– Андрійко в маму пішов, от тому не читає! Бо ти, Алло, книжок у житті не відкривала!, – А тепер скажіть мені, Ольго Петрівно, що ваш син, мій чоловік, досяг завдяки тим книжкам? Йому за сорок, а він досі в пошуках себе, проекти кидає, як рукавички. Якби не я, ми б досі в тій орендованій халупі жили, бо ви його вчила мріяти, а не планувати!
Я стояла посеред нашої кухні в новобудові на околиці Харкова, тримаючи в руках тарілку з недоїденим сирником, який щойно спекла для сина. Роман сидів за столом, ковтав каву, ніби нічого не сталося, а Ольга Петрівна, свекруха моя, сиділа навпроти, згорбившись над чашкою чаю, і дивилася на мене так, ніби я образу на весь світ тримаю. То було два місяці тому, як вона переїхала до нас – на “тимчасово”, як казали, – і той вечір став краплею, яка переповнила все. Син наш, Андрійко, щойно пішов спати, а ми троє лишилися “поговорити” про його шкільні успіхи.
– Алло, ти ж не розумієш, – відповіла Ольга Петрівна тихо, але з тією своєю впертою ноткою, ніби вчителька, яка пояснює. – Читання – то основа. Роман у такому віці вже “томи” ковтав, а дивись на Андрійка – гаджети в руках, а не книга. Ну ясно, що він від тебе це успадкував.
Роман кашлянув, поставив чашку.
– Мамо, Алла права в чомусь. Андрійко ж відмінник, оцінки тягне. Не в кожній книзі щастя.
Але я бачила: він уникає мого погляду, як завжди, коли мама починає. Я поставила тарілку на стіл, сіла, бо ноги тремтіли від злості.
– Ольго Петрівно, я не проти книг. Купую їх Андрійкові, ставлю на полицю. Але ви ж не просто про читання – ви про мене. “В маму пішов”. А що я? Я без диплома з філософії, але фірму свою маю – маленьку, з шторами для дому, заробляю більше за Романа. Ми квартиру купили, машину – не в кредит, а з моїх заощаджень. Ваш син мріяв про “велике”, а я – про стабільність. І знаєте що? Стабільність виграє.
Вона зітхнула, махнула рукою.
– Стабільність – то нудьга. Роман – митець у душі, поет би був, якби не ти з твоїми “планами”.
Я встала, бо більше не витримувала. “Спокійної ночі”, – сказала і пішла до спальні. Роман пішов слідом, шепнув: “Не бери близько”. Але як не брати? То був пік – гострий, – і з того дня все накривалося снігом напруги.
Мене звати Алла, мені сорок два, і я звичайна жінка з середнього містечка, яка все життя будувала дім на міцному фундаменті. Працюю в своїй маленькій крамничці з текстилем – штори шию, замовлення приймаю, клієнтів обслуговую. Зарплата нормальна, 25 тисяч на місяць, бо клієнтки з району їдуть, хвалять “Аллині моделі”.
Роман – мій чоловік, сорок п’ять, дизайнер фрілансер, проекти малює для сайтів, але то то – то так, то замовлення мало. Ми разом шістнадцять років, одружилися, коли мені двадцять шість було, без помпи – в РАЦСі, з пінним у парку з друзями. Андрійко народився через рік – наш скарб, дванадцять років, худорлявий хлопець з моїми карими очима і татовими кучерями.
Спочатку все було просто: ми в орендованій двокімнатній на околиці, я на роботі в ательє, Роман на державній конторі малював плакати. “Алло, ми команда”, – казав він, і я вірила. Коли Андрійко пішов до школи, я відкрила крамницю – взяла кредит, але віддала за два роки.
“Ти молодець, – хвалив Роман. – Без тебе б не впоралися”. А потім – Ольга Петрівна. Її хата в селі згоріла навесні – проводка стара, – і вона подзвонила Роману: “Сину, візьми маму до себе, поки не відбудую”. “Тимчасово”, – сказали. Два місяці минуло, а “відбудова” стоїть – бо “гроші шукаю”.
Переїзд був тихий: дві валізи, фотоальбоми, каструлі. “Алло, доню, не турбуйся, – сказала вона, входячи. – Я в кімнаті Андрійка посиджу, поки гості не приїдуть”. Кімната Андрійка – то наш гостьовий куточок, але вона оселилася там з подушками своїми, чаєм трав’яним. Спочатку я намагалася: вечерю готувала на трьох, розмови про погоду, про село. “Ольго Петрівно, розкажіть про молодість Романа”, – питала я, наливаючи борщ. Вона розповідала: “Ой, він читав ночами, під ковдрою з ліхтариком. Поет би став, якби світ побачив”.
