— Ти зняв усі наші заощадження з рахунку, щоб купити своїй сестрі нову машину? Бо їй, бачте, незручно добиратися громадським транспортом? А те, що ми три роки відкладали на перший внесок за квартиру, тебе взагалі не турбує? Ми до старості будемо тулитися в орендованих квартирах тільки тому, що твоїй сестричці захотілося комфорту? Дзвони їй зараз і вимагай повернути гроші, або я подаю заяву на поділ майна — і тоді ти сам залишишся без своєї машини! — я майже не впізнавала свій голос, такий він був високий і чужий.
Папірець із банківською випискою, зім’ятий у кулю, полетів Олегу в плече й безсилно впав на підлогу старої кухні.
У нашій орендованій двокімнатній хрущовці на Троєщині пахло смаженою картоплею, сирістю й чимось безнадійно старим.
Олег сидів за столом, спокійно доїдаючи гречку з тушонкою, і дивився на мене так, ніби я влаштувала сцену через дрібницю.
Я стояла посеред кухні в своєму вицвілому домашньому светрі, з волоссям, зібраним у недбалий хвіст, і відчувала, як усе всередині мене кипить.
Це була не просто сварка. Це був кінець усього, що ми будували роками.
— Олено, досить голосно розмовляти, — нарешті промовив він, відкладаючи ложку. — У мене голова гуде після зміни. Сусіди почують, ще пліткуватимуть.
— Сусіди? — я ледь не захлинулася повітрям. — Тебе хвилюють сусіди, які слухають телевізор на повну гучність до півночі? А те, що завтра ми мали їхати до забудовника підписувати договір і вносити перший платіж, тебе не хвилює? Олеже, подивися на мене. Ти усвідомлюєш, що зробив? На рахунку — порожньо. Усе, що ми відкладали, зникло. Усе до останньої копійки.
Він потер скроні, ніби пояснював щось очевидне дитині.
— Світлана попросила допомоги. Терміново. У неї двоє дітей, школа в іншому кінці району, садочок далеко, маршрутки переповнені. Її стара «Таврія» остаточно зламалася, ремонт коштував би більше, ніж сама машина. Вона вчора дзвонила, плакала. Що я мав зробити? Сказати рідній сестрі: «Вибач, люба, потерпи далі з важкими сумками й візочком»?
— Потерпи? — я відступила крок, упершись спиною в холодну батарею. — Ми потерпаємо? Олеже, ти в здоровому глузді? Я три роки не купувала собі нормального пальта! Ходжу в тих самих чоботях, що латала вже двічі! Ми їмо гречку й макарони з акцій, забули, коли востаннє брали свіже м’ясо! Я вичавлюю тюбик зубної пасти до останньої краплі! І це все — щоб вибратися з цієї оренди, щоб мати своє, щоб не віддавати половину зарплати чужим людям. А ти одним кліком у банківському додатку знищив усе це тільки тому, що Світланці незручно в тролейбусі?
Я обвела рукою нашу тісну кухню: облуплені шпалери, кран, що капає, стара плита з пожовклою емаллю, стіл, куплений на OLX за копійки.
Олег скривився. Йому явно не подобалося, коли я нагадувала про ці деталі.
— Гроші заробимо ще, — сказав він спокійно, знову беручи ложку. — Я на хорошому рахунку в компанії, премія буде. Ти репетиторством більше візьмеш. Квартира нікуди не дінеться, ринок зараз спокійний. Може, через рік навіть кращий варіант знайдемо. Зате рідна людина тепер у безпеці, діти в комфорті. Ти думаєш тільки про себе, Олено. Тільки про квадратні метри. А там — живі люди.
Це слово — «про себе» — вдарило мене сильніше, ніж будь-який ляпас. Я дивилася на чоловіка, з яким ми колись ночами сиділи над таблицею в Excel, рахуючи кожну гривню, і не впізнавала його.
Переді мною сидів чоловік, який вирішив пограти в доброго самаритянина за мій рахунок.
— Я думаю про себе? — прошепотіла я, підходячи ближче. — Я, яка відмовилася від поїздки до стоматолога, щоб не чіпати наші заощадження? Я, яка беру додаткові уроки до пізньої ночі? Гаразд. Припустимо, я егоїстка. Але скажи: чому ти не спитав мене? Чому не подзвонив, перш ніж переказати все?
Він відвів погляд. Вперше за весь вечір його впевненість похитнулася.
