— Мирослава, я сьогодні вирушу до мами. Лягай спати і не чекай мене, — набрав дружину телефоном Андрій.
Його мама, Галина Іванівна, жила за межами міста, приблизно за 50 кілометрів, і попросила допомоги.
— Що знову трапилося?
— Точно сказати не можу. Але ти ж знаєш, якщо не допоможу, спокійно не засну.
Андрій і Мирослава у шлюбі вже 11 років. Спочатку вони будували кар’єру, а шість років тому вирішили що час подумати про дітей, і тепер у них троє синів. Андрій заснував бізнес у сфері вантажоперевезень, тоді як Мирослава залишила роботу, щоб зосередитися на вихованні дітей.
Мирославі не подобалося, що чоловік проводить стільки часу у матері, варто їй тільки зателефонувати.
— Я тебе й так рідко бачу — усе на мені. А ти то у мами, то на роботі, — бурчала Мирослава. — Я теж людина, і мені теж потрібно відпочивати!
— Ти сама вирішила стати мамою, — заперечував Андрій, — і хотіла трьох дітей погодок. Я пропонував няню, щоб тобі було легше.
— Тепер ти звинувачуєш мене, що я не працюю?
— Ні, ти не так зрозуміла. Визначся, чого ти хочеш. Я постійно працюю заради вашого добробуту — на мені відповідальність за чотирьох!
Андрій навіть радів, що зараз їде до мами — вдома його чекали чергові непорозуміння з дружиною. Він хотів повернути спокійне життя яке було до появи дітей, але не уявляв як.
Він обожнював своїх дітей і намагався полегшити життя дружині. У вихідний займався синами, даючи Мирославі відпочити з подругами в СПА. Однак бізнес вимагав багато часу і вкладень, і Андрій не хотів втратити його.
Мирослава не хотіла наймати няню – вона не уявляла, як можна довірити дітей незнайомій людині. Тому вимагала допомоги від свекрухи. Її мама жила за сотні кілометрів і не хотіла переїжджати до доньки.
Галина Іванівна раніше часто допомагала з онуками: готувала, прибирала і сиділа з дітьми, дозволяючи невістці присвятити час собі. Однак Мирослава все одно часто була невдоволена.
— Галино Іванівно, я ж просила — не ставте мокрий контейнер назад у пилосос! — обурювалася Мирослава.
— Вибач, забула, — відповідала свекруха.
— І одяг після сушіння гладьте, а не просто складайте, — продовжувала Мирослава.
Андрій припаркував машину біля будинку, відчувши апетитний запах домашньої їжі, і згадав, що ще з обіду нічого не їв. На кухні горіло світло.
— Привіт, мамо, — сказав Андрій, заходячи в дім. Після холодного повітря вулиці аромат їжі був ще насиченішим.
— Привіт, синку, заходь, я до вечері все приготувала.
— Я такий голодний, що готовий з’їсти все, що ти наготувала, — пожартував Андрій. — А ти розкажи, що сталося.
— Ох, незручно якось розповідати, але з цією ногою я зовсім незграба стала. Два дні тому у ванній посковзнулася і раковина в друзки, зачепила щось, і з труби почала текти вода. Я все прибрала і перекрила крани. Раковину нову мені сьогодні привезли, але дядька Петра немає — він у доньки, тож попросила тебе допомогти. Вибач за що турбую.
— Мамо, чому одразу не сказала? Я б сам усе купив і встановив.
— Не хотіла тебе відволікати від справ — ти й так постійно зайнятий. Та й Мирослава з дітьми одна, мабуть, каже, що тебе днями не бачить. А від мене зараз толку взагалі ніякого.
Галина Іванівна завжди була енергійною жінкою. Вона працювала бухгалтером з дому, водила машину і допомагала з онуками. Однак пів року тому почала припадати на ногу.
Зараз вже ліпше, але нога турбує, і вона ще сильно кульгає. Тому доводиться кликати сина на допомогу в побутових справах. Хоча Андрій рідко розповідав про розбіжності з Мирославою, Галина Іванівна розуміла все сама.
— Я так сумую за онуками, — сказала вона. — Сподіваюся, що до весни зможу повернутися до свого звичного життя і знову допомагати вам.
— Мамо, головне — одужуй і роби вправи, як радив спеціаліст. Ми справляємося, не хвилюйся.
— Андрію, допомагай Мирославі, як можеш. Здається, що жінка вдома з дітьми нічим не займається, але насправді домашня рутина ще гірша за важку роботу.
