— Андрійку, сонечко, я, звісно, рада, що ти заробляєш у доларах, але чому твої долари не можуть самі донести брудні шкарпетки до кошика? Ти розробляєш штучний інтелект, а не можеш зрозуміти, як працює зливний бачок!
Людмила Петрівна була жінкою старого гарту. Для неї слово «робота» асоціювалося з заводом, змінами, запахом мастила або, у крайньому разі, з синіми печатками на бухгалтерських звітах. Тому, коли її тридцятирічний син Андрій, провідний розробник у великій міжнародній компанії, оголосив про своє повернення додому, вона відчула дивну суміш тріумфу та тривоги.
Тріумф полягав у тому, що Альона — та сама «модна» дівчина з вініловими губами та поглядом холодної риби — нарешті зникла з горизонту. Людмила Петрівна завжди знала, що їхній союз нагадує поєднання оливкової олії та засобу для чищення унітазів: наче й на одній кухні стоять, але змішувати не варто.
— Мам, я замовив вантажівку. Буду через годину, — пролунав у слухавці голос Андрія. Він звучив так, ніби його щойно переїхав трамвай, завантажений дедлайнами.
Людмила Петрівна почала «гніздування». Вона витягла з антресолей пухову ковдру, яку Андрій любив ще в школі, перемила кришталь у серванті (хоча знала, що він його ненавидить) і приготувала стратегічний запас голубців.
Коли приїхала вантажівка, під’їзд здригнувся. Це не був просто переїзд людини — це була евакуація цілого офісу. Сусіди з цікавістю спостерігали, як двоє кремезних чоловіків заносять у квартиру коробки з написом «Fragile», величезне чорне крісло, що нагадувало трон Дарта Вейдера, і три величезні монітори.
— Андрійку, сонечко, а де ж твої речі? — здивовано запитала мати, коли вантажники пішли. — Тут же тільки проводи і скло.
— Речі в рюкзаку, ма. Все інше — це робоча станція. Ти ж розумієш, мені треба підняти сервер до ранку, — відповів він, навіть не знімаючи кросівок.
Людмила Петрівна зітхнула. Її «дитина» повернулася, але замість дитини в кімнаті оселився якийсь складний механізм, що живився кавою та випромінював блакитне світло.
Перша ніч пройшла під егідою «міжнародного співробітництва». Андрій працював на американський офіс, тому його день починався тоді, коли в Людмили Петрівни зазвичай закінчувався серіал «Таємниці слідства».
О першій годині ночі вона почула на кухні шум. Зайшовши туди, вона побачила Андрія, який з порожнім поглядом дивився на кавомашину, наче чекав від неї одкровення.
— Тобі не спиться, синку?
— Мам, у мене «синк» з Каліфорнією. Мені треба бути в тонусі. У нас «лежить» продакшн.
Людмила Петрівна не знала, хто така Каліфорнія і чому вона «синкає», але зрозуміла, що кава — це тепер головний ворог її спокою. До четвертої ранку на робочому столі Андрія утворилася перша «піраміда». Три порожні чашки, кожна з яких мала на дні характерний коричневий осад.
Людмила Петрівна, яка звикла вставати о шостій, щоб приготувати свіжий сніданок, зайшла в кімнату сина і мало не спіткнулася об дріт від навушників.
— Андрійку, сніданок готовий… О господи!
Кімната нагадувала печеру. Штори засунуті наглухо. Повітря важке від запаху гарячого пластику та кави. Син сидів у своєму ергономічному троні, очі червоні, як у термінатора, пальці літають по клавіатурі.
— Постав там, — буркнув він, вказуючи підборіддям на єдиний вільний куточок столу, завалений паперами.
Вона поставила тарілку з млинцями. Коли вона повернулася через годину, млинці були холодними, а до піраміди чашок додалася ще одна — четверта.
До кінця першого тижня Людмила Петрівна почала підозрювати, що Андрій втратив здатність бачити предмети, які не світяться. Його поле зору обмежувалося трьома моніторами. Все інше — стіни, підлога, меблі — перетворилося на «сіру зону», де можна було залишати будь-що.
