Баба Гафія частенько сиділа біля вікна. Ніби когось виглядала.
Певно й справді виглядала. Було в неї шестеро дітей, десь розбрелися по світі. І не приїжджали до старенької мами. І навіть не телефонували. Ще як молодшою була та жив чоловік, то якось швидше переступали поріг батьківської хати. Вони тоді мали велику господарку і допомагали дітям чим могли. Своїх овочів з городу та фруктів з саду давали чистих, екологічних, не підсипаних нічим. А також молочну продукцію, бо ж мали корови. А потім чоловік пішов із життя, вона залишилась сама і вже не могла того всього тягнути на собі, то ж продала корови. З господарки в неї тепер залишилися кури, пес біля хати та старий кіт. Не має чим помогти тепер та й не їдуть діти. Хтось подався за кордон на заробітки, хтось лишився тут, на місці, але часу не мають. Живуть в своїх клопотах, і не пам’ятають за неї. Мають справи важливіші.
Пригадала, як леліяла всіх маленьких своїх діток. І не легко було, їй, але вона тішилася ними, приділяла увагу і старалася зробити все що їм було потрібно. Тоді й подумати не могла, що на старість залишиться одна як палець. І стане не потрібною їм, саме тоді коли вона стане немічною і буде потрібна їй їхня допомога. Та й онуків доглядала, бо діти на роботах. Позвозили всі. І як дитсадок в неї був. Вкладала в них всіх свою душу, але й вони давно не згадують бабцю. Ніколи відпочинку не мала. Все в роботах та турботах. Дітей завжди повна хата, треба наварити їм, та пообпирати, щоб чистенькі ходили, господарка теж добре рук потребувала.
Тому вони її тепер так болять, бо не вміла ніколи посидіти та відпочити, а все в русі і працювала як каторжна. Тепер не має сили та й сидить при вікні, дивиться в шибки, як тихо падає сніг, стелиться білою ковдрою по землі і засліплює її слабі очі своєю чистотою.
Згадує свого Івана. Щасливі були роки з ним. Хоч не їздили по відпочинках та не ніжились як пани, але всюди разом були. І ніколи вона сама на городі чи на сіножатях не була. Все разом. Так веселіше працювалося і сили звідкись брались, жили вони в любові весь вік. Не хватає їй Івана, лише йому й була потрібна. І якби він зараз з нею сидів, хоч теж вже старий і немічний , але все було б по-іншому. Не так одиноко та самотньо. Може б через те що був би поруч і годнішою б почувалась.
Гірко вздихнула старенька, своїм думам і погладила кота, який муркоче на всю хату. Лише він один їй вірний і залишився. Завжди з нею, поруч. Вона вже й не пам’ятає скільки років живе в неї та й, взагалі, скільки він їх має. Прийде до неї, притуляється, полиже руку, ніби з вдячності, що годує його та старого нікуди не виганяє. Тваринка більше має до неї почуттів та любові ніж власні діти. Прикро, але й так буває!
Галина Мазурик, “Одинока при дітях”
