Їй було дуже не зручно в тій машині. Анна досить висока, а авто маленьке. ноги не було куди діти, та ще й головою впиралась у дах, тож доводилось схиляти її на бік.
Однак, усім відома істина про те, що краще погано їхати, ніж добре іти. Анна намагалась не зважати на незручності, ще й жартувала з водієм, хоча на душі кішки скребли.
Вогкий осінній вітер гнав по сільській вулиці жовте листя, коли Анна зійшла з автобуса. Її ноги стугоніли після довгої дороги у вкрай не зручному кріслі попутнього автомобіля, а на серці лежав важкий камінь — прощання з дідом далося непросто.
Анна краще закуталась у свою осінню куртку, яка була геть не розрахована на таку погоду. Вона ледве встигла зробити кілька кроків від зупинки, як почула знайомий, трохи хрипкий голос: «Анничко, рідна, як з’їздила?»
Нонна Петрівна, місцева фельдшерка, поспішала до неї, махаючи руками. Огрядна жінка в потертому медичному халаті поверх теплого светра була однією з небагатьох, хто в цьому селі міг зрозуміти та підтримати Анну у таку важку мить.
Хоча її чоловік, Петро, недолюблював медпрацівницю і постійно відпускав їдкі жарти про її професіоналізм, називаючи її «сільською знахаркою», сама Анна ставилася до Нонни Петрівни з теплотою і довірою.
«Більш-менш, Нонно Петрівно», – зітхнула Анна, сповільнюючи крок. Їй не хотілося говорити про поїздку, але вона знала, що розмова неминуча. «Тільки ось із дідусем так і не вдалося помиритися перед тим, як його не стало. Так прикро. Забрав образу з собою».
«Такі справи, дівчинко моя, – похитала головою фельдшерка, поправляючи сиву пасму, що не слухняними кучерями визирнула з-під шапочки. – Твій дід був людиною норовливою, гордою. З таким характером навіть захотіти – не завжди вдасться помиритись. Царство йому небесне». Після паузи вона стурбовано спитала: «А як там твій чоловік? Все ще нездужає?».
Анна знову глибоко зітхнула, смикаючи ручку своєї пошарпаної сумки: «Лежить без сил. Ні апетиту, ні енергії. Ми обїздили всіх спеціалістів в Україні – ніхто не може допомогти. Він уже почав готуватися до неминучого. Уявіть тільки! Каже, відчуває, що час його минув».
«Та який же це недужий!» – несподівано пирхнула Нонна Петрівна, і в її очах блиснуло обурення. «Великий актор у твоєму Петрусеві явно прокидається! Таку виставу розігрує – Голівудські професіонали позаздрити можуть бо хто так може ще в образ увійти?!»
“Навіщо ви так? – засмутилася Аліна, хоча десь глибоко всередині сумніву вже почали закрадатись. – Петро справді нездужає. Як він може бути винен, якщо спеціалісти не можуть просто зрозуміти, що із ним є?»
«Ех, молода… – Фельдшерка махнула рукою. – Розумієш вони ж, тому й не бачать нічого, що шукати нема чого. Але ти сама все зрозумієш», – багатозначно кинула вона, окинувши Анну сумним поглядом. За мить жінка зникла у провулку, залишивши дівчину у вирі тривожних думок.
Додому не було ніякого бажання. Анна попрямувала до річки, присіла на повалене дерево, яке місцеві жителі використовували як імпровізовану лаву. Перед очима спливла сцена їхнього прощання перед її від’їздом у село до дідуся.
Петро, почувши про її намір виїхати, театрально зітхнув, прикривши очі тонкою, мов восковою, рукою:
«Звичайно, їдь, дорога. Я все розумію. Тільки зваж, спадок на дорозі не валяється. Коли мене не стане, як зі мною будеш прощатись. якщо зараз все витратиш на дідуся?».
Тепер ці слова гірчили на душі. Анна згадувала, як усе починалося. Після закінчення музичного училища вона категорично відмовилася продовжувати кар’єру скрипальки, всупереч усім вмовлянням її дідуся.
«Ніколи більше цей інструмент до рук не візьму!» – Заявила вона тоді, поклавши перед ним червоний диплом і улюблену скрипку, яку він подарував їй на дванадцять років.
“Як це – не візьмеш?” – Дід почервонів від обурення, його руки, огрубілі від важкої праці, мілко затремтіли. «Я все життя присвятив, щоб ти стала музикантом! Чи тепер що, на фермі будеш працювати, чи як?»
“Краще біля корів буду ходити, ніж на скрипці грати! – згаряче мовила вона і відразу пошкодувала про свої слова, але було вже пізно. Образа та гордість не дозволили взяти слова назад.
Саме так вона опинилася в цьому селі, влаштувавшись завідувачем місцевого клубу. Тут зустріла Петра – єдиного хлопця, який поводився інтелігентно і здавався ідеальним супутником життя.
Він захоплювався її рішучістю, говорив гарні слова про майбутнє, і Анна поступово забула про міське життя та шанувальників, готових носити її скрипку і її саму на руках.
Перший рік спільного життя промайнув немов у тумані. Вона працювала не покладаючи рук: купила корову, хоча Петро мріяв про мотоцикл. Він тоді дуже образився, твердив, що їй начхати на його інтереси, що вона ігнорує його мрії.
Тепер Анна з гіркотою думала: продала б усе, що є, купила б хоч десяток мотоциклів, аби повернути того Петрика в якого закохалася свого часу до нестями, того, хто був поруч і підтримував її.
Сімейна криза почалася чотири місяці тому, коли під час сильного дощу вода почала капати прямо на обідній стіл. “Петре, що це?” – Запитала вона, підставляючи миску під патьоки.
