— Олю Петрівно, досить! — вигукнула я, відчуваючи, як голос тремтить від напруги.
Ми стояли в нашій кухні, де зазвичай панувала затишна атмосфера, а тепер усе здавалося тісним і незручним.
Андрій, мій чоловік, сидів за столом, дивлячись у чашку з чаєм, а Ольга Петрівна, його мама, стояла навпроти мене з виразом обличчя, ніби я щойно образила її найсвятіше.
— Ви вже рік живете у нас, і цей ремонт перетворився на фарс, що витягає наші гроші! Ми з Андрієм і Ірина з Сергієм втомилися бути вашими безплатними робітниками. Або ви даєте нам три тижні, щоб закінчити все з професійною бригадою, або шукайте собі окреме житло і платіть за послуги. Я більше не витримаю!
Ольга Петрівна закліпала очима, ніби не вірячи своїм вухам, а потім повернулася до сина:
— Андрію, синку, ти чуєш, що каже твоя дружина? Невже ти дозволиш їй так зі мною говорити? Я ж для вас стараюся, хочу, щоб усе було ідеально!
Андрій підвів погляд, і в його очах я побачила ту саму втому, що й у мене.
— Мамо, Олена права. Ми не можемо так далі. Якщо потрібно, я сам найму бригаду, але більше ніяких вихідних у пилюці. Вирішуйте.
Ольга Петрівна мовчала хвилину, а потім, зітхнувши, кивнула. Хто б міг подумати, що просте слово “ремонт” перетворить наше життя на справжній серіал з несподіваними поворотами?
Ніколи не уявляла, що звичайне бажання оновити оселю може стати причиною таких змін у родинних стосунках. Ми з Андрієм одружені вже п’ять років, і до того моменту все йшло гладко.
Він механік в метрополітені, я працюю менеджером у маленькій компанії з організації заходів. У нас затишна трикімнатна квартира на околиці міста, де ми мріяли про спокійні вечори та сімейні обіди.
Але все перевернулося, коли Ольга Петрівна, мама Андрія, вийшла на заслужений відпочинок.
Це сталося торік, у вересні. Ольга Петрівна пропрацювала все життя бухгалтером у державній установі, і їй виповнилося шістдесят.
Вона завжди була активною жінкою: любила подорожі, зустрічалася з друзями, навіть відвідувала курси танців. Я думала, що пенсія дасть їй ще більше можливостей для хобі. Але реальність виявилася іншою.
Спочатку все було добре. Ольга Петрівна насолоджувалася свободою: спала до обіду, гуляла по магазинах, зустрічалася з подругами.
Вона телефонувала нам раз на тиждень, розповідала про нові рецепти чи фільми, які подивилася. Андрій радів, що мама нарешті відпочиває. Але через пару місяців дзвінки почастішали.
— Андрію, синку, як твої справи? — запитувала вона одного вечора, коли ми вечеряли. — А в мене все так само: сиджу вдома, дивлюся телевізор. Знаєш, якось порожньо стало. Може, приїдете в гості на вихідні?
Ми приїхали. Ольга Петрівна зустріла нас з пирогом і усмішкою, але в її очах я помітила нудьгу. Вона показувала нам свою квартиру — скромну двокімнатну в старому районі міста, де все було акуратне, але трохи застаріле. Стіни в пастельних тонах, меблі з дев’яностих.
— Діти, я думаю, треба щось змінити, — сказала вона за чаєм. — От подивилася програму про дизайн інтер’єрів. Там такі ідеї! Може, оновимо кухню? Чи вітальню?
Андрій засміявся:
— Мамо, ти ж тільки вийшла на пенсію. Відпочинь спочатку.
Але Ольга Петрівна не жартувала. Наступного тижня вона зателефонувала з новиною:
— Я вирішила! Зроблю повний ремонт. Хочу, щоб квартира сяяла, як у журналах. Буду вибирати матеріали. Олено, ти ж розумієшся на кольорах? Допоможеш?
Я погодилася, думаючи, що це буде швидка справа. Ми з Андрієм поїхали з нею до будівельного гіпермаркету. Ольга Петрівна ходила між стелажами, торкалася зразків шпалер, фарб, підлогових покриттів.
— Ось цей колір — ідеальний для спальні! — вигукнула вона, показуючи на ніжно-блакитну фарбу. — Або ні, краще зелений. Що думаєш, Андрію?
— Мамо, обирай, що подобається, — відповів він терпляче.
Ми витратили цілий день, але нічого не купили. Ольга Петрівна хотіла “подумати”. Так почалися наші щотижневі походи. Вона переглядала каталоги, дивилася відео в інтернеті, консультувалася з продавцями.
— Пані, а цей матеріал довговічний? — запитувала вона в магазині. — А скільки коштує квадратний метр? А якщо я візьму оптом?
Продавці посміхалися, але я бачила, як вони втомлюються від її питань. Через місяць ми стали “постійними клієнтами”, але покупки все відкладалися.
