– Аню, ти на мене не ображайся, але так як ви живете, це не нормально, – сказала мені мама Ореста за святковим столом. Я спробувала зберегти спокій, але відчула, як всередині все стискається. Це вже була не перша подібна сцена, і, здається, мій терпець урвався. – Ви домоглись свого! Все! Хватить! Більше мене ви, дорога свекрушенько, тут не побачите!
Стосунки зі свекрухою не складалися з самого початку. Коли я й Орест одружилися, Христина Петрівна, здавалось, прийняла мене, але в її словах і діях постійно відчувався осуд. Вона завжди “знала краще” і не пропускала нагоди це продемонструвати. Особливо їй подобалося критикувати мене на людях, неначе це було її особисте шоу.
Одного разу все дійшло до критичної точки. Ми сиділи за столом у Христини Петрівни вдома. Я й Орест привезли дітей на обід. Малеча гралася в сусідній кімнаті, а ми обговорювали буденні справи. Атмосфера була напружена, як завжди.
– Орест, – звернулася Христина Петрівна до мого чоловіка, і її голос став на тон солодший. – Ти ж помітив, як діти останнім часом нервують? Напевно, їм бракує уваги матері.
Я застигла. Чому вона це сказала? Що я зробила не так?
– Діти в нас щасливі, – спокійно відповів Орест, але я бачила, що йому важко тримати нейтралітет.
– Щасливі? – перепитала Христина Петрівна і глянула на мене. – Аню, ти ж працюєш весь час. Як ти встигаєш приділити їм достатньо уваги?
Я хотіла відповісти, що це неправда, що я роблю все можливе, щоб бути хорошою мамою, але слова застрягли в горлі. Натомість я глибоко вдихнула й промовила:
– Я проводжу з дітьми весь вільний час. Це найголовніше для мене.
– А чому ж тоді вони так часто залишаються з нянею? – свекруха зітхнула. – У наші часи мами самі займалися дітьми, а не перекладали це на чужих людей.
Орест кинув на мене розгублений погляд. Я зрозуміла, що підтримки чекати годі.
– Христино Петрівно, – я спробувала бути стриманою. – Я працюю, щоб допомагати Оресту утримувати сім’ю. Це наш вибір. Якщо вам щось не подобається, будь ласка, не коментуйте.
– Не подобається? – свекруха нахмурила брови. – Я просто кажу, що дітям потрібна мама, яка буде поруч.
Я більше не могла мовчати. Підвелася зі стільця і сказала:
– Христино Петрівно, ваші слова – це не турбота, це образа. Ви постійно знецінюєте мої зусилля. Якщо так триватиме й далі, я перестану сюди приходити.
У кімнаті запанувала тиша. Христина Петрівна відвела погляд, а Орест виглядав так, ніби хотів провалитися крізь землю. Ми швидко зібрали дітей і поїхали додому.
Дорогою додому я мовчала, але всередині кипіла. Орест спробував завести розмову:
– Аню, мамі важко прийняти, що часи змінилися. Вона не хоче тобі зла.
– Оресте, – перебила я його, – твоя мама мене не поважає. І це не зміниться, поки ти не станеш на мій бік. Я твоя дружина, і я чекаю, що ти мене підтримаєш.
Він замовк, і решту дороги ми їхали в тиші.
Наступного дня Орест зателефонував матері. Я почула лише частину їхньої розмови, але зрозуміла, що він нарешті вирішив щось зробити.
– Мамо, – сказав він, – твої слова ображають Аню. Я більше не можу це ігнорувати. Якщо ти хочеш, щоб ми продовжували спілкуватися, ти повинна змінити свою поведінку.
– Я? – обурилася Христина Петрівна. – Це я повинна змінитися? А може, це твоя дружина має перестати бути такою чутливою?
– Ні, мамо, – твердо відповів Орест. – Це не її проблема. Це твої слова.
На тому кінець розмови я не почула, але того вечора Орест підійшов до мене й сказав:
– Аню, я розмовляв із мамою. Вона пообіцяла подумати над своєю поведінкою. Я хочу, щоб ти знала: я на твоєму боці.
Ці слова для мене значили більше, ніж він міг уявити. Підтримка чоловіка дала мені силу йти далі.
Через кілька тижнів ми знову зібралися на сімейний обід. Христина Петрівна поводилася обережніше, хоча іноді все ще дозволяла собі “дружні поради”. Але тепер я знала: Орест завжди поруч, і це наша сім’я, наші правила.
А як ви справляєтесь із подібними ситуаціями? Чи доводилося вам ставити межі з родичами?