“Вода, що ж ще!” – Розсміявся він, не відриваючись від телевізора. «Що кумедного? Дах скоро зовсім провалиться! – вперше в житті підвищила на нього голос Анна, відчуваючи, як роздратування, що накопичилося роками, прорвало греблю.
“А що я можу зробити? – Огризнувся він, нарешті повернувшись до неї. – Щоби перекрити дах, потрібні гроші. А в тебе вони є?
«А в тебе? – вже геть не витримала такого ставлення Анна. – Інші чоловіки працюють з раннього ранку до пізньої ночі, забезпечують сім’ю і дбають про майбутнє! А ти що робиш?
«У селі для мене немає роботи! – вигукнув Петро, підхоплюючись з місця.
Після цієї розмови він переїхав до матері, а повернувшись за тиждень, зліг з якоюсь таємничою недугою. Тепер Аліна повільно піднімалася знайомою стежкою до будинку, розмірковуючи над дивними натяками фельдшера.
Хвіртка виявилася відчиненою, хоча вона точно пам’ятала, що замикала її перед виходом. З хати долинали голоси.
Підібравшись ближче до дверей, вона почула розмову чоловіка зі свекрухою:
«Та ні, мам, вона нічого не зрозуміє, не переймайся про це. Голубці сьогодні чудові! Не їв давно так смачно».
Анна зазирнула в щілину і застигла – її «не здоровий» чоловік з апетитом поглинав обід, енергійно жестикулюючи. Щоки його горіли здоровим рум’янцем, а голос звучав бадьоро.
«Не забудь, – накручувала його мати, розливаючи чергову порцію чаю, – коли вона повернеться, тобі має бути зовсім зле. Заговори про санаторій, про те, що потрібні спеціалісти з-за кордону. Адже вона отримала спадок після діда. Ти повинен думати про себе. Хто ще про тебе подбає, як не ти сам? Вона вже й так починала тобі дорікати за все, що було б далі, якби ми з тобою вчасно все це не вигадали?».
«Точно, – засміявся Петро, витираючи губи серветкою. – Мамо, ти в мене золота людина. Знаєш. я б до такого не додумався б навіть. Хоча, ти ж так усе життя із татом прожила, чого я одразу із тебе приклад не брав?».
Анні перехопило подих. Вона безшумно вислизнула з дому і попрямувала до сусідів. Через годину корова та кури були продані за символічну суму, а вона швидкими рухами збирала свої речі у стару валізу. Побачивши це, Петро миттєво «зліг»:
«Анничко, принеси води. Якось зовсім зле мені зараз стало».
«Ні, любий, – відповіла вона, дивлячись на нього з презирливою жалістю. – Твій виступ вже не має глядача. хіба мамі свої розкажи, як тобі важко і зле, але я вже вірити цьому не збираюсь?
Того ж вечора вона поїхала до міста, де стояла зачинена квартира її дідуся. За тиждень прийшла заява на розлучення. Петро, навчений порадами матері, примчав у місто, плануючи повернути дружину.
Годинами він міряв кроками майданчик перед її будинком, уявляючи, коли стане господарем міської квартири і залишить ненависне село.
Коли ж біля під’їзду загальмував чорний представницький автомобіль, а з нього вийшов елегантний, сивий чоловік, допомагаючи Анні вийти, Павло завмер як укопаний.
Вона постала перед ним зовсім іншою – бездоганна зачіска, стильний одяг, впевнений погляд. У ній не залишилося й сліду від тієї простої сільської жінки, якою вона була лише тиждень тому.
— Що ти тут робиш? – Здивовано підняла вона брову, помітивши колишнього чоловіка.
«Я до дружини приїхав! А ти тут із якимись панами» – спробував він зобразити обурення.
«По-перше, це Андрій, мій старий друг. А по-друге, яка тобі справа? Чи ти не отримав повідомлення про розлучення?»
«Отримав, але не погоджусь! Ми ж любимо одне одного! – Вимовив він заздалегідь підготовлену фразу, відчуваючи, як фальшиво вона звучить.
Анна засміялася – легко, наче звільнившись від тяжкості минулого: «Їдь додому, не ганьби себе. Як ти взагалі зважився приїхати після того концерту, що влаштував? Тобі не соромно мені в очі дивитись, говорити про кохання?»
Вона взяла Антона під руку і впевнено попрямувала до під’їзду. Петро зробив крок слідом, але зустрівши твердий погляд чоловіка, передумав – у сірих очах Антона читалася така сила та впевненість, що йому захотілося негайно зникнути.
Анна ж влаштувала ь викладачем у приватну школу де власне Антон і був її безпосереднім керівником. Життя налагодилось і про те, як вона жила в селі Анна тепер згадувала і здригалась.
Петро знайшов собі іншу жінку, не місцеву. приїхала звідкись із двома дітьми. Нонна Петрівна розповідала і сміялась, бо нова панянка не була такою доброю і співчутливою. як Анна.
Петро вже за рік став татусем двійні і тепер дружина сидить вдома із дітьми а він і косить і сапає і копає. ще й по людях ходить, бо ж дружина і їсти не насипе, якщо той буде байдикувати.
Анні було і смішно і гірко водночас. В голові все вертілось одне питання: “Чого так?”. Вона ж справді кохала Петра, оберігала його, ніколи не напосідала не жалілась на життя, хотіла, аби він був щасливим.
Невже для того, аби шлюб був щасливим не потрібно бути доброю і люблячою? Невже у житті добре живуть і лиш от такі жінки. як друга дружина її чоловіка?
Головна картинка ілюстративна.
