— Артуре, ти серйозно? Ти два роки жив у цій квартирі, приховував правду і спокійно дивився мені в очі? — мій голос тремтів, ніби листя на осінньому вітрі, коли я стояла посеред кухні з його телефоном у руці.
Він завмер біля холодильника, тримаючи пляшку води, і повільно повернувся. Очі його були широко розплющені, як у хлопчиська, якого спіймали за крадіжкою цукерок.
— Соломійко це не те, що ти думаєш, — почав він, але я перебила.
— Не те? Ти казав, що ледь зводиш кінці з кінцями на своїй роботі кур’єра,що гроші йдуть на навчання! Ти просив у мене на бензин, на продукти, на одяг! А я два роки переказувала все, що батьки надсилали з Польщі, бо думала, що ми разом будуємо майбутнє!
Він поставив пляшку на стіл, руки тремтіли.
— Я ні в чому не винен, насправді. Ти ж сама казала, що твої батьки можуть допомогти.
— Допомогти нам обом, Артуре! Не тобі одному, щоб ти робив усе це за нашими спинами! Скільки ти заховав? Скільки разів я відмовляла собі в новій сукні, бо ти казав: «Соломійко, цього місяця важко, давай заощадимо»?
Він підняв голову.
— Я говорив, а рішення давати, чи не давати гроші приймала тільки ти. Так що не треба оцього всього. Моєї вини тут ні на краплю.
— Ти показав, що можеш брехати в очі два роки! — я відчула, як сльози котяться по щоках, але не витирала їх. — Іди. Забирай свої речі, бачити тебе не можу.
Він простягнув руку, але я відступила.
— Соломійко, давай поговоримо. Я все поясню.
— Поговоримо? Ти вже все пояснив своїми діями.
Я повернулася й пішла до кімнати, зачинивши двері. Серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути. За дверима чула, як він ходить, щось бурмоче, але не відчиняла. Це була найгостріша мить за весь час — коли ілюзія розбилася, як скло.
Мене звати Соломія, мені двадцять три, і я з тих дівчат, яких життя змусило рано подорослішати. Батьки поїхали на заробітки до Польщі, коли мені було шісітнадцять.
Мама — швачка, тато — водій вантажівки. Вони казали: «Доню, ми робимо це заради тебе, щоб ти могла вчитися».
Я закінчила університет заочно, працювала администраторкою в салоні краси, але головне — щомісяця отримувала перекази від батьків.
Цього вистачало на оренду маленької квартири на околиці Львова, на продукти й навіть на дрібні радощі.
З Артуром ми познайомилися на вечірці у спільних друзів. Він був високий, з теплими карими очима й посмішкою, від якої в животі з’являлися метелики.
Працював кур’єром у службі доставки, казав, що мріє відкрити власний сервіс, але поки мусить поєднувати роботу і навчання. «Тільки треба трохи затягнути пояса, буде все потім», — повторював він, і я вірила.
Через пів року він запропонував з’їхатися. «Соломійко, навіщо платити за дві квартири? Давай разом, буде затишніше».
Я погодилася. Мої батьки надсилали достатньо, щоб ми жили комфортно, а я думала, що Артур додає свою частку.
Він справді платив за інтернет, інколи купував продукти, але головні витрати — оренда, комуналка, великі покупки — лягали на мене.
— Соломійко, цього місяця важкувато, — казав він, сидячи за кухонним столом і тримаючи мене за руку. — Начальник знову затримав зарплату. Може, ти поки що оплатиш за квартиру? Я віддам, як отримаю.
— Звісно, любий, — відповідала я, відкриваючи банківський додаток. — Головне, щоб ти не хвилювався.
Він цілував мене в скроню й обіцяв: «Ти моя принцеса, я все відпрацюю».
Я не підозрювала, що принцеса платить за королівський палац, який належить іншому.
Наш день починався однаково. Я прокидалася о сьомій, готувала сніданок — омлет із зеленню, свіжовичавлений сік. Артур любив, коли я додаю до кави трохи кориці.
— Ммм, чунька моя, ти чарівниця, — казав він, обіймаючи ззаду. — Якби не ти, я б їв одні бутерброди.
— То добре, що я є, — сміялася я, перевертаючи омлет.
