– Мамо, ми з Ольгою не можемо дивитися, як ти витрачаєш усі свої заощадження на цього чоловіка! Він же нічого не робить, тільки бере від тебе подарунки, одяг, той дорогий телефон за 15000 гривень. Ти розумієш, що він просто користується твоєю добротою?
– Анна, досить! Я щаслива, як ніколи раніше. А вам з сестрою, мабуть, більше подобалося, коли я сиділа вдома одна і нічого не хотіла від життя?
– Ні, звісно, ні! Але ми хвилюємося за тебе. Ти його знаєш всього кілька тижнів, а вже все йому віддаєш.
– І що з того? Навіть якщо хтось думає, що мене використовують, я не проти. Дайте мені жити своїм життям!
Ця розмова досі звучить у моїй голові, як грім серед ясного неба. Я стою в кухні нашого сімейного дому в маленькому містечку на заході України, і намагаюся осмислити, як усе це сталося.
Моя мама, Марія, завжди була сильною жінкою, але останні два роки після того, як тато пішов з нашого життя, вона здавалася такою втомленою і самотньою.
Ми з сестрою Ольгою вирішили, що найкращий подарунок на її 65-річчя – це путівка в санаторій до моря, щоб вона могла відпочити, подихати свіжим повітрям і, можливо, знайти трохи радості.
Але те, що почалося як невинна поїздка, перетворилося на щось зовсім несподіване. А тепер дозвольте мені розповісти всю історію від початку, бо вона варта того, щоб її почули.
Все почалося навесні, коли ми планували святкування маминого ювілею. Мама Марія – типова українська господиня: завжди дбала про дім, готувала смачні вареники з вишнями, вишивала рушники і любила розповідати історії з молодості.
Вона працювала все життя на фабриці, але після пенсії присвятила себе саду і онукам. Ми з Ольгою, її доньки, живемо неподалік: я в сусідньому селі з чоловіком і двома дітьми, а Ольга в місті, де працює вчителем.
Тато був для неї всім – вони прожили разом понад 40 років, і його відсутність залишила в її серці велику порожнечу.
Вона рідко посміхалася, часто сиділа біля вікна, дивлячись на дорогу, ніби чекала когось.
– Дівчата, що мені той день народження? – сказала мама, коли ми почали готуватися. – Краще б я просто посиділа вдома з вами.
– Ні, мамо, ти заслуговуєш на щось особливе! – відповіла я. – Ми з Ольгою скинулися і купили тобі путівку в санаторій біля моря. Там море, процедури, свіже повітря. Ти зможеш розслабитися, познайомитися з новими людьми.
Ольга додала:
– Так, мамо, уяви: прогулянки, мінеральна вода, може, навіть танці вечорами. Ти ж любиш танцювати!
Мама спочатку вагалася, але ми її вмовили. Святкування пройшло скромно: ми спекли торт, запросили сусідів, подарували квіти. А наступного дня вона вирушила в путь. Ми проводжали її на автобусі, махаючи руками.
– Подзвони, як приїдеш! – крикнула я.
– Обіцяю, доню. Дякую вам обом, – усміхнулася мама, і в її очах блиснула іскра, якої я не бачила давно.
Перші дні в санаторії мама дзвонила щовечора. Її голос звучав бадьоро.
– Анно, тут так гарно! Я гуляю біля моря, ходжу на масажі. Зустріла кількох жінок з Києва, ми разом гуляємо. Вчора була лекція про здорове харчування – уяви, радять їсти більше овочів!
– Чудово, мамо! А як люди? Знайшла подруг?
– Так, є одна пані Галина, вона теж удова. Ми ділимося рецептами. І знаєш, тут багато чоловіків теж відпочивають. Один навіть запросив на чай.
Я сміялася:
– Ого, мамо, ти стаєш зіркою! Тільки будь обережна, не довіряй усім одразу.
– Не хвилюйся, я доросла жінка.
