— Йой! Ви тепер якісь інші настали, сидите з тими телефонами та комп‘ютерами, навіть не подвір‘я вийти не хочете,— негодувала баба Катерина. — Толком і життя не побачите пролетить повз вас і не замітите, а час не має зупинок, він з шаленою швидкістю тікає. Невдоволено говорила баба онукам, які , справді, від телефонів не відводили поглядів. Враження, що вони й не чули нотацій літньої жінки.
— Йде свято Андрія. Та в моїй юності ми його так весело проводили. Лесю, дівчата твого віку збиралися та пробували дізнатися свою долю. Хто перший заміж вийде та який парубок випаде при андріївських ворожіннях. Писали одні одним на кількох клаптиках паперу імена хлопців, ставили під подушку, а зранку лише прокинулися, витягували один з клаптиків і читали ім‘я майбутнього чоловіка. Ламали гілку сливи чи вишні, ставили у вазу з водою і якщо вона розпустилася до свят, зацвіла, то дівчина виходила заміж. Та й багато іншого було, я вже всього і не пам‘ятаю, забула багато. Звичайно, правди в тому не було, може в когось з іменем співпало, але воно не тому таке, бо під подушкою попалось перше. І я тепер вже стара та й розумію, що не було в тому ні краплі правди.
— То чого це тоді робити, як самі кажете, що все неправда?— раптом подала голос Леся. Для чого на непотрібні речі тратити час?
— Ой, дитино! То далеко не втрачений час. Він проходив весело. Нас збиралось по п‘ять, шість, а то і більше. Весело було від самого спілкування. А сам процес захоплюючий і приносив радість, ми як діти вірили в цю казку. Та й тепер згадую і посміхаюсь від цих емоцій, що відчувала. Та й з вами маю чим поділитися. А ви що онукам своїм розкажете? Чим зацікавите? Сидите в тому Інтернеті, лежите в ньому, навіть спите, не випускаєте з рук телефонів. Що в тому цікавого та веселого?
— А хлопці, такі як ти, Максиме, теж вдома не сиділи. Збиралися своїми групками та ходили селом і робили збитки де жили дівчата. Навіть в мене одного разу тато з братом браму шукали. Зняли її та віднесли на зупинку. Люди чекали на автобус до міста і наша брама разом з ними чекала. На другий рік тато вже браму приварив, щоб ніхто зняти не зміг. Деякі парубки були дуже збиточними, то з ними вже сварилися, бо фантазія аж зашкалювала, як в реальність перетворювали свої думки, то вже весело не було. Збиткувати треба було вміру, щоб не принести ніякої шкоди.
— Що то ви нас вчите того що не треба?! Не можна збитків людям робити,— сказав юнак.
— Звісно ж не можна, але то один день такий в році є що можна трошки пожартувати де живуть дівчата. Звичайно, як я вже казала, все в міру треба, щоб не злились люди. В нас так заведено, то ж всі розуміють ці маленькі капості і пробачають шкідникам. Хлопцям також було весело від того що позбиралися, щось думали, обговорювали. А то дивлюсь на вас і сумно стає від того, що нічого вас не цікавить і відмирають наші традиції.
— Ой, бабо, надворі холодно. Чого ходити та мерзнути?
— Ви думаєте що за мене було тепло. Тепер ще не є холодно. За мене молодої було по двадцять градусів морозу. Але молоді чекали того свята, якась веселість в ньому була, захоплювало від різних ідей, як дівчат, так і хлопців. І ніхто на морози чи сніги ніякої уваги не звертав, всі розуміли, що буде цікаво. Одягались хто що мав і бігли до якоїсь конкретної подруги до хати, та займались своїми справами. А насміялись так, що животи боліли. Що не кажіть, а давніше веселіше було жити і простіше. Більше спілкувалися, розумілися і найважливіше, прагнули людського спілкування. А ви, молоді, далі забудете як люди виглядають, хіба що на картинки в тому Інтернеті будете бачити,— не вгавала бабуся. І так їй прикро було, бо ж повчань її ніхто не чув. Немов говорила сама до себе. Помінявся той світ, ніби прогрес в чомусь є, але зникають елементарні людські якості. І точно до добра це не приведе. Тривожно зітхнула старенька своїм думкам і замовкла.
Галина Мазурик, “Андріївські витівки”