Нарешті Ольга Петрівна визначилася: хотіла сучасний стиль — мінімалізм з елементами хай-теку. Світлі стіни, нові меблі, оновлена сантехніка. Але тут почалося найцікавіше.
— Діти, я не довіряю чужим майстрам, — заявила вона на сімейній вечері. — Вони все роблять поспіхом, без душі. Андрію, ти ж золоті руки маєш. Допоможеш мамі?
Андрій зітхнув:
— Мамо, я можу порадити, але повний ремонт — це не моя спеціальність. Краще найняти фахівців.
— Ні-ні, — заперечила вона. — Разом зробимо. Ірина з Сергієм теж приєднаються. Це ж родинна справа!
Ірина, сестра Андрія, жила в сусідньому районі з чоловіком Сергієм, який працював механіком. Вони теж погодилися, думаючи, що це буде швидко.
Ольга Петрівна з ентузіазмом взялася за підготовку: разом з нами зняла старі шпалери, винесла непотрібні речі. Квартира перетворилася на хаос: пил скрізь, меблі посунуті, підлога гола.
— Я не можу жити в такому безладі, — поскаржилася Ольга Петрівна. — Діти, візьміть мене до себе на деякий час?
Ми з Андрієм переглянулися. Наша квартира не така велика, але відмовити мамі?
— Звичайно, мамо, — сказав Андрій. — Переїжджай.
Так Ольга Петрівна оселилася у нас. Спочатку це було приємно: вона готувала смачні обіди, розповідала історії з молодості.
— Олено, пам’ятаєш, як я вчила Андрія готувати? — сміялася вона. — Він завжди додавав забагато солі!
Але скоро ремонт став нашим головним заняттям. Ми працювали тільки на вихідних, бо в будні всі були зайняті. Ольга Петрівна не хотіла пускати чужих без нагляду.
— А якщо вони щось зіпсують? — турбувалася вона. — Краще самі.
Першим ділом взялися за кухню. Андрій з Сергієм міняли труби, я з Іриною фарбували стіни.
— Олю Петрівно, який колір для шафок? — запитала Ірина.
— Білий! Ні, сірий. Почекайте, я подумаю, — відповідала свекруха.
Робота йшла повільно. Ольга Петрівна робила перерви на чай, розповідала анекдоти.
— Діти, відпочивайте! Без чаю нікуди, — казала вона.
Через місяць кухня була готова, але решта квартири чекала. Ольга Петрівна вирішила робити все одразу, тож хаос поширився.
Минали місяці. Ми зробили ванну: поміняли раковину, поклали нову плитку. Але Ольга Петрівна передумувала.
— Ця плитка надто проста. Хочу з візерунком! — заявляла вона.
Ми повертали матеріали в магазин, витрачали час.
— Андрію, чому так довго? — запитувала я ввечері, коли Ольга Петрівна вже спала.
— Мама хоче ідеалу. Потерпи, — відповідав він.
Але терпіння закінчувалося. Ольга Петрівна жила у нас вже півроку. Наші вихідні — тільки ремонт. Я забула про відпочинок.
Одного разу, після чергового дня в пилюці, Ірина зателефонувала:
— Олено, ми з Сергієм втомилися. Мама постійно змінює плани. Може, переконати її найняти бригаду?
— Спробуємо, — погодилася я.
Ми поговорили з Ольгою Петрівною.
— Діти, але ж з любов’ю робимо! — заперечила вона.
— Мамо, фахівці зроблять швидше, — сказав Андрій.
Вона погодилася на часткові роботи: електрику, сантехніку. Але основне — наші руки. Ще через місяці терпіння лопнуло. Ольга Петрівна захотіла змінити підлогу: замість паркету — ковролін.
— Він м’якший! — пояснила вона.
Тут я вже не витримала. Ми ж спершу поклали ламінат, але їй він цокав. Потім був дінолеум, але той був надто “сільський”. Зупинились на паркеті і це вже не так. Ну хто витримає?
Після ультиматуму Ольга Петрівна образилася, але погодилася. Ми найняли бригаду. Вони зробили все за два тижні: стіни, підлога, стеля — ідеально.
Ольга Петрівна переїхала. Але тепер дзвонить щодня:
— Андрію, плінтус у кухні трохи відстає. Приїдь, подивися.
— Мамо, бригада гарантію дає. Зателефонуй їм, — відповідає він.
— Але ви ж порадили їх! Я їм гроші свої віддала, то ви тепер мусите їхні косяки виправляти. Якби все самі зробили, то для себе кожна дрібниця важлива. А вони зробили ото аби було і все.
Я не витримала і таки вимовила свекрусі все що думаю. Ну не ремонтом же єдиним, ну правда. У нас своє життя свої проблеми, аби втримати “кришечку” щоб не злетіла, а тут ще й це: ремонт, плінтус на 1мм кривіше, на стіні полоска, світло падає не так як треба”.
Свекруха образилась, сказала, що я надто груба і що не дозволить із собою так розмовляти. Не телефонує, навіть із сином не говорить.
А мені аж образливо стало. Я що не правду сказала? Мусили вислуховувати вічно, чи як?
Головна кратинка ілюстративна.
