Андрій щодня повертався у свою нову, але ще геть порожню і холодну квартиру. Дивно, нове місто, нове житло, нові знайомі, чи не цього ж він хотів?
Та от коли здійснив свою мрію, раптом засумував. Йшов зранку на роботу, працював, повертався, аби знову провести вечір у порожніх, хай і власних стінах.
Він розумів, що з часом звикне, що повинен був переїхати зі свого містечка, що повинен був робити крок вперед, що тут більше перспектив, тут він повинен був би стати щасливішим.
Однак, правда була в тому, що тридцять сім, то вік, коли знайти нових друзів важко. Квартира у новобудові сусідів навіть у коридорі не зустрічає. Колеги, залишаються колегами, а порожнеча стає більшою і глибшою.
Тому він полюбив виходити на ринок. Місце, де було людно завжди. Вузькі проходи, постійний рух і галас. Маленький вулик, яких був різний, але однаковий у якому б місці на планеті ти не опинився.
Того ранку ринок дзижчав, як величезний вулик. Цього теплого липневого дня городяни заповнили вузькі проходи між прилавками, заваленими овочами, фруктами, зеленню та іншими літніми дарами.
Хтось голосно торгувався, хтось весело сміявся, обіймаючись із пакетами, повними соковитих персиків та ароматних помідорів.
Андрій, високий чоловік під сорок, з короткою бородою та поглядом, у якому явно читалась втома, вийшов на ринок за звичкою. Він не любив супермаркети – там все здавалося штучним.
Тут же було справжнє: огірки з живими пухирцями, помідори, що пахли сонцем, і розмови — гучні, живі, рідні. Щось знайоме з дитинства, те, що завжди незмінне, навіть роки не владні над цим.
Він повільно йшов між рядами, обираючи стиглі персики, переходив від одного прилавку до іншого розмовляючи з продавцями, аж тут він помітив її.
Він помітив одну стареньку біля розлогого овочевого прилавку. Вона здавалася зовсім крихітною серед барвистих рядів: темна сукня, потерта сумка через плече, акуратний сивий пучок.
Старенька ніби розчинилась у просторі, стояла нерухомо, схилившись над ящиком із кабачками. Але дивно – не вибирала. Просто дивилась.
Андрій хотів пройти повз, але зупинився. Щось у її погляді не давало йому просто пройти і забути. Він обернувся — жінка обережно доторкнулася до помідора, потім поклала його назад і глибоко зітхнула.
Чи не вперше в житті Андрій наважився і зробив крок до незнайомки. Звісно, то була не його справа, він мав би піти геть, але щось його зачепило:
— Бабуся, ви щось обираєте? — спитав він, підходячи ближче.
Бабуся здригнулася, повернулася. Її обличчя було рясно всипане зморшками, але в очах світився всепоглинаючий спокій близької вічності.
— Ні, онуче, — лагідно відповіла вона. – Я просто дивлюся. У мене пенсія маленька, я сюди приходжу, як у сад до бабусі і батьків. Тут пахне, як раніше. Хоча не все, звісно. Але тут, якщо не слухати метушню, тут як колись, – сказала зажурено і мрійливо.
Вона посміхнулася — трохи зніяковіло, майже перепрошуючи. напевне і сама від себе не очікувала подібної відвертості. Не часто із нею от так розмовляли.
Андрій зам’явся, потім перевів погляд на її порожню сумку.
— А які продукти ви найбільше любите? – спитав він після паузи. Не для того, аби підтримати розмову, ні.
— Помідори, — озвалася вона. — Щоби були солодкі, як мед. І огірки. Ті самі — з пухирцями, як у дитинстві. Коли його кусаєш. а він хрумкотить і в ньому все літо і радість і життя.
Без зайвих слів Андрій підійшов до продавця:
— Дайте кілограм помідорів, огірків, кабачків та картоплі кілограми три. Моркви, цибулі. І кропу з петрушкою. – він називав і називав продукти. Взяв майже все, що було на прилавку. Не набирав багато – кілограм, два, але всього.
Бабуся спробувала щось сказати, але він зупинив її жестом. Йому сльози на очі вийшли, але стримувався, не хотів бути багатослівним.
– Це вам. Візьміть. від щирої душі, прошу.
— Але ж я не просила, – прошелестіла старенька густо червоніючи.
– Я знаю.
Він акуратно поклав покупки до пакетів, простяг їх їй. Бабуся поглянула на великі пакети, потім на Андрія і знову на пакети, ніби чекаючи,, що вони зникнуть. По її щоках котились сльози.
— Дякую, милий. але ж тут всього так багато. Навіщо?
Андрій трохи посміхнувся:
— Може, й багато. Просто багато хто соромиться бути добрими.
Він пішов, залишивши її з овочами, які стали для неї справжнім святом. Але думка про неї не давала йому спокою цілий вечір. “Просто дивлюся”, – звучало в голові, як голос совісті.
Наступного дня він знову прийшов на ринок. Шукав очима — і знайшов. Та сама бабуся. Тепер стояла біля іншого прилавка, розглядала абрикоси.
— Здрастуйте, — сказав він, підходячи.
Вона обернулася, одразу впізнала його. Усміхнулася – по-справжньому.
— Ти знову? — здивувалася вона.
— А сьогодні що готуватимемо?
– А сьогодні… просто подивлюся, – сказала вона, але вже без колишньої впевненості.
Андрій купив їй абрикосів та яблук. Вона не стала відмовлятися.
За тиждень вони вже склали ритуал: вівторок і субота — день ринку. Вона розглядала овочі та фрукти, він купував, а потім вони сиділи на лавці біля фонтану, пили чай та говорили. Ніна Андріївна розповідала історії про війну, про перший телевізор, про те, як сама вирощувала огірки на своєму городі.