Він ішов на роботу, а я — до салону. Там я вітала клієнток, записувала на манікюр, розносила чай. Робота була не важка, дозволяє спілкуватися, чути історії. Інколи клієнтки скаржилися на чоловіків, і я думала: «Мені пощастило з Артуром. Він такий турботливий».
Ввечері ми зустрічалися вдома. Я готувала вечерю, він розповідав, як возив посилки по всьому місту.
— Сьогодні мало не застряг у заторі, — сміявся він. — Але заробив непогано на чайових.
— Молодець, — хвалила я. — Може, купимо тобі новий рюкзак? Твій вже порвався.
— Ой, та треба, — кивав він. — Дешевий нікуди не годиться, а на дорогий грошей поки не маю. Так приємно, що ти помітила. Ти ж моя красуня.
І я купувала. Собі — рідко. Йому — частіше. Новий чохол для телефону, кросівки, куртку. «Ти ж на ногах цілий день», — казала я.
Минуло півтора року. Я вже звикла, що батьки надсилають гроші, а я розподіляю їх на наші потреби. Артур інколи скаржився:
— Знову затримка з виплатою. Може, ти поки що оплатиш за світло?
— Звісно, — кивала я.
Він обіцяв: «Скоро я влаштуюся на кращу роботу, і ти відпочиватимеш».
Я вірила.
Одного вечора він прийшов пізно, втомлений, але з посмішкою.
— Соломійко, уявляєш, мене підвищили! Зарплата вища, графік кращий.
— Оце так! — я обняла його. — Треба відсвяткувати!
Ми замовили суші, відкрили пляшку ігристого. Він розповідав про нову посаду, про плани.
— Може, поїдемо на море влітку? — запропонував він. – Будемо економити уже зараз. Нічого великого не купуй. Хіба мені нову куртку, бо та стара а посада вимагає бути гарно одягненим.
— Було б чудово з’їздити відпочити, — мріяла я.
Тієї митті я дивилась йому в очі і думала: «Ось воно, наше майбутнє».
Якось я шукала зарядку в його шухляді й натрапила на теку з документами. Там були квитанції за комуналку… але не за нашу квартиру. Адреса була іншою, будинок, якого я не знала.
— Артуре, а це що? — запитала я ввечері, тримаючи папери.
Він зблід.
— Цестара квартира. Я просто зберігаю документи.
— Стара? — я не зрозуміла. — Власник ти, принайні на квитанції і квитанція за минулий місяць. Поясниш?
— Соломійко, не все так просто, — він зітхнув. — Я не хотів, щоб ти думала, ніби я якийсь багатій. Хотів перевірити наші стосунки, так би мовити у важкий період життя.
— Ти думав, що я буду платити, а ти отримувати гроші від оренди й мовчати? — мій голос підвищився.
— Я планував сказати! Просто чекав моменту. Придивлявся. Знаєш. які зараз усі меркантильні. А я досить завидний жених.
— Моменту? Два роки — це не момент, Артуре!
Після тієї розмови я не могла спати. Лежала й думала: скільки разів я відмовляла собі в чомусь, бо він казав «важко»? Скільки разів я переказувала батькам: «Все добре, ми справляємося»?
Наступного дня я поїхала на ту адресу. Подзвонила в домофон. Відчинила дівчина мого віку.
— Добрий день, ви орендуєте квартиру в Артура, — запитала я. – хотіла б подивитись він казав що я можу її орендувати.
— Тобто, -здивувалась вона, – Ми тут уже чотири роки мешкаємо ремонт зробили гроші не затримуємо. Та й договір ще на три роки, що за справи такі?
Дома я чекала його. Він прийшов з квітами.
— Соломійко, пробач. Я все поясню.
— Поясни, — я склала руки. — Поясни, чому я два роки думала, що ми разом, а ти жив на два будинки.
Він сів на диван.
— Я планував сказати. Просто пізніше, не зараз. Ну та й що міняє наявність у мене квартири. Зрештою, то моя власність. Не розумію тебе.
Того дня я його виставила за двері, але він не здається.Каже, що я його доля. що він збирає гроші на краще житло і що колись ми станемо власниками квартири у новобудові. Каже, що я не далекоглядна і нічого не розумію.
А я вже й сама заплуталась. Скажіть: може то я себе накрутила і заради житла власного у новобудові варто трохи економити?
Головна кратинка ілюстратвина.
