— Бабусю, від тебе пахне дешевими продуктами і старими речами, нам соромно стояти поруч — сказала Олена, коли я спробувала її обійняти. Ці слова стали першою тріщиною в моєму серці, яка назавжди розділила нашу родину на багатих і непотрібних.
Дорога в супермаркет того дня здавалася Вірі особливо довгою, хоча вона знала кожен вигін тротуару та кожну тріщину на асфальті біля свого будинку. Вона йшла повільно, притримуючи сумку, яка давно втратила свій первісний вигляд, але все ще трималася міцно. Жінка готувалася до свята. Вона знала, що скоро на поріг завітають її найрідніші люди — онуки, заради яких вона була готова віддати останнє.
У її планах було приготування тих самих фірмових пиріжків із яблуками, аромат яких колись наповнював весь під’їзд. Однак цього року все було інакше. Ціни в магазинах зростали швидше, ніж вона встигала звикнути до цифр на цінниках, і тепер кожен похід за продуктами перетворювався на складне математичне рівняння.
Віра зупинилася біля вітрини з фруктами. Вона довго розглядала червоні боки яблук, вибираючи ті, що були трохи дешевші, але ще соковиті. У голові вона вже прокручувала сценарій майбутньої зустрічі. Дмитро та Олена мали зайти після школи. Вона уявляла, як вони знімуть свої яскраві куртки, розкажуть про успіхи в навчанні, а вона пригостить їх чаєм. Жінка відчувала легке тремтіння в руках, коли викладала на стрічку каси скромний набір продуктів: борошно, цукор, пачку масла та кілька яблук. Кожна монета, яку вона витягала з гаманця, була на обліку.
Коли вона повернулася додому, квартира зустріла її тишею та легким холодом, який зазвичай оселяється в помешканнях самотніх людей. Віра відразу взялася до справи. Вона замішувала тісто, вкладаючи в нього всю свою ніжність. Їй хотілося, щоб цей вечір був особливим, щоб діти відчули тепло її дому, попри те, що меблі в кімнатах давно застаріли, а шпалери пожовкли від часу. Вона пам’ятала, як раніше Дмитро обожнював допомагати їй ліпити фігурки з тіста, але тепер він став дорослішим, серйознішим, і Віра трохи побоювалася, що її прості радощі можуть здатися йому нудними.
Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли перша партія пиріжків почала золотитися в духовці. Жінка поспішила до коридору, витираючи руки об фартух. На порозі стояли вони — її гордість. Дмитро тримав у руках телефон, не відриваючи погляду від екрана, а Олена розглядала свої нігті. Віра розквітла в усмішці, намагаючись обійняти онуків.
— Проходьте, мої дорогі. Як я на вас чекала.
— Привіт, бабусю, — сухо відповів Дмитро, навіть не підводячи очей.
— Ми ненадовго, — додала Олена, заходячи в кімнату та з підозрою оглядаючи старе крісло. — У нас потім зустріч із друзями в центрі.
Віра заметушилася, накриваючи на стіл. Вона поставила найкращі тарілки, які збереглися ще з часів її молодості. Їй здавалося, що запах свіжої випічки має розтопити будь-яку кригу, але діти поводилися дивно. Вони переглядалися між собою, і в цих поглядах Віра зчитала щось таке, що змусило її серце стиснутися. Це не була радість від зустрічі.
— Сідайте, пригощайтеся. Все свіже, тільки з печі.
Дмитро нарешті поклав телефон на стіл і глянув на тарілку.
— Бабусю, ти знову це приготувала? Невже не можна було замовити щось нормальне?
— Що ти маєш на увазі, Дмитрику? Це ж твої улюблені пиріжки.
— Це було в дитинстві. Зараз усі ходять у піцерії або суші-бари. Олено, ти будеш це їсти?
Дівчина скривилася і похитала головою.
— Ні, дякую. Там занадто багато калорій і взагалі, цей посуд… Бабусю, він виглядає так, ніби його знайшли на розкопках. Тобі не соромно в такому стані тримати квартиру?
Віра відчула, як до горла підкотився клубок. Вона намагалася триматися гідно, хоча слова онуки кололи гірше за гoлки.
— Я намагаюся підтримувати порядок, Оленочко. Просто зараз складні часи, пенсії вистачає лише на найнеобхідніше.
— Ось саме про це ми і хотіли поговорити, — раптом сказав Дмитро, відсуваючи тарілку. — Нам вчора в школі сказали, що батьки мають здати гроші на екскурсію за кордон. Ми зайшли до тебе, бо мама казала, що ти, можливо, відкладала щось для нас.
Віра опустила очі. Вона справді намагалася відкладати. Кожного місяця вона ховала невелику суму в стару книгу на полиці, відмовляючи собі в маслі чи свіжому хлібі. Але тих грошей було зовсім небагато.
— Я маю трохи, — тихо промовила вона, підводячись і прямуючи до шафи. — Я збирала вам на подарунки до дня народження, але якщо це так важливо для навчання…
Вона дістала невеликий конверт і поклала його на стіл. Дмитро швидко відкрив його і перерахував купюри. Його обличчя викривилося в гримасі розчарування.
— І це все? Ти серйозно? Тут же навіть на один обід у нормальному кафе не вистачить.
