Бабусі не стало — і все. На цьому моя сім’я закінчилася. Тепер я можу вважати себе круглою сиротою — у мене більше немає рідних. Тих, кого ще кілька місяців тому я могла так назвати, я знати не хочу: вони проявили себе настільки огидно, що називати їх родичами — відраза навіть для цього слова.
Я народилася в неблагополучній сім’ї. Саме такими були мої батьки — а решта родини, навпаки, виявилася цілком пристойними людьми. Проте тато й мама вживали все, що тільки можна було дістати.
Хто кого у це втягнув — тепер уже не має значення. Та й раніше кожен розповідав по-своєму. Але факт лишається фактом: народити мене народили, а от виховувати — ніхто не збирався.
Мене забрала бабуся, коли мені виповнилося шість. До того часу я жила в пекельних умовах: мене підгодовували сусіди, а іноді я лягала спати голодною. Ніхто не знає, скільки б це ще тривало, якби одного разу в батьків не сталася якась бійка. Приїхала поліція, усіх забрали — і мене теж. Потім мене передали під опіку.
Почали шукати родичів і знайшли бабусю — батькову матір. Вона жила в іншому місті й навіть не здогадувалася, що має онуку.
Тут я мушу сказати спасибі і службі опіки, що справді займалася моєю долею, а не відправила мене в найближчий дитбудинок, і бабусі — бо вона приїхала і забрала чужу дитину, яку ніколи не бачила.
Життя в неї було зовсім іншим. Мене любили, зі мною говорили, мене годували й дбали про мене. А ще виявилося, що в мене велика родина: у тата двоє братів і сестра, усі старші за нього, і в кожного — свої діти.
Мені тоді здавалося, що це чудова, дружна сім’я. На свята всі збиралися разом, було весело, шумно, по-домашньому. Згодом зустрічалися рідше: усі зайняті, у кожного своє життя.
Останні три роки ми майже не бачилися, бо бабуся сильно хворіла. Вона стала лежачою, але залишила ясний розум і могла говорити.
Я доглядала за нею, як колись вона за мною. Не тому, що вона переписала на мене своє майно, а тому, що це була моя найближча людина — єдина, кого я справді любила.
Щойно бабуся трохи оговталася після хвороби, вона переписала на мене квартиру, дачу й гараж.
— А то потім без штанів залишишся, — сказала вона тоді.
Я не заперечувала. У той момент я ледве розуміла, що відбувається. Її хвороба стала для мене випробуванням. Здавалося, що з близькими такого просто не може трапитися.
А потім стало не до роздумів: треба було навчитися робити уколи, міняти постіль, годувати, допомагати підвестися. Життя з лежачою людиною — це випробування, і я прийняла його, бо інакше не могла.
Родичі навідувалися двічі на рік — на день народження та «для годиться». Ніякої допомоги, звісно, не було.
Бабусі не стало раптово. Увечері ми пили чай і дивилися фільм, а вранці її вже не було. Вона пішла тихо, уві сні. Напевно, кожен хотів би піти саме так.
Я, звісно, розуміла, що рано чи пізно це станеться. Але легше від цього не було.
Я кілька годин просто сиділа, не взмозі ні плакати, ні говорити. Навіть швидку не змогла викликати одразу. А потім усе відбувалося, як у тумані. Родичів я почала обдзвонювати, наче на автопілоті.
На похорон приїхали всі. І ще до того, як вирушати на кладовище, почали ділити бабусине майно. Я сиділа, мов вкопана, й не могла вимовити ані слова. Було так дико: ось ще лежить бабуся, а поряд її діти сперечаються, кому що дістанеться. Наче дивилася чужу виставу, де всі ролі розписані наперед.
Я підвелася, підійшла до комоду, дістала документи на майно й просто віддала їх комусь із родичів. І тоді почалося — крики, звинувачення, погрози судом. Казали, що я змусила бабусю підписати папери, що вона була «не в собі».
На кладовище вони все ж поїхали — мабуть, якісь залишки совісті ще залишалися. А от на поминки не прийшов ніхто. Прийшли лише сусіди, знайомі, кілька бабусиних подруг. І я. Єдина з родини.
Невже можна так образитися на людину, що навіть не пом’янути її? Не вкладається в голові.
Хоча, мабуть, і не родина це більше. Лише слово — без змісту.
