fbpx
Дозвілля
Бабуся жила скромно. Чоловіка поховала давно. На одну пенсію не розгуляєшся. Але кожного разу, якщо потрібні були гроші, Світлана завжди зверталася до неї. Вона відразу підходила до шафки, діставала їх. — Я поверну тобі, — завжди обіцяла Світлана

Світлана сиділа в коридорі і нервово смикала сумку. Коли відкривалися двері, вона з надією дивилася на них. Люди заходили і виходили. Світлана зітхнула. Правильно каже бабуся, що чекати і наздоганяти найважчий тягар.

Бабуся. Світлані тоді було років п’ять, напевно. Вона стояла у відділі іграшок і не могла відірвати свій погляд від однієї ляльки. Лялька була справжньою принцесою. Її сукня була зшита з невагомої, блакитної тканини. На темному волоссі красувався маленький капелюшок з рюшами. Блакитні очі ніжно і з благанням дивилися прямо на дівчинку.

Ніколи ще Світлана не бачила такої гарної і чарівної іграшки. Підійшла мама з бабусею.

— Відімри. — засміялась мама і глянула на цінник, — Ого. Ну і ціни. Світланко, вона дуже, дуже дорога.

— А на свято або на день народження? — З благанням в голосі прошепотіла Світлана.

— Не обіцяю, бо вона справді дуже дорога, — зітхнула мама, — Подивися на інші ляльки вони також дуже красиві.

— Не треба мені інших, — буркнула Світлана і розвернувшись пішла до виходу.

Вночі, уві сні їй снилася лялька. Світланка причісувала її, годувала і вкладала спати. Вранці прокинулася в поганому настрої. Відкрила очі і побачила на подушці свій «скарб». Це була та лялька, з магазину, про яку вона так мріяла

— Мамо, спасибі. Ти купила мені ляльку? — З захопленням закричала дівчинка.

— Це не я. Це бабуся ввечері принесла. Ти вже спала. Їй спасибі. Балує вона тебе.

Це був найщасливіший ранок.

Світлана зітхнула. Поправила волосся. Очікування затягувалося.

Варто було тільки подивитися на бабусю, скорчити оченята, і іграшка з’являлася. Мама, звичайно трохи лаялася, але бабуся завжди вміла її заспокоїти.

— Тебе так само балували. Будеш бабусею, зрозумієш.

Роки летіли. У школі, в сьомому класі, знизилася успішність по географії. Батьків зібралися викликати в школу. Бабуся пішла замість них. Це була перша їхня спільна таємниця. Вечорами вони сиділи разом, «підтягували» предмет. Оцінки були виправлені. Мама з татом так і не дізналися про це.

Згодом «таємниць» ставало більше. Це і перша косметика, перше побачення з хлопчиком. Нове вбрання.
У бабусі завжди знаходився час уважно вислухати онучку, разом позітхати і втішити.

Світлана втомилася сидіти. Вона встала, підійшла до вікна. На вулиці йшов дощ. «Чому ж так довго?» — Подумала вона.

Бабуся жила скромно. Чоловіка поховала давно. На одну пенсію не розгуляєшся. Але кожного разу, якщо потрібні були гроші, Світлана завжди зверталася до неї. Вона відразу підходила до шафки, діставала їх.

— Я поверну тобі, — завжди обіцяла Світлана.

— Не треба, — посміхаючись і махаючи рукою, відповідала бабуся, — у мене все є. На все вистачає. Та й навіщо вони мені?

Взимку бабуся занедужала. Її поклали в лікарню. Мама плакала, бігала по аптеках. Ліки були дуже дорогі, грошей не вистачало. Перший раз Світлана злякалася по-справжньому. Бабуся старенька, може не впоратися. Вона влаштувалася на роботу. Було дуже важко, інститут, робота. Але все це дрібниці, головне здоров’я бабусі. Старенька видужала. Світлана була щаслива.

Світлана почула звук дверей. Обернулася. До неї тихо-тихо, зітхаючи і охаючи йшла бабуся. Молодий і симпатичний лікар допомагав їй спуститися сходами, підтримуючи її за лікоть.

— Бабусю, — злякалася Світлана, — що трапилося?

— Щось не добре мені, нічого не зрозумію, — простогнала старенька і весело підморгнула внучці, — Я тут посиджу, відпочину. А ось Олександр Сергійович люб’язно погодився провести мене і розповісти все.

— Ви не хвилюйтеся, — трохи червоніючи і заїкаючись від хвилювання, промовив лікар, — Ваша бабуся абсолютно здорова. Люди похилого віку люблять перебільшувати, увагу до себе привертають. Я виписав їй комплекс вітамін. Нехай поп’є. Не завадить.

— Ви вже вибачте, лікарю. Вона нас лякає вже вп’яте за цей місяць. До іншого лікаря йти не хоче, тільки до Вас. Набридли ми вам напевно, тільки відволікаємо від роботи, — знітилася Світлана.

— Нічого страшного, — заспокоїв її Олександр Сергійович. Потім трохи зім’явся, — Світлано, а можна мені Вас в кіно запросити або в кафе? Що Ви сьогодні ввечері робите?

— Та нічого, ніяких планів, — розгубилася Світлана.

— От і добре, — зрадів лікар, — Тоді до вечора?

Світлана кивнула.

Олександр Сергійович ще довго стояв біля вікна і дивився, як Світлана з бабусею бадьоро прямували алеєю до свого автомобіля. Він посміхався.

— Бабусю, ну що за цирк ти влаштувала? Всіх переполохала, — говорила Світлана.

—А ти до хлопчика придивися. Хороший лікар, добрий, чуйний. З твоєю роботою і правнуків не дочекаєшся. А дуже хочеться. — закліпала очима бабуся, — До речі він не одружений.

— Я люблю тебе, бабусю, — засміялася Світлана і поцілувала бабусю в щоку.

Фото ілюстративне.