— Олено, я закохався в іншу і хочу з тобою розлучитися, — ці слова мого чоловіка Тараса розірвали наш шлюб, який, здавалося, був міцним, хоч і без особливих романтичних спалахів.
Ми з Тарасом прожили десять років. Не було в нас ані бурхливих емоцій, ані вечерь при свічках щотижня, але побут налагодився, ми притерлися одне до одного, а нашій доньці Соломії вже виповнилося сім.
Дитина — це те, що об’єднує, адже самотужки її виховувати в наш час нереально. І тут — на тобі! Тарас, наче його щось укусило, заявляє, що закохався. І не просто закохався, а хоче розлучення!
Я не з тих, хто благає залишитися. Гордість не дозволила. Якщо сказали, що не люблять і не потрібна — ну що ж, нехай. Хоча, зізнаюся, я б із цікавістю глянула в очі тій, що не соромиться зачіпати одружених чоловіків.
Розлучення пройшло спокійно. Майно поділили, аліменти призначили, Соломія залишилася зі мною. Хто б сумнівався? У Тараса ж нове життя, і, звісно, в ньому немає місця доньці від першого шлюбу.
Але, треба віддати йому належне, він не зник. Щосуботи проводив із Соломією цілий день: водив у кіно, на атракціони, купував їй усе, що просила, навіть понад аліменти. Здавалося, усе налагодилося. Але одного дня Соломія повернулася додому заплакана.
— Мам, у тата з тією тіткою буде хлопчик, — схлипувала вона, втираючи сльози. — Він сказав, що тепер займатиметься братиком, а зі мною спілкуватиметься по телефону. І краще, щоб я взагалі не дзвонила, бо йому ніколи.
Я обійняла її, не знаючи, що сказати. А потім дізналася, що аліменти зменшили. Виявилося, нова дружина Тараса, Марта, подала на нього на аліменти, ще будучи в шлюбі, щоб зменшити виплати нашій сім’ї.
Соломія тепер отримувала мізер. Подарунки припинилися, суботні зустрічі зникли, як і розмови.
— Мам, я йому більше не потрібна? — запитувала Соломія, якій скоро мало виповнитися дев’ять. — Він спочатку покинув тебе, коли з’явилася тітка Марта, а тепер і мене, бо в нього син?
Що я могла відповісти? Брехати, що «тобі здалося» чи «тато тебе любить»? Такі слова лише зробили б мене брехункою в очах доньки.
— Не знаю, доню. Може, це тимчасово, а може, назавжди, — чесно сказала я.
— А хіба можна так — узяти й розлюбити свою доньку? — її голос тремтів.
Я лише міцніше обійняла її.
Минуло три роки. Одного дня Тарас чекав Соломію після школи, тримаючи на руках малого хлопчика — її брата, Матвія. Він вибачився, сказав, що маленький син забирав увесь час і сили, а на Соломію їх не лишалося.
Подарував їй новий телефон, щоб «налагодити стосунки». Соломія прийняла подарунок, але ввечері зізналася мені:
— Мам, я взяла телефон, бо дурно не брати. Але я знаю, що він від тих, кого «любить», відмовляється за один день. Щось йому від мене треба, от побачиш.
Моя мама, яка почула цю розмову, сплеснула руками:
— Олено, ти чула, як вона міркує? Людей треба любити за те, що вони є, а не за подарунки!
— Бабусю, за те, що ви є, я люблю тебе і маму, — відрізала Соломія. — Ви мене не покинете, якщо я стану «непотрібною» чи з’явиться хтось інший. А якщо мене не люблять, навіщо я буду старатися?
Соломію почали частіше запрошувати в гості до батька. Я боялася, що її використовують як няньку для Матвія, але вона запевнила:
— Мам, якби мене просили сидіти з їхнім сином, я б одразу пішла. Ми просто граємося. Матвій прикольний, він же не винен, що в нього такі батьки. А Марта уникає мого погляду. Знає, чиє місце зайняла.
— Звісно, він не винен, — підтримала я. — І добре, що ви ладнаєте.
Я ніколи не намагалася налаштувати Соломію проти батька. Вона сама від нього відвернулася, коли він показав своє справжнє обличчя. Але чому він раптом так наполегливо намагається зблизити дітей?
Перед Новим роком Тарас запросив мене в кафе. Його слова дуже здивували і обурили мене.
— Олено, нам треба серйозно поговорити, — він нервово крутив чашку в руках. — Марта не здорова. Уже давно, ще після появи малого дізнались. Спеціалісти сказали, що вона не переживе наступний рік. Я залишуся сам із Матвієм.
— Якщо про аліменти, то це до суду, — холодно відповіла я. — Я можу лише підтримати твою заяву.