Ольга теж розмовляла з нею:
– Мамо, фотографуй усе! Хочу побачити твої пригоди.
Минуло два тижні, і мама звучала все щасливішою. Вона розповідала про екскурсії, про смачні страви в їдальні, про вечірні концерти.
Ми з сестрою раділи: наша ідея спрацювала! Але коли настав час повертатися, мама не приїхала. Замість того подзвонила ввечері.
– Дівчата, я вирішила затриматися ще на тиждень. Тут так добре, не хочу їхати.
– Але путівка закінчилася, мамо. Як ти там залишишся? – здивувалася Ольга.
– Я знайшла кімнату в оренду неподалік. Господар – місцевий чоловік, Петро. Він здає будинок для відпочивальників. Дуже привітний, допомагає з усім.
Я відчула легке занепокоєння:
– Петро? Хто він? Розкажи більше.
– Йому 50 років, молодший за мене. Раніше працював на будівництві. Живе сам, допомагає сусідам. Ми познайомилися в санаторії – він приходив ремонтувати щось. Запросив мене на чай, і ми розговорилися. Він такий уважний!
Ми з Ольгою дар мови втратили.
– Мамо, будь обережна. Ти його добре знаєш?
– Звичайно. Він розповів про своє життя: розлучений, дітей немає. Любить рибалку і грати на гітарі. Вчора грав для мене народні пісні.
Ми не стали наполягати, подумали, що це просто дружба. Але минув ще тиждень, і мама знову подзвонила з новиною, яка нас приголомшила.
– Я тут з Петром вирішила поїхати в гори. Він запропонував, каже, що саме зараз там чудово. Ми орендуємо кімнату і відпочинемо кілька днів.
– В гори? З цим чоловіком? Мамо, ти впевнена? – запитала я, намагаючись не звучати надто стурбовано.
– Так, Анно. Я почуваюся молодою і живою. Не хвилюйтеся, я подзвоню з дороги.
Ольга була в шоці:
– Сестро, що це? Наша мама, яка ніколи не їздила кудись без тата, тепер з якимось незнайомцем?
– Не знаю, але давай не панікувати. Можливо, це просто приємна компанія.
Вони поїхали, і мама надсилала фото: вона на фоні гір в капелюсі, усміхнена. Петро був на деяких знімках – високий чоловік з сивиною, в сонцезахисних окулярах, тримає її за руку. Вона писала: “Тут так романтично! Петро розповідає історії про свої мандри.”
Минуло ще два тижні, і нарешті мама повідомила, що повертається додому – разом з Петром.
– Він приїде зі мною, познайомитеся. Ви його полюбите!
Ми з Ольгою підготувалися: спекли пиріг, прибрали дім. Коли вони прибули, Петро вийшов з машини з великою валізою. Він був одягнений у нову сорочку – як згодом з’ясувалося, куплену мамою.
– Добрий день, дівчата! Я Петро, радий знайомству. Ваша мама – чудова жінка!
Він потиснув нам руки, усміхався широко.
– Вітаємо вдома, мамо, – обійняла я її. – Розповідайте, як поїздка?
За вечерею вони розповідали. Мама сяяла:
– На морі було казково! Ми гуляли по набережній, їли свіжі морепродукти. Петро навчив мене плавати краще – я ж завжди боялася хвиль.
Петро додав:
– Маріє, ти була як русалка! А ввечері ми дивилися на зірки. Я розповів їй про свої плани: хочу відкрити маленький бізнес, але зараз важко з роботою.
Я помітила, як мама дивиться на нього – з такою теплотою. Але щось мене непокоїло: Петро постійно хвалився, як він “герой у своєму селі”, як допомагає всім, але без конкретних деталей. І мама вже витрачала гроші: купила йому новий годинник за 5000 гривень, бо “його старий зламався”.
Наступного дня ми з Ольгою пішли на прогулянку з мамою, без Петра.
– Мамо, розкажи про нього більше. Як ви познайомилися детальніше?