— Бо знав, що ти влаштуєш саме це, — кивнув ложкою в мій бік. — Почнеш дорікати, рахувати кожну копійку. Ти б не дозволила. А допомога потрібна була негайно. Була хороша пропозиція, машину забирали. Я прийняв рішення. У сім’ї так буває: чоловік вирішує, дружина підтримує.
— У сім’ї рішення про такі суми приймають удвох, — холодно відповіла я. — Ти не чоловік, Олеже. Ти просто взяв те, що належало нам обом. Ти взяв моє майбутнє. Хоч якусь записку від неї взяв?
Він фиркнув, відкинувшись на спинку стільця.
— Записку? Ти серйозно? Це моя сестра. Я що, мав сказати: «Світлано, розпишись»? Вона поверне. Коли зможе.
— Коли зможе? — я примружилася. — Світлана ніколи в житті не працювала стабільно. Живе на аліменти, на допомогу від батьків і тепер — на наші гроші. Звідки вона візьме? Чи ти думаєш, що гроші самі з’являться?
— Не рахуй чужі фінанси, це негарно, — буркнув він. — Машина дасть їй мобільність. Знайде роботу, дітей возитиме, матиме більше часу. Може, підробіток якийсь. Я дав їй інструмент.
Я гірко посміхнулася.
— Інструмент… Ти купив їй не інструмент, Олеже. Ти купив їй розкішний позашляховик, оплативши його нашим життям. Знаєш що? Раз ти так віриш у її вдячність… Діставай телефон.
— Навіщо? — насторожився він.
— Дзвони їй. Прямо зараз. На гучний зв’язок. Хочу почути, як вона дякує. Хочу зрозуміти, заради чого я ще три роки буду економити на всьому. Дзвони.
Він довго дивився на мене, потім зітхнув і дістав телефон. Я бачила, як він хоче довести мені, що я помиляюся.
Що сестра зараз розплачеться від вдячності, і мені стане соромно за свою «жадібність».
Гудки лунали довго. Нарешті динамік ожив — і замість тихого голосу втомленої матері ми почули гучну музику, дзвін келихів і веселий жіночий сміх.
— Олежику! — гучно вигукнула Світлана. — Ти чого дзвониш? Ми тут музику ледь чуємо!
Олег збентежено кліпнув. Його усмішка зникла.
— Світла, привіт… Просто хотів дізнатися, як там… Усе гаразд? Машина вже твоя?
— Ой, братику, це просто мрія! — завищала вона. — Ти не уявляєш! Чорна, перламутрова, на сонці блищить! Висока, сиджу, як королева! Салон — шкіра, клімат двозонний, панорамний дах! Діти вже всі кнопки повідтискали!
Я нахилилася до телефону.
— Шкіра? Панорамний дах? — голос мій був спокійний, але Олег зблід. — Світлано, а яка саме модель?
Пауза. Потім музика стала тихішою.
— О, Олено, і ти тут? Привіт! — голос золовки став трохи стриманішим. — Toyota RAV4 взяли, майже нову! Стан ідеальний, один власник. Довелося трохи додати з маминих заощаджень, зате повна комплектація!
Олег ковтнув. Він чекав на скромний хетчбек, а не на розкішний кросовер.
— Світлано, — сказала я, — вітаю з покупкою. А де ти зараз? Судячи з шуму, не вдома з дітьми.
— Ой, ну ти як завжди, — засміялася вона. — Ми в кафе на Русанівці, обмиваємо! Подруги зібралися, мама приїхала. Треба ж нову машину обмити, щоб добре їздила! Ви б теж приєдналися, але ми вже десерт доїдаємо.
Я подивилася на тарілку з гречкою перед Олегом. На дешеву тушонку. На нашу кухню.
— Обмиваєте… у ресторані, — повторила я. — Світлано, послухай уважно. Олег переказав тобі всі наші заощадження. Усе, що ми відкладали на квартиру. Коли ти плануєш повернути?
Тиша. Потім Світлана фиркнула.
— Олено, ти серйозно? Ми ж із Олегом домовилися. Це допомога. По-рідному. У мене складна ситуація, одна з двома дітьми. Звідки мені зараз такі гроші? Я щойно машину купила, ще й заправляти, страхувати, зимову гуму брати треба. Ви ж сім’я, мали б розуміти.
