спроби не давали результату. Лікарі розводили руками: «Вік, Надіє Іванівно. Нічого критичного, але час не на вашому боці». Це було важко прийняти. Були моменти відчаю, коли я думала здатися. Але Тарас завжди був поруч.
– Надійко, ми спробуємо все. Я знаю, ти будеш найкращою мамою, – говорив він.
Ми пройшли через складний і довгий шлях. Консультації, обстеження, невдалі спроби. Я бачила, як мої ровесниці стають бабусями, як онуки бігають по їхніх подвір’ях, а я все ще боролася за своє перше материнство.
І ось, коли мені було сорок чотири, сталося диво. Дві смужки. Я пам’ятаю, як закричала від щастя, а Тарас, побачивши тест, просто сів на підлогу, закривши обличчя руками. Це були сльози радості та полегшення.
Все проходило нелегко, але я була під постійним наглядом найкращих лікарів. На роботі я тимчасово передала керування колезі, зосередившись на собі та майбутній дитині.
І ось настав той день. 13 серпня. Народження нашої донечки.
Все було довго та виснажливо. Коли все закінчилося, я лежала без сил, але нескінченно щаслива. Медсестра забрала дитину, щоб її обробити.
Я вже чула, як у коридорі перешіптуються. Але коли до мене зайшла акушерка, щоб привітати, вона не стрималася.
– Надіє Іванівно, ну ви даєте! 45 років! Це ж треба мати таку силу духу. От у нас он… – вона кивнула в бік сусідньої палати, – дівчинка в 22 народила. Вже третю! А ви – першу. Вам же тепер не позаздриш.
Я відчула, як усередині все стискається. Я не могла повірити, що навіть у цей найщасливіший момент мене засуджують.
Але справжній «апогей» настав пізніше. Коли я тільки-но почала годувати свою крихітку, у палату зайшла інша медсестра з обходом. Вона затримала погляд на мені та моїй донечці.
– Це ж треба, – протягнула вона, не приховуючи посмішки. – Яка ви молодець! Видно, що дуже дитину хотіли. Вашій доньці пощастило, що в неї буде така… “бабуся-мама”. Вибачте, що так кажу, але правда. Не соромтеся, тепер вам обом допомога знадобиться.
Мене це зачепило. Я, жінка, яка звикла керувати колективом у десятки людей, керувати мільйонними проєктами, – тепер відчувала себе ось так через вік. Я подивилася на свою сплячу дівчинку. Вона була ідеальною. Наше вистраждане, вимолене щастя.
– Знаєте, – сказала я, піднявши голову, – я не потребую вашої жалості. І моїй доньці пощастило. Пощастило, що вона народилася у повній, забезпеченій родині, де її батьки не лише зрілі, але й фінансово готові дати їй найкраще. Я – її мама, і крапка. А «бабуся» – це буде моя мама, яка вже не дочекається, щоб її побачити.
Медсестра зніяковіла і швидко пішла. А я, глянувши на донечку, відчула приплив такої сили, якої не відчувала ніколи. Ці насмішки та стереотипи лише загартували мене.
Ми назвали донечку Софійкою. Вона була нашою радістю, нашим світом. І жодного разу, жодного дня я не пошкодувала про своє пізнє материнство.
Хіба я була менш енергійною? Ні. Я займалася з Софійкою плаванням, водила її в розвивальні центри, подорожувала з нею. Хіба я була менш терплячою? Ні. Зрілість навчила мене спокою та мудрості. Тарас був найтурботливішим батьком, який будь-коли існував.
Ми могли дозволити собі все, щоб Софійка росла щасливою. У її два роки ми подарували їй маленького поні, бо вона так їх любила. Ми найняли найкращу няню, щоб я могла час від часу працювати і не втрачати зв’язку зі своєю справою, а також, щоб мати більше часу для спільного дозвілля з донькою.
Коли Софійка пішла у перший клас, мені було 51. На батьківських зборах я бачила молодих мам. Вони виглядали, як мої молодші сестри. Деякі справді дивилися на мене з подивом. Але їхній подив мене більше не засмучував.
Одного разу одна з молодих матусь, Оксана, підійшла до мене після зборів. Вона була милою, але помітно втомленою.
– Вибачте, що запитую, – прошепотіла вона, – але ви, напевно, бабуся Софійки, так? Вона така розумненька, одразу видно, що ви з нею багато займаєтеся.
Я посміхнулася.
– Ні, Оксано, я її мама.
Її очі розширилися від подиву.
– Ого! Виглядаєте неймовірно! Я думала, що… Ну, знаєте, мені самій 30, і я вже почуваюся вичавленою, ледь встигаю поєднувати роботу і школу. А ви така спокійна!
– Це досвід, – відповіла я. – У 45 я вже знала, чого хочу, і цінувала кожну мить. У мене вже не було того поспіху та незрозумілих амбіцій, які були у 25.
Ми розговорилися. Оксана поділилася, що вони з чоловіком ледь зводять кінці з кінцями, що їй доводиться працювати на двох роботах, а на доньку часу не вистачає.
Тоді я зрозуміла головне: не важливо, скільки років тобі, коли ти стаєш мамою. Важливо те, якою мамою ти є. Я могла приділяти Софійці час, увагу, забезпечувати її потреби та розвиток. Я була зрілою, а не старою.
Коли Софійці виповнилося десять, і вона прийшла додому зі школи, вона розповіла:
– Мамо, Данилко сказав, що ти, напевно, найстарша мама в класі.
Я засміялася.
– І що ти йому відповіла?
– А я сказала: «Зате моя мама найкрутіша! Вона знає, як керувати компанією, вона об’їздила пів світу, і вона вміє робити такі круті проєкти, що ти навіть не уявляєш!».
Ці слова важили для мене більше, ніж усі насмішки світу. Моя історія – це історія про те, що щастя приходить тоді, коли ти до нього готовий. Іноді для цього потрібен час.
А що думаєте ви, мої любі читачі? Чи справді існує ідеальний вік для народження дитини, чи важливіше мати зрілість, готовність і любов?