Першою жертвою стали шкарпетки. Вони з’являлися всюди. Одна — на спинці дивана, інша — під кухонним столом. Коли вона знайшла третю шкарпетку (чомусь мокру) на підвіконні поруч із фіалками, її терпіння почало давати тріщину.
— Андрійку, — лагідно почала вона, коли він вийшов з кімнати, щоб «дозаправитися» водою. — Ти бачив, де лежать твої речі?
— Мам, не зараз. У мене реліз через дві години. Це критично.
— Реліз — це добре. А кошик для білизни — це теж критично. Він стоїть у ванній, прямо за дверима. Він не віртуальний, його можна торкнутися руками.
Андрій подивився на неї так, ніби вона пропонувала йому написати код на перфокартах.
— Окей, ма. Я потім зроблю «клінап». Зараз не пріоритетно.
Але «потім» не наставало. Натомість наставав «потім-потім». Кількість брудного посуду в його кімнаті досягла критичної маси. Андрій не просто пив каву — він створював цілі екосистеми в чашках. В одній вже почала зароджуватися нова форма життя у вигляді блакитної плісняви.
Людмила Петрівна відчула, що вона перетворюється на безкоштовний додаток до його «робочої станції». Вона була і офіс-менеджером, і прибиральницею, і шеф-кухарем, який працює за «дякую» (і то не завжди).
Саме тоді, коли Людмила Петрівна стояла посеред вітальні з парою брудних шкарпеток у руках, намагаючись згадати, чи існують у природі парні речі, у двері подзвонили. На порозі стояла Альона. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу «Життя без глютену та зайвих емоцій»: ідеальне бежеве пальто, кава у паперовому стаканчику (звісно, на мигдалевому молоці) і погляд, сповнений крижаної ввічливості.
— Доброго дня, Людмило Петрівно. Я за речами Андрія. Точніше, за своєю плойкою та книгою «Ефективний менеджмент у хаосі», яку він випадково прихопив.
Людмила Петрівна миттєво вирівняла спину. Вона не могла дозволити цій жінці побачити поразку свого материнського виховання.
— Проходь, Альоночко. Андрійку… він зараз дуже зайнятий. У нього «деплой». Або «реліз». Коротше, він рятує світ через розетку.
Коли Альона зайшла до кімнати Андрія, вона завмерла. Її ніздрі здригнулися від запаху гарячої електроніки та застояної кави. Андрій навіть не підняв голови. Він був у великих навушниках, що світилися неоном, і щось люто доводив монітору №2.
— Андрію, — покликала Альона. Нуль реакції.
— Андрію! — вона торкнулася його плеча. Він здригнувся, зірвав навушники і подивився на неї так, ніби вона була вірусом, що прорвався крізь фаєрвол.
— О, привіт. Ти щось хотіла? У мене мітинг через п’ять хвилин.
Альона обвела поглядом стіл, на якому серед гір порожніх чашок лежала її плойка, присипана крихтами від печива «Марія».
— Я бачу, ти чудово влаштувався, — сказала вона з тонкою усмішкою. — Повна автоматизація побуту. Людмила Петрівна тепер твій персональний хмарний сервіс? Андрію, ти ж казав, що хочеш бути дорослим. А зараз ти просто повернувся в демо-версію десятирічного віку.
Вона забрала плойку, гидливо обтерла її вологою серветкою і вийшла, навіть не попрощавшись. Людмила Петрівна почула, як зачинилися вхідні двері, і серце її стислося. Не від жалю до Альони — ні. Від усвідомлення того, що ця дівчина, при всій своїй холодності, була права. Її син перетворювався на цифрове немовля.
Наступного ранку Людмила Петрівна прокинулася з планом. Вона більше не збиралася бути «хмарним сервісом». Коли Андрій о дванадцятій дня виповз на кухню, очікуючи на звичний омлет з шинкою, він побачив пусту плиту. На столі не було навіть солі. Тільки чиста скатертина і записка: «Сервер кухні тимчасово недоступний. Проводяться технічні роботи. З повагою, Адмін».
— Мам, це жарт? — Андрій заглянув у холодильник. Там було пусто. Людмила Петрівна заздалегідь перенесла всі продукти в стару сумку-холодильник і сховала її в гаражі.