– У санаторії він ремонтував труби. Ми розговорилися. Він самотній, як і я. Запропонував орендувати його будинок, коли путівка скінчилася. Там затишно, з видом на море.
– А чому він безробітний?
– Економіка важка, роботи мало. Але він працьовитий, просто чекає на шанс.
Петро швидко оселився в нашому домі. Він допомагав по господарству: полагодив кран, посадив квіти. Але ми помітили, що саме наша мама оплачує все: за продукти, за бензин, коли вони їздили в місто. Одного разу я почула їхню розмову:
– Петре, давай купимо тобі нові кросівки. Ті старі вже зношені.
– Маріє, ти така щедра! Добре, якщо наполягаєш. 3000 гривень вистачить.
Я не витримала і поговорила з Ольгою.
– Сестро, тобі не здається це дивним. Вона витрачає заощадження, а він нічого не вкладає.
– Так, я бачила, як вона дала йому 2000 на “ремонт машини”. Треба поговорити.
Ми влаштували сімейну вечерю. Петро був там, розповідав анекдоти.
– Знаєте, дівчата, я колись мандрував по Європі автостопом. Був у Польщі, Чехії. Ваша мама надихає мене на нові пригоди!
Мама сміялася:
– Петре, ти такий мрійник!
Але коли він вийшов, ми сказали:
– Мамо, ми раді, що ти щаслива, але ці витрати. Ти дала йому вже стільки грошей.
– І що? Я маю право на своє життя. Він робить мене радісною.
– Але він безробітний, живе за твій рахунок.
– Він шукає роботу! Вчора дзвонив знайомим.
Тоді ми з мамою так і не поговорили нормально, вона на нас образилась. Одного вечора Петро сказав:
– Маріє, може, поїдемо в Карпати на вихідні? Я знаю гарне місце.
– Чудова ідея! Дівчата, приєднаєтеся?
Я відповіла:
– Мамо, а хто платитиме? Знову ти?
Петро втрутився:
– Анно, я не прошу грошей. Просто хочу, щоб Марія була щаслива.
Але мама вже виймала гаманець.
– Дівчата, я розумію ваші хвилювання. Але я щиро піклуюся про вашу маму. Вона – мій скарб.
Але його слова здавалися порожніми. Мама оплатила ту поїздку. пізніше – купила йому новий комп’ютер за 12 000 гривень, “щоб шукав роботу онлайн”.
Одного дня ми з Ольгою запросили маму на каву в кафе.
– Мамо, пам’ятаєш, як ми з татом їздили на пікніки? Ти була такою веселою.
– Так, доню. Але тепер у мене нове життя.
– Але цей Петро. Він не схожий на тата. Тато завжди працював, забезпечував.
– Петро інший. Він творчий, мріє про бізнес – кафе біля моря. Нам не потрібні гроші, Я маю їх, адже здаю в оренду квартиру. Ну що толку, що вони на купці були? Я була щасливою тоді, га?
Ми сміялися, але з тривогою.
– Який бізнес? З твоїми грошима?
– Можливо. Я готова допомогти.
Ми повернулися до тієї гострої розмови, з якої я почала. Вона стала поворотним моментом. Після неї мама стала відстороненою, а Петро – ще улесливішим.
– Маріє, твої доньки просто ревнують. Але я тут, щоб підтримати.
Ми шкодуємо, що відправили її в той санаторій. Тепер дім наповнений напругою. Мама планує поїздки з ним, витрачає гроші бездумно.
Ми не знаємо, як переконати її. Петро оселився, ніби назавжди, розповідає історії про своє “бурхливе минуле” – як ловив рибу в Чорному морі, як будував будинки.
Ми розгублені. Шкодуємо про путівку. Мама щаслива, але за яку ціну? Ми переймаємось, що те кохання забере у неї все до крихти.
А ви що б порадили? Як нам діяти, щоб не втратити маму? Ми любимо її, але ця ситуація просто у голові не вкладається. От як бути?
Головна картинка ілюстратвина.
