Андрій дістав телефон, знайшов фотографію Каті, на якій був видно кулон, і повернув до неї. Маленька Лера скрикнула:
— Мамо, це ж ти! Яка ти тут гарна
— Сину, ну ти тут не сумуй.
— Тату, ну ти чого? Мені вже десять, я дорослий, плакати не буду.
Тимур нахмурив брови, відвернувся, але тут же повернувся до батька й зовсім дитячим голосом запитав:
— А ти ж завтра приїдеш?
Андрій постарався не усміхнутися.
— Ну, звісно, після обіду. Ось як поїду з офісу, так і заїду. І так кожен день.
Тимур із полегшенням видихнув.
— Може, все ж таки у віп-палату? Ніхто не буде заважати? — запропонував Андрій.
— Ні, тату, там нудно, як удома, коли ти на роботі, а тут хлопці.
— Ну, теж вірно. Не хвилюйся, трохи полежиш. Лікар сказав — не більше двох тижнів, а на вихідні він, до речі, відпускає тебе додому. Я ж буду приїжджати щодня. Та й тітонька Світлана…
— Тільки не вона! Тату, будь ласка, нехай вона не приїжджає.
Андрій зітхнув. Вони зі Світланою, ймовірно, давно б одружилися. Він ще не старий чоловік. Вона, звісно, молодша, але її, мабуть, все влаштовувало. А от їхні стосунки з Тимуром ніяк не складалися.
Син був упевнений, що Катя, його мама, все одно знайдеться. Андрій не тиснув, тим більше що й сам не був впевнений, що потрібно одружуватися. Начебто й усе добре, і в важкі хвилини вона завжди поруч, але про весілля весь час заводила розмову сама Світлана. Він же волів відмовчуватися.
А зараз, коли Тимур потрапив до лікарні з алергією, Андрій із тугою подумав про те, що ці два тижні Світлана точно проведе у них у домі.
— Гаразд, тату, їдь. Ми з Максом збиралися в «морський бій» пограти.
Андрій із посмішкою подивився на хлопця, який на сусідньому ліжку вже давно нишпорив з олівцем і зошитом.
— Окей. Якщо щось знадобиться — одразу дзвони або медсестрі скажи, вона мені подзвонить.
— Добре.
Андрій обернувся біля дверей, але Тимур вже був оточений хлопчаками, і вони щось обговорювали, наче визначали черговість гравців. Він усміхнувся. «Так. Тимурові явно бракувало спілкування з однолітками, особливо влітку, коли в гімназії канікули. А я постійно на роботі. Такі вже закони бізнесу».
У їхньому селищі всі були такі. І якось не прийнято було дітям разом гуляти й носитися. Кожен сидів за своїм парканом, а тут усі разом, юрба на одному ліжку. Звісно, Тимурові це було в новинку й дуже цікаво.
Наступного дня Тимур повідомив, що вони ходили гуляти.
— А як вас відпустили-то?
— Та ми ж не самі. З нами медсестра була. Вона книжку читала. Ну, хтось бігав, кому можна, а хтось просто сидів. Тату, ти навіть не уявляєш! Я й подумати не міг, що в лікарні так здорово може бути.
— Ти це… себе як почуваєш?
— Та нормально. Ну, якби тільки не крапельниці зранку й уколи ввечері — взагалі б було класно. А що дома нового?
— Нічого. Тітонька Алла кожен вечір причитає, що немає її пташеняти, немає кому приготувати щось смачненьке.
Тимур усміхнувся.
— Я теж сумую за тітонькою Аллою. А ця вже, мабуть, у нас. Так?
Андрій поморщився.
— Тимуре, я тебе прошу — не називай Світлану так. Вона тобі нічого поганого не зробила.
— Ну, звісно, якщо не рахувати того, що намагається зайняти місце моєї мами. А якщо врахувати, що вона була її подругою?
— Тіме, сім років минуло. Ну, як ти не розумієш? А це ж ціле життя! Ти ж сам давно забув маму. Просто тримаєш у собі впевненість, що пам’ятаєш її.
— Я її пам’ятаю й увесь час дивлюся на її фотографії, які, до речі, ця скрізь поховала.
— Світлана не «ця». Її теж можна зрозуміти. Ну, як не крути, а мама виходить її суперниця, хоч її вже давно немає.
— Ні, тату, це наш дім. А для нас мама завжди є. Я дуже тебе прошу — поверни хоч би її великий портрет.
— Гаразд, сину, не хвилюйся, поверну. Він мені теж дуже подобається.
