Іван рано одружився. Дівчину взяв із сусіднього села. Познайомилися вони на танцях. Провів її до будинку та так і залишився у неї назавжди. Жила його кохана зі старенькою бабусею.
Сусідки спочатку дзижчали як осиний рій. Ох пограється, і покине дівчинку, адже заступитися за неї нікому.
Але на велике розчарування кумоньок, через два місяці вони відгуляли весілля і зажили однією сім’єю. Через рік Анюта подарувала чоловікові сина. Потім донечку. Коли бабусі не стало, почав Іван умовляти дружину переїхати в місто. Мовляв, там більше перспектив. Знайду роботу хорошу. Заживемо як люди. Анна довго не погоджувалася, побоювалася невідомості. Тут все своє, рідне. А що там в місті їх чекає вона не уявляла.
Іван тоді вирішив поїхати на розвідку.
– Подивлюсь, що й до чого спробую влаштуватися на роботу, якщо вийде повернуся за вами.
Сказано зроблено. Поїхав Іван, а Анюта залишилася чекати його з важким серцем. Спочатку Іван дзвонив два, а то і три рази на день. Потім влаштувався на шарикопідшипниковий завод і дзвонити почав рідше.
Анничка не сердилася, розуміла, робота важка. Влаштувався він на завод учнем фрезерувальника, та ще й на пів ставки прибиральником цеху. Так і жили.
Анничка дітей ростила та чоловіка на вихідні чекала. Минуло пів року, закінчилося навчання Івана. Поставили його працювати самостійно.
Працювати поставили, але зарплата трохи вища ніж у прибиральника. Без напрацьованого досвіду 5 копійок тобі ціна – сказав начальник цеху на його питання чому так мало платять. А вдома, на комбайні, його цінували і поважали. Премію за підсумками року як пів зарплати річної давали. На все вистачало ще й на чорний день вистачало відкласти. Так здається цей чорний день вже настав для нього.
Приїхав він з чергового вихідного, заходить в цех і бачить дівчисько біля його верстата крутитися. Подумав прибиральниця новенька. А вона виявилася фрезеровщицею. Та ще й з великим досвідом. Іван підійшов до дівчини, вона сміливо простягла йому свою руку і сказала.
– Привіт, напарнику, тепер будемо разом на одному верстаті працювати.
При цьому посміхнулася так променисто, що у Івана світ затьмарився.
Всю зміну він думав про напарницю. Дівчина так запала йому в душу що він мало не запоров деталь. Він почав її порівнювати з Анничкою і, на жаль, його дружина сильно програвала новій знайомій. Він намагався відганяти зайві думки, але вони як настирливі мухи кружляли у його голові.
Настав вихідний. Іван зателефонував додому, сказав що не приїде, знайшов підробіток. Анника засмутилася. Вона давно кликала Івана назад в село. Але якщо раніше він ще сумнівався, то тепер відповідав категорично, в село він не повернеться. Треба продавати, будинок і перебиратися всією сім’єю в місто.
Продати легко, а що потім. Ні, Анничка не хотіла продавати будинок, ціна за будинок в селі і навіть маленька однокімнатна квартира в місті не рівноцінні. їм не вистачить грошей навіть на комуналку. Чоловік все рідше приїжджав на вихідні, вже просто без пояснень.
Анюта відчула недобре. Вирішила залишити дітей сусідці і сама, без попередження навідатися до чоловіка. Поїхала вона останнім автобусом, і як раз до кінця зміни була біля прохідної. Від побаченого земля пішла з-під ніг. Чоловік стояв біля прохідної, він явно когось чекав. І ось до нього підбігла дівчина і він взяв її на руки і закружляв.
Анничка не знала що їй робити і тут раптом Іван її помітив. Він підійшов до неї і суворо сказав.
– Ну і добре що ти сама все побачила. Без зайвих пояснень. Я більше не хочу з тобою жити. Я покохав іншу.
Аня ні слова не сказала у відповідь. Розвернулася і пішла. Вона сама у всьому винна, треба було їхати за чоловіком. А вона думала тільки про дітей, ось і вийшло, що вийшло. Всю ніч вона просиділа на автовокзалі. Вранці приїхала додому чорніша від хмари.
Сусідка навіть питати не стала, що трапилося. Все і так було зрозуміло без пояснень. Вона подала на розлучення. Гроші Іван переказував крихітні. Гроші закінчувалися і треба було думати як жити далі. Ще в школі вона ходила на курси комбайнерів.
У понеділок з ранку пішла в тракторну бригаду шукати щастя. Директор не роздумуючи прийняв її на роботу, рук не вистачало. Все закрутилося, закрутилося. З дітьми їй допомагала сусідка, все одно своїх онуків няньчила, двома більше не проблема.
Минуло два роки. І раптом на порозі будинку з’явився Іван. Не склалося у нього в місті. Не прижився, він ні у красуні дружини, ні на заводі. Аня стояла на порозі, обоє мовчали. Аня відійшла в бік, жестом запрошуючи увійти в дім.
Діти не зраділи батькові. Вони вже були дорослі і все розуміли. Та й за два роки просто забули про його існування. Він посидів за столом. Встав. Подивився на Ганнусю. Щось хотів сказати, потім махнув рукою і мовчки пішов. Аннюта за все два роки жодного разу не проронила ні сльозинки. А зараз що – то в ній надломилося.
Фото ілюстративне.