— Ми сім’я, — повільно сказала я. — А ти хто? Ти взяла наші гроші, купила собі розкіш і пішла до ресторану, поки ми сидимо в орендованій квартирі?
— Олеже! — майже закричала вона. — Чому твоя дружина так зі мною говорить? Ти чоловік чи ні? Я твоя рідна сестра! Мені що, на старій розвалюсі їздити, щоб Олена була задоволена?
Олег сидів, наче приголомшений. Він намагався щось сказати, але слова застрягли.
— Світлано, — прохрипів він, — ну ти б хоч… скромніше. Ми ж останні віддали.
— Ой, усе! Не псуйте мені настрій. Вічно у вас проблеми. Дякую, братику, цілую. Мамі передам привіт. Бувайте!
Гудки.
Олег повільно опустив телефон. Я підійшла до вікна й притулилася лобом до холодного скла. За вікном миготіли фари машин — чужих, нових, теплих.
— Вона купила розкішний позашляховик, — тихо сказала я. — З панорамним дахом. І пішла до ресторану. На гроші, які я заробляла, перевіряючи зошити до третьої ночі.
Я повернулася до нього.
— Атракціон щедрості закінчено, Олеже. Тепер час відповідальності. До кінця тижня гроші мають повернутися.
— Звідки? — вигукнув він.
Я кивнула на ключі від його Volkswagen Passat, що лежали на столі.
— У тебе є машина. Твоя улюблена. Вона коштує приблизно стільки ж, скільки ти подарував сестрі. Продавай.
Він схопився за ключі, наче вони могли зникнути.
— Ти збожеволіла? Продати мій Passat? Олено, це моя машина! Я її вибирав, доглядав, кредит три роки платив! Це мій комфорт, мій статус!
— Статус? — я підійшла ближче. — У нас немає статусу, Олеже. У нас орендована квартира з протікаючим краном. Ти сказав, що гроші — наживне. То наживай. Продай. Або твоя щедрість поширюється тільки на чужі заощадження?
Він почав ходити кухнею туди-сюди.
— Я не продам! На ній на роботу їжджу! Перед колегами соромно буде! Що я скажу — дружина змусила?
— Скажи правду, — холодно відповіла я. — Що ти віддав наше майбутнє сестрі, яка зараз обмиває покупку в ресторані. У сім’ї тепер одна гарна машина — у Світлани. Тобі вистачить і її. Попросиш — дасть покататися, правда ж?
Він зупинився. Я бачила, як до нього доходить: Світлана ніколи не дасть йому свою нову машину.
— Ти просто заздриш, — випалив він. — Тебе дратує, що в неї все добре.
— Мене дратує, що в нас усе погано через тебе, — відповіла я. — До п’ятниці, Олеже. Або гроші на столі, або твої речі за дверима.
Він кинув щось про те, що я пошкодую, але я вже не слухала.
П’ятниця прийшла швидко. Я сиділа на кухні й чекала. Олег увійшов, кинув ключі на полицю й сів навпроти.
— Я машину не продав. І не продаватиму. Досить театру, Олено. Ми сім’я.
Я встала й кивнула в бік коридору. Там стояли його зібрані сумки.
— Твої речі готові.
Він сполотнів.
— Ти серйозно? Виганяєш мене? Через гроші?
— Через повагу, якої я від тебе більше не бачу, — відповіла я. — Ти вибрав сестру. Живи з наслідками.
Він розходився не на жарт, але я стояла спокійно. Двері за ним зачинилися. Я замкнула їх на всі замки й сіла на підлогу. Сльози не йшли. Тільки порожнеча.
Пізніше я дізналася від спільних знайомих, що Олег дзвонив Світлані, просився пожити в неї.
Вона відмовила: «Діти, режим, місця немає, вибач, братику». Він ночував у своїй машині кілька ночей, потім зняв кімнату десь на Лівому березі.
Світлана каталася на своєму новому RAV4 і, кажуть, навіть не дякувала йому більше.
Я залишилася в тій самій квартирі. Почала знову відкладати — цього разу тільки для себе.
Іноді вночі думаю про ті сім років. Про те, як ми мріяли про свою квартиру десь у новобудові на Виноградарі чи Позняках.
Про те, як він колись тримав мене за руку й казав: «Ми все подолаємо разом».
І от що я хочу запитати в тебе, хто читає цю історію: чи правильно я вчинила, поставивши себе на перше місце?
Головна картинка ілюстратвина.