— Та не про аліменти! — він підвищив голос, але одразу стишився. — Я про те, що ми могли б почати все спочатку. Ти, я, Соломія, Матвій — разом.
Я ледь не впустила виделку.
— Ти серйозно? — прошепотіла я, щоб не привертати увагу інших відвідувачів. — Ти зрадив мені, одружився з іншою, завів із нею дитину, а тепер хочеш повернутися, ще й повісити на мене твого сина?
— Але ж ти повісила на мене Соломію! — вигукнув він.
— Тарасе, Соломія — наша спільна донька! І ти сам казав, що ніколи б не зв’язався з жінкою, у якої є діти від іншого. Мовляв, чужих годувати не треба.
— Але Матвій не чужий! Він мій син, і я його забезпечу. Фінансово — я, а ти просто приглянеш за ним по дрібницях.
— По дрібницях? — я ледь стримувала сміх. — За дитиною, яка ще навіть у садок не ходить? А коли піде в школу — уроки до ночі, поробки з каштанів? Я це вже проходила з Соломією, вдруге не хочу. Тим паче з твоїм сином.
— І як я, по-твоєму, впораюся сам? — його голос тремтів від оурення.
— А я якось впоралася, — спокійно відповіла я. — Одна.
— У тебе була твоя мама!
— Моя мама має своє життя. І навіть якщо вона мені допомагала, це не означає, що я зобов’язана допомагати тобі. Тим паче сходитися з тобою і виховувати твою дитину.
Тарас зітхнув і потер скроні.
— Тепер розумію, у кого Соломія така. Я їй сказав, що ми могли б жити разом, а вона відповіла: «Не треба мені такого щастя». Виходить, я дарма намагався налагодити з нею стосунки.
— Виходить, дарма, — підтвердила я.
— І все ж, Олено, я не думав, що ти така байдужа. До невинної дитини, яка скоро залишиться без матері, ти.
— Досить, Тарасе, — перебила я, відмахнувшись. — Закінчуй.
Я розплатилася за свою каву й пішла додому. Соломії я розповіла все: і про недугу Марти, і про пропозицію Тараса.
— Він, мабуть, думав, що я тебе вмовлю, — хмикнула Соломія. — Мені він теж казав, що я байдужа. Але чомусь ніхто не подумав про твої почуття. Одне діло, коли я приходжу погратися з Матвієм, а інше — якби він жив із нами й постійно нагадував тобі про тата.
— Не тільки в цьому річ, — зітхнула я. — Але ти права.
— Та я розумію, мам. Не дурненька вже. Ну, зате телефон новий і кросівки, — усміхнулася вона. — Як то кажуть, хоч вовни жмут.
На тому стосунки Соломії з батьком закінчилися. Тарас більше не намагався зв’язатися ні з нею, ні зі мною. Що сталося з ним і Матвієм, я не знаю і, чесно кажучи, не хочу знати.
Але історія на цьому не закінчилася. Через пів року я отримала повідомлення від Марти. Вона писала, що її недуга ніколи не була такою, як описував її Тарас і що на її місце той підшукав жінку, вона вирішила розлучитися.
Виявилося, що він не лише намагався повернутися до мене, а й паралельно шукав іншу жінку, яка б «приглянула» за Матвієм. Марта просила вибачення за все, що сталося, і запропонувала зустрітися.
— Мам, ти підеш? — запитала Соломія, коли я показала їй лист.
— Не знаю, доню. А ти б пішла?
— Хм. Мабуть, так. Вона ж не винна, що тато такий. І Матвій не винен. Може, вона хоче щось важливе сказати.
Я вагалася, але врешті погодилася. Ми зустрілися в парку. Марта виглядала цілком собі здоровою.
— Олено, дякую, що прийшла, — почала вона. — Я знаю, що Тарас накоїв. І мені соромно, що я колись. Ну, ти розумієш. Я не хочу виправдовуватися, але хочу, щоб наші діти не припинили спілкування через наші помилки. Матвій часто згадує Соломію. Може, вони могли б інколи бачитися?
Я глянула на Соломію, яка сиділа поруч і уважно слухала.
— Що скажеш, доню?
— Я не проти, — знизала плечима Соломія. — Матвій класний. І тітка Марта, здається, нормальна. Не те що тато.
Ми всі засміялися. Так почалася нова глава в нашому житті. Соломія з Матвієм стали справжніми друзями, а я з Мартою знайшла спільну мову. Не подруги, але й не вороги, спілкуємось, бо наші діти брат і сестра. А двом одиноким матерям із дітьми треба триматись одне одного. Чи не так?
Головна картинка ілюстратвина.