Минало літо, й їхні щовівторкові та суботні «ринкові побачення» поступово переросли у справжню дружбу. Стареньку, яку Андрій випадково зустрів серед прилавків, звали Марі́я Петрі́вна.
Вона мешкала самотою у крихітній однокімнатній квартирці на околиці міста. Чоловіка її не стало, дітей Бог не дав, а небагаточисельна рідня розчинилася у вирі еміграцій та переїздів.
Відтоді Марія Петрівна трималася на силі звички та на спогадах-скарбах: на кухонній шафці досі стояла емальована цукерниця, подарована їй чоловіком у медовий місяць, а під вікном — швейна машинка «Зінгер», якій вона довіряла свої думки так само, як колись шила на ній сукні сусідським дівчатам.
Андрій почувався незграбним хлопчиськом, коли вперше переступив поріг її квартири. Стіни були вкриті пожовклими шпалерами; старенький килим чисто, але ніби в музей потрапив і лячно до чогось торкнутись.
Марія Петрівна одразу завела його на кухню, налила міцного чорного чаю та виставила на стіл ще теплий вишневий пиріг.
— Їж, онучку, — сказала вона й усміхнулася, примруживши лагідні сиві очі. — Зараз молоді хлопці такі височенні, а худі-прехуді, мов кленові гілки, — жартувала вона, ніби вони знали одне одного сто років.
Після того пригощення Андрій просто не міг залишатись осторонь. Того ж тижня взяв у знайомого інструмент, і завітав у дім Марії Петрівни. Звісно, вона була проти, але він заходився робити ремонт, хоча б косметичний.
На вихідні приїхав із двома рулонами світло-оливкових вінілових шпалер та відром фарби для стелі.
— Та навіщо воно тобі? — хвилювалася Марія Петрівна, підсовуючи йому рештки абрикосового варення. — Я ж не просила, ще й гроші на це витрачати.
— Усе гаразд, — відповів Андрій. — Мені в радість.
За день-два в кімнаті запахло свіжістю, а світло-оливкові листки на стінах нагадали господині про сад батьків. Вона ходила поміж ще не розставлених меблів і тихо шепотіла: «Ніби весна повернулася».
Поступово між ними встанивились теплі, майже родинні відносини. Після роботи Андрій навідувався до Марії Петрівни: то вкрутити лампочку, то полагодити кран, то просто випити чаю й послухати її спогади.
Вона називала його «онуком» — це слово звучало в її устах так природно, що Андрій раптом збагнув: у нього ніколи не було рідної бабусі, а в неї — справжнього онука. І вони наче заповнили оту порожнечу в житті одне одного.
Коли ремонт було завершено і все стало на своїх місцях, прийшов час і для найголовнішої покупки. Андрій привіз новенький холодильний.
— Андрійко, — схлипнула вона, коли побачила білого красеня в дверях. — Та ж для чого? Я не мільйонерка, я ж і не потребую його. Старий он, хай і наморожує снігу повно, та ж ще працює.
— Це подарунок, і крапка.
Відтоді на полицях завжди стояли свіжі овочі, молоко, духмяний сир. Старенька білеа ще меншою поряд із двометровою технікою. Брала стільчик і діставала потрібне із верхньої полиці.
Марія Петрівна мала дивовижну здатність — перетворювати звичайні дні на свято. Андрій приходив після роботи а вона вже чекала із пухкими пиріжками з капустою та кружкою малинового компоту.
Вони вечеряли, а тоді вона в’язала, а він підправляв електрику чи підмазував плінтуси. Під тихе цокотіння спиць лунали її історії: як працювала у ткацькому цеху, як у середині колись усім під’їздом дивилися перший телевізор, яке то було для всіх чудо.
Вона часто повторювала: «Ти — мій добрий янгол». Андрій ніяковів: Янголи інші, вони роблять усе безкорисно, а він щиро радіє, що поруч є жива душа.
Проте все має свій фінал. Узимку Марія Петрівна занедужала: спершу нічого особливого, але чим далі, тим важче їй було. Зрештою, одного теплого ранку її не стало.
На поминальний обід зійшлись сусіди і знайомі. Довго розмовляли згадуючи скільки всього пережили разом. Сміялись і схлипували. Дякували Андрієві і все запитували, чи не родич він Марії Петрівні.
Невеликий спадок — однокімнатну — вона заповідала дівчині із сусіднього під’їзду. Молода матуся що мала синочка і орендувала невеличку квартирку витрачала на оренду ледь не всю зарплату.
— У мене не було своїх діток — хай моє житло допоможе іншим, — писала вона у листі, який залишила для Андрія. – Вона ж сирота, звідки помочі чекати, дуже добра.
На останній сторінці — фраза, від якої сльози навернулись Андрію на очі: «Дякую тобі, мій онучку, що повернув мені літо на схилі віку».
Минуло пів року. Щовівторка і щосуботи Андрій все так же приходить на ринок. Купує помідори що пахнуть стиглим літом, огірки з хрумким смаком дитинства; роздає пакунки мовчазним бабусям, що «просто дивляться».
І коли вони зніяковіло дякують Андрія і бажають йому здоров’я, бачить в їхніх очах те ж, що бачив в очах Марії Петрівни.
Ще й досі, розкладаючи овочі у власному холодильнику, Андрій ловив себе на тому, що наче чує її кроки у коридорі й розмірене цокання спицю.
Тоді тихо він тихо всміхається і втирає непрохану сльозу. Іноді, для справжньої сім’ї не потрібні спільні корені — достатньо відкритого серця, чашки чаю з пирогами і тихого слова «онучку».
Головна картинка ілюстративна.