Я кивала, бо Роман справді начитаний – полиці в вітальні забиті книгами. Я ж – не фанат. У школі читала тільки “задовільно”, бо казки подобалися, а романи нудні. “Алло, ти практична, – казав Роман. – То й добре, бо я в хмарах”. Я сміялася: “Хмари – то романтика, а я – земля”. Але з Ольгою Петрівною то не проходило. Вона помічала все: як я каву варю в кавоварці, а не заварюю як “справжню”; як Андрійка до гаджетів підпускаю, а не до книг.
Конфлікти почалися дрібно. Перший тиждень – про прибирання. Я повертаюся з крамниці о п’ятій, Андрійко з школи, Роман удома малює. “Алло, вечерю роби, – каже Ольга Петрівна з кухні. – Я картоплю почистила, але ти ж знаєш, як смажити”. Я ковтаю: “Дякую, Ольго Петрівно, зараз”. Але всередині кипить – я звикла сама, без порад. Андрійко помічає: “Мамо, бабуся добра?” Я обіймаю: “Добра, синку. Просто звикає”.
Потім – про навчання. Андрійко відмінник, але читати не любить – комікси, ігри, відео на ютубі. “Хлопці такі”, – кажу я. А Ольга Петрівна раз у раз повторює: “Він мало читає”. І починає: за сніданком, коли Андрійко хліб маже, – “Андрійку, візьми книгу, як тато твій. Той у твоєму віці вже пригодницькі читав”. Хлопець червоніє, ховає очі. Я втручаюся: “Ольго Петрівно, він же добре вчиться. Математика – “п’ять”, фізика – “п’ять”. Вона зітхає: “Але без книг – пустий. Пішов у маму, певно”.
То “певно” кололо. Роман чув, але мовчав – “Мама стара, Алло, не чіпай”. Я терпіла, бо люблю його: теплий, ніжний, з Андрійком будує замки з кубиків. Але напруга росла. Подруга моя, Наталя з ательє, чула по телефону.
– Алло, ти чого така тиха? Свекруха що, командує?
– Наталю, то дрібниці. Але про мене – “не начитана”. А я без книг фірму маю, дім тримаю.
Вона засміялася.
– Скажи їй: “Книги – гарно, але рахунок за комуналку не заплатять”. Тримайся, ти сильна.
Я пробувала жартувати. Одного вечора, коли Ольга Петрівна хвалила Романа – “Син мій би професором став, якби не…” – я додала: “Але професор без хліба – то мрія, Ольго Петрівно. Я хліб заробляю”. Вона посміхнулася крізь губу: “Хліб – то добре, доню. Але душа – від книг”.
Але той вечір з сирниками став переломом. Андрійко показав щоденник – всі п’ятірки, крім літератури чотири. “Бо нудно читати, мамо”, – сказав він. Роман похвалив: “Молодець, синку”. А Ольга Петрівна: “Але без книг – що з тебе виросте? Не в тата пішов, шкода. Певно, в маму – та ж не читає”. Андрійко пішов у кімнату, я відчула, як у мені щось переламалося. Роман спробував: “Мамо, досить”. Але я вже встала – і той діалог, що на початку.
Після тої ночі тиша повисла. Ольга Петрівна уникала кухні, Роман ходив на тлі: “Алло, мама не зі зла”. Андрійко питав: “Мамо, чому бабуся сумна?” Я гладила: “Звикаємо, синку”. Я почала уникати розмов: вечеряю рано, йду в крамницю довше. Наталя радила: “Вигадуй причину, хай їде”. Але як? Роман любить маму – “Вона одна, Алло, після тата”.
Минув місяць. Ольга Петрівна почала про “відбудову”: “Скоро в село, доню”. Але гроші не йшли – Роман давав, я чула. “Ольго Петрівно, може, фірма моя допоможе – штори для хати пошила б”, – запропонувала я раз, мирно. Вона кивнула: “Дякую, Алло. Ти практична”. То було компліментом? Чи уколом?
Роман говорив увечері, коли Андрійко спав.
– Алло, ти надто гостра. Мама просто турбується.
– Романе, турбота – то не знецінення. Вона тебе на п’єдестал, а мене – в пил. “Не читає” – ніби то гріх казна-який. А я? Я без книг квартиру купила, освіту дала Андрійкові – репетиторів наймаю, бо ти “проекти”.
Він зітхнув.
– Ти права. Поговорю з мамою.
Але не поговорив. Замість тої – ще один випадок. Андрійко захотів нову гру на день народження – не книгу, а відеоігру. Ольга Петрівна: “Краще книгу, як тато”. Я: “Він сам обере, Ольго Петрівно”. Вона буркнула: “Нічого путнього з тої дитини не виросте”.
Я тримаюся: крамниця росте, Андрійко сміється, Роман обіймає. Але всередині – втома. Ольга Петрівна пакує валізи “скоро”, але скільки ще? Дівчата, як ви б реагували на таку “турботу”? Чи сказала б прямо, як я, чи стерпіли б заради миру? Розкажіть, бо я на межі.