— Я стараюся, але можу дозволити собі лише один вихідний. А найняти помічницю Мирослава не хоче.
— Може, завтра я з тобою поїду? Все одно ночуєш у нас. Посиджу з дітьми, приготую щось, а ви з Мирославою поснідаєте в тебе на роботі. Коли ти був маленьким, похід на роботу до твого батька для мене був цілою подією.
Андрій погодився, вирішивши, що дружині корисно буде відволіктися, а йому приємно разом провести ранок. І мама зможе побачити онуків, адже вже пів року їх не бачила, і коли зможе знову сісти за кермо — невідомо.
Вранці вони встали раніше, щоб доїхати без заторів, і о 7:30 вже були вдома.
Діти прокинулися рано і були в захваті від приїзду бабусі. Мирослава хоч і не показувала особливої радості від зустрічі зі свекрухою, але ідея з сніданком на роботі Андрія її зацікавила.
— Андрію, я якраз хотіла тобі сказати, — почала Мирослава, коли вони влаштувалися в кафе бізнес-центру. — Я, здається, знайшла справу, якою хочу займатися. Але для цього потрібно ж довго навчатися, та й потрібно за навчання віддати близько 100 тисяч у сумі.
— Добре, давай ближче до літа про це поговоримо, думаю, за пів року зможу знайти таку суму для тебе.
— Курс починається в січні, а не влітку! — Мирослава стиснула губи.
— Послухай, таких грошей у мене щодня в кишені немає, потрібно заздалегідь усе спланувати. Прямо зараз мені доведеться ці гроші з обороту забирати або кредит брати. А за пів року якраз назбираю.
— То навіщо взагалі займатися бізнесом, якщо ти майже живеш на роботі, а грошей у тебе по факту й немає?
— Я не казав, що їх немає. Я просто сказав, що прямо зараз гроші в обороті. У мене ж і витрати є, податки, зобов’язання.
Сніданок перетворився на нове з’ясовування стосунків. Мирослава пішла засмученою, адже, як вона собі вирішила, чоловікнею не цікавився і не готовий був заради неї на вчинки.
Свекруха до приходу Мирослави встигла прибрати в домі та напекти млинців. Проте порядок і смачні аромати не змогли покращити настрій невістки. Вона була ображена на чоловіка й на себе за те, що колись вирішила залишити кар’єру заради сім’ї та дітей.
— Мирославо, ви знову стосунки з’ясовували? — поцікавилася Галина Іванівна, помітивши її хмурий вигляд.
— Та ні, просто ваш син завжди був економний щодо на мене, — відповіла Мирослава. — Я віддала шість років на виховання дітей, а тепер хочу навчатися і знову працювати. Але коштів на це він виділити не хоче.
— І що тобі так багато грошей треба? — здивувалася свекруха.
— Та не мільйони! Усього 100 тисяч. Це ж на навчання і наше майбутнє, а не на розваги.
— Можливо, зараз у нього справді складно з грошима? Бачиш, бізнес ще розвивається, три роки як справа своя.
— Галино Іванівно, ви ж на ремонт даху відкладаєте до літа, так? Можливо, позичите мені ці гроші? А влітку я поверну, як тільки почну заробляти. Тільки, будь ласка, не кажіть Андрію, а то знову посваримося. Я так хочу у новому році стати кимось більшим, ніж просто мама!
Галина Іванівна не хотіла відмовляти невістці, хоча мала сумніви щодо її планів. Проте вона розуміла, як погіршуються стосунки сина в шлюбі, і сподівалася, що допомога може їх зміцнити.
— Коли людина займається улюбленою справою, непорозуміння зникають, — подумала свекруха. Врешті вона погодилася позичити Мирославі гроші, і та оплатила навчання, сповнена надії на нове життя в новому році.
Андрій здивувався, що дружина більше не піднімала тему навчання, хоча вже був готовий до чергової суперечки. Він вирішив, що вона зрозуміла його позицію й погодилася зачекати.
Новий рік вирішили святкувати всією родиною. 31 грудня Андрій забрав маму, а Мирослава займалася приготуваннями вдома.
У домі пахло свіжоприготовленою їжею, діти гралися у своїй кімнаті. Андрій із мамою повернулися з покупками й побачили, що Мирослава сидить за столом, закривши обличчя руками, і плаче.
— Що сталося? — кинувся до неї Андрій.