— Дмитре, я дала все, що в мене було. Більше в моєму гаманці просто порожнеча.
Олена пирхнула, розглядаючи вицвілі штори на вікнах.
— Знаєш, бабусю, мені іноді просто незручно розповідати друзям про тебе. Всі мої подруги викладають сторіз, як їхні бабусі ходять з ними по магазинах, купують брендові речі, дарують останні моделі телефонів. А ти? Ти живеш у цьому заповіднику минулого століття. Тобі навіть соромно щось попросити, бо в тебе вічно немає грошей.
— Я не знала, що для вас це так важливо, — голос Віри затремтів. — Я думала, що ми цінуємо час, проведений разом, наші розмови.
— Розмови про що? Про те, як подорожчали комунальні послуги? — перебив її Дмитро. — Нам соромно за тебе, Віро. Ти виглядаєш як людина, яка здалася. Навіть цей одяг на тобі… Він же пам’ятає ще часи, коли дерева були маленькими. Друзі сміються, коли бачать, як ти проходиш повз школу з цією своєю розірваною сумкою.
Жінка відчула, як світ навколо неї починає втрачати фарби. Вона дивилася на своїх онуків — дітей, яких вона колисала, яким витирала сльози та розповідала казки — і не впізнавала їх. Перед нею стояли чужі люди, для яких матеріальний стан став єдиним мірилом людської вартості.
— Я робила для вас усе, що було в моїх силах, — нарешті вимовила вона, намагаючись не заплакати. — Ваша мама знає, як важко нам було, коли вона була маленькою. Але ми ніколи не соромилися один одного.
— То були інші часи, — різко відповіла Олена. — Зараз або ти маєш гроші і статус, або ти ніхто. Нам неприємно сюди заходити. Тут пахне бідністю і старовиною. Наступного разу, якщо не зможеш допомогти нормально, краще взагалі не клич нас. Ми лише дарма час витратили.
Дмитро підвівся, забрав конверт із грошима, не подякувавши, і попрямував до дверей. Олена пішла за ним, навіть не озирнувшись на накритий стіл, де все ще парували запашні пиріжки.
— Дмитре, зачекай, — гукнула Віра, виходячи в коридор.
— Що ще?
— Ви хоча б візьміть їжу з собою. Я ж старалася.
— Залиш це собі, нам таке не потрібно, — кинув хлопець, зачиняючи за собою двері.
Віра залишилася стояти в порожньому коридорі. У вухах все ще лунали слова про сором і знeвагу. Вона повернулася на кухню, сіла на стілець і подивилася на тарілку з випічкою. Кімната, яка ще півгодини тому здавалася їй затишною, тепер справді виглядала похмурою та сірою, як і її майбутнє. Вона зрозуміла, що в гонитві за новими гаджетами та визнанням однолітків її онуки втратили щось набагато важливіше — здатність любити безкорисливо.
Вечір за вікном згущувався. Віра не вмикала світло. Вона думала про те, де саме була припущена помилка у вихованні. Чи це вона занадто балувала їх, віддаючи останнє, чи це світ став настільки жорстким, що в ньому не залишилося місця для поваги до старості? Вона знала, що більше не зможе дивитися на них так, як раніше. Щось усередині неї зламалося, і цей біль був сильнішим за будь-яку фізичну недугу.
Наступного ранку вона зібрала залишки пиріжків у пакет і винесла їх на вулицю, щоб віддати птахам. Жінка дивилася, як голуби злітаються на крихти, і відчувала дивну порожнечу. Її гаманець справді був порожній, але тепер вона відчувала, що і в серці утворилася така ж сама пустка. Вона більше не чекала на дзвінки та не рахувала дні до свят.
Минуло кілька тижнів, але діти так і не зателефонували. Можливо, вони чекали на нову порцію грошей, а можливо, справді викреслили її зі свого яскравого життя, де немає місця для бідних родичів. Віра продовжувала жити своє тихе життя, але тепер вона робила це лише для себе. Вона зрозуміла, що любов не можна купити, а якщо її вимагають за гроші, то це вже не любов, а звичайний обмін, у якому вона виявилася неконкурентоспроможною.
Гіркота від цієї думки не зникала. Кожного разу, проходячи повз дзеркало, вона бачила втомлену жінку і згадувала слова Олени про старий одяг. Вона запитувала себе, чи справді вона заслуговує на таку відразу лише тому, що її статки не відповідають сучасним стандартам. Чи мають право онуки вимагати від бабусі того, що вона не в змозі дати, і при цьому зневажати її за саму спробу бути корисною?
Ця історія змушує замислитися над тим, як швидко змінюються цінності в нашому суспільстві. Чи часто ми забуваємо про тих, хто дав нам початок, лише через те, що вони не можуть забезпечити наш комфорт? Як би ви вчинили на місці Віри в такий момент? Чи варто продовжувати допомагати дітям, які не цінують вашої турботи?
Нам дуже важливо почути вашу думку про цю ситуацію, адже такі випадки стаються навколо нас щодня. Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією розповіддю і напишіть у коментарях, що ви думаєте про поведінку молоді. Для нас це надзвичайно важливо, щоб розуміти, які теми вас хвилюють найбільше.