— Це не жарт, синку. Це оптимізація витрат. Ти ж казав, що побут — це фоновий процес. От я і вимкнула цей фон, щоб він не відволікав тебе від твоїх великих справ.
Андрій зітхнув.
— Окей, я замовлю доставку. Не проблема.
— Замовляй. Але пам’ятай: кур’єр привозить їжу до під’їзду, а не до твого рота. І тарілки після доставки самі в посудомийку не стрибають. До речі, посудомийка теж «пішла на оновлення ПЗ».
Весь день Андрій намагався ігнорувати ситуацію. Він замовив величезну піцу і три бургери. Але до вечора смітник у його кімнаті почав нагадувати малу філію міського звалища. Скрізь валялися картонні коробки, серветки і залишки соусів. Чисті чашки закінчилися ще в обід. Коли він захотів пити, йому довелося пити воду з-під крана, склавши долоні човником, бо всі стакани були задіяні в його «пірамідах».
Фінальний акорд настав о восьмій вечора. У Андрія мав бути найважливіший «колл» тижня з головним офісом у Лондоні. Він підготував презентацію, налаштував камеру… і раптом екран видав: «No Internet Connection».
Він кинувся до роутера. Роутер був вимкнений з розетки, а сам провід… провід акуратно лежав у руках Людмили Петрівни, яка мирно в’язала шкарпетку в кріслі.
— Мам! Ти що робиш?! У мене Лондон на зв’язку! Ти вбиваєш мою кар’єру! — закричав він, намагаючись вихопити кабель.
Людмила Петрівна спокійно підняла очі.
— Я не вбиваю твою кар’єру, Андрійку. Я проводжу примусове перезавантаження реальності. У тебе Лондон? А у мене — гора немитих чашок і твої шкарпетки, які вже скоро почнуть зі мною вітатися. Хочеш інтернет? Давай обговоримо умови ліцензійної угоди.
Андрій стояв посеред вітальні, дихаючи як загнаний звір. Лондон чекав. Секунди цокали.
— Добре! — вигукнув він. — Що ти хочеш? Гроші? Я дам тобі на клінінг!
— Мені не потрібні твої долари, синку. Мені потрібен син. Людина, яка розуміє, що вона живе в соціумі, а не в матриці.
Умови були жорсткі:
- Кімната прибирається щодня самим мешканцем.
- Весь брудний посуд переміщується на кухню протягом 10 хвилин після використання.
- Вечеря — спільна, без телефонів і навушників.
- Раз на тиждень Андрій виходить «у світ» з мамою — в кіно, в парк або просто на ринок за помідорами.
Андрій глянув на годинник. Залишалося дві хвилини.
— Згоден! Підписую все! Тільки ввімкни цей проклятий роутер!
Людмила Петрівна повільно встромила вилку в розетку. Лампочки весело замиготіли. Андрій полетів у свою печеру.
Через годину, коли «Лондон» був успішно підкорений, Андрій вийшов на кухню. Він виглядав не як переможець, а як людина, яка вперше за довгий час побачила світло в кінці тунелю.
Він почав збирати чашки. Одна за одною. Він носив їх на кухню, як мураха носить соломинки. Потім він взяв віник. Людмила Петрівна спостерігала за цим із прихованою гордістю. Вона бачила, як її «айті-бог» бореться з пилом під ліжком.
— Мам, — сказав він, витираючи піт з лоба. — Я тут подумав… Альона була права. Я реально перетворився на скрипт. Зручний, функціональний, але абсолютно бездушний.
Вони сіли вечеряти. Людмила Петрівна приготувала його улюблену запіканку. Вони говорили. Не про біти і байти, а про те, як розцвів старий каштан під вікном, і про те, що сусід з п’ятого поверху нарешті купив собі велосипед.
Андрій зрозумів, що «фоновий процес» життя — це і є саме життя. А робота… робота — це просто спосіб за нього платити.
Сьогодні в їхній квартирі панує гармонія. Андрій купив робот-пилосос, щоб «делегувати частину повноважень», але чашки він миє сам. Бо знає: якщо він забуде про одну-єдину чашку, «Адмін» Людмила Петрівна знову може влаштувати цифрову засуху. А Лондон… Лондон може й почекати, поки мама доїсть свій шматочок запіканки.