— Усе пропало, я втратила всі гроші, — всхлипнула Мирослава, відвернувшись від чоловіка й свекрухи. — Я заплатила за навчання, але виявилося не туди, в інституті тільки руками розвели: мовляв, треба було уважніше дивитися, куди переказую кошти.
— Які гроші? Яке навчання? — здивувався Андрій.
— Я їй допомогла, — тихо відповіла Галина Іванівна. — У мене були відкладені гроші на ремонт даху, а Мирослава так мріяла про нову професію. Я хотіла, щоб у неї з’явилося щось своє.
— Ви як так необачно вчинили обидві? — Андрій був обурений, що мама й дружина зробили це за його спиною. — Як ти взагалі могла просити маму про гроші?
— Андрію, не починай, — втрутилася свекруха. — Я сама запропонувала допомогу.
— Вибачте мене, Галино Іванівно, — розплакалася Мирослава. — Я дуже перед вами винна. Просто хотіла почати заробляти і не бути безкорисною домогосподаркою.
Більше про це в новорічну ніч не говорили, але настрій був зіпсований. Усі намагалися усміхатися заради дітей, але в душі у кожного скребли кішки.
На початку весни Галина Іванівна повністю відновилася й знову почала двічі на тиждень приїжджати допомагати Мирославі. Про гроші вона не згадувала, але Мирослава щоразу почувалася ніяково в її присутності.
Якось у п’ятницю Андрій повернувся додому раніше, ніж зазвичай, і почув знайомий запах млинців. Галина Іванівна була у них зранку, напекла частувань, і вони з Мирославою сиділи на кухні за чашкою чаю.
— Синку, млинці ще гарячі, мий руки й приєднуйся, — запросила Галина. — Ми тут новий проєкт обговорюємо.
— Давайте краще без бізнес-проєктів, — сказав Андрій. — Одного мені вже вистачило.
— Андрію, пропозиція Галини Іванівни дійсно хороша, послухай, будь ласка. Дивно, що я сама не здогадалася.
Андрій вимив руки, переодягнувся й сів за стіл.
— Розповідайте, що цього разу надумали?
— Синку, я знову за кермом і почуваюся чудово. А Михайло скоро піде до школи. Чому б Мирославі не працювати у тебе? Я впораюся з онуками, поки ви будете на роботі. А, можливо, й няня з’явиться, — усміхнулася свекруха, кидаючи погляд на невістку.
— Яку роботу ти хотіла б? Фірма у мене невелика, — звернувся Андрій до Мирослави.
— Я хороший HR, але розумію, що постійний набір співробітників тобі не потрібен. Можу займатися пошуком транспорту для перевезень і укладати контракти. Хто зараз це робить?
— Усе роблю сам, крім основної роботи, — усміхнувся Андрій. — Грамотного спеціаліста поки знайти не вдалося, тому змушений сам. Якщо впораєшся, то дуже мене виручиш.
— Я буду тільки рада! — відповіла Мирослава із запалом.
— Тільки одразу попереджаю: поблажок від мене не чекай. Якщо підеш працювати, то на рівних умовах, а не як «дружина боса».
— Та мені й не потрібні поблажки! — сказала Мирослава. — Я хочу стати хорошим професіоналом і довести, що можу впоратися зі своїми обов’язками. Я планую до літа потихеньку вивчати специфіку твоєї роботи, щоб до осені бути вже підготовленою.
На цьому й домовилися. «До осені ще багато часу, — подумав Андрій. — Може, передумає. Але гірше точно не буде».
Літо сім’я провела за містом, відпочиваючи. А після повернення до міста восени старший син пішов до школи. Галина Іванівна продовжувала приїжджати допомагати з онуками, а Мирослава почала працювати разом із чоловіком.
Поступово справи в родині стали налагоджуватися. Мирослава вийшла з дому, почала працювати і заробляти, Андрій відчув, що навантаження на роботі зменшилося, та й з фінансами стало легше. Галина Іванівна була щаслива проводити час із онуками.
Про зниклі 100 тисяч згадували лише як про життєвий урок. А дах у домі Галини Іванівни відремонтували влітку, але Мирослава вирішила відкладати гроші з зарплати, щоб повернути цю суму свекрусі.
Часто Галина Іванівна думала що було б якби вона не стала на сторону невістки, не намагалась її підтримувати попри все, а вказувала б сину на те, що Мирославі з ним пощастило, насправді, що вона сидить на його шиї, що в неї нічого не виходить, а та ще й невдоволена.
Чи була б та сім’я такою, як є нині? Напевне ні, правда ж?
Головна картинка ілюстративна.