Тимур провів тата до кінця коридору. Андрій раптом ляснув себе по чолі.
— Ох ти, як же це я забув? У мене ж у машині пакет із смаколиками для всієї твоєї палати! Я поговорив із лікарем, що вам можна, і купив тільки дозволене.
Тимур подивився на медсестру.
— А можна з татом до машини? Я одразу повернуся, щоб йому не підніматися.
Жінка усміхнулася.
— Біжи, але тільки швидко.
Тимур забрав великий пакет, повний смаколиків, і кудись подивився.
— Тату, дивись — бачиш, дівчинка? Ми вдень її бачили, хотіли поговорити, вона злякалася й втекла. Вона так погано вдягнена. Це ж, мабуть, жебрачка…
— А ти зараз підійди, візьми, віднеси їй щось. Ну ви ж напевно кинулися до неї всією юрбою.
Тимур схопив кілька коробочок із соком та пішов до дівчинки. Тій було років сім, приблизно. Вона тікала, але Тимур сказав:
— Та не бійся, не втікай, я просто пригостити хочу. Ось, бери.
Він зупинився, простягнув руки вперед. Дівчинка завмерла, потім зробила несмілий крок до нього, потім ще, стрельнула очима на Андрія й узяла коробочки.
— Дякую.
І тут же кинулася бігти. Тимур повернувся до батька.
— Така худесенька і очі налякані.
— Ти молодець, сину. Ну, біжи, а то медсестра нам влаштує.
Тимур швидко обійняв його й рвонув у лікарню. Андрій усміхався. «Смішний став такий, наче й високий, а все одно дитина».
Він сів у машину. Їхати додому чомусь не хотілося. Адже там Світлана. «Мабуть, це Тимур так на нього діє. Але ж нормальна вона, гарна… Ось синові не подобається, і все. Прямо у нього якийсь стопор. Правда, коли Катя була, він на Світлану взагалі уваги не звертав. Хоч вона й часто у них бувала. Навіть не подобалася вона йому, Андрієві. А тепер от ліжко ділять».
Наступного дня Тимур здався йому якимось засмученим. Коли Андрій прийшов, син лежав і дивився на стелю.
— Тіме, щось сталося?
Він косо подивився на хлопчаків і кивнув.
— Так, тату, підемо на вулицю, там поговоримо.
Вони вийшли з палати. Андрій кивнув медсестрі.
— Ми у дворику побудемо.
Вони сіли на лавку.
— Ну, розказуй, що трапилося?
— Тату, а як мама зникла?
Андрій сіпнувся. Ох, як же давно син не задавав таких питань. А тоді, коли питав, він не міг розповісти йому всієї правди.
— А чому ти питаєш?
— Я потім поясню. Я пам’ятаю, ти казав, вона просто кудись пішла й не повернулася.
— Ну, все було не зовсім так.
— А як?
— Маму викрали. Ну, принаймні, після того, як вона зникла, мені подзвонили, вимагали грошей. Ну, звісно, я одразу зібрав усю потрібну суму й відвіз туди, куди сказали.
— І що потім?
— І все. Гроші пропали. Поліція не змогла простежити, як. А викрадачі більше не дзвонили. І скільки не шукали її — ніяких слідів.
— Тату, ну ж могло бути так, що погано шукали?
— У житті все може бути.
— Тату, а чому вона не дала про себе знати? Ти ж не думаєш, що вона… ну, спеціально пішла?
— Ні, виключено. Бо вона дуже мене любила, а тебе… без тебе вона взагалі не могла дихати.
— Ну, тобто ти думаєш, мами немає в живих?
— Тимуре, ти вже дорослий і сам розумієш — минуло занадто багато часу. За сім, навіть більше — майже вісім років. Ну, можна ж було знайти спосіб дати й вісточку навіть з-за гратів. Ну, а тепер поясни, до чого ти це все зараз випитуєш.
— Тату, пам’ятаєш, на великому портреті в мами був кулон?
— Ще б пак! Я сам його робив, коли відкривав першу ювелірну майстерню. Такого другого немає. І бути не може, бо там зав’язані дві наші літери імен.
— Тату, а я бачив цей кулон сьогодні.
Андрієві здалося, що його вдарили чимось важким по голові.
— У сенсі «бачив»? Цього не може бути.
— Може. Я навіть тримав його в руках.
Андрій витер піт.
— Де?
— У тієї дівчинки, яку вчора частував. Вона сьогодні сама підійшла, і ми навіть поговорили. Вона сказала, що живе з мамою неподалік, у якомусь старому будинку. Раніше бабуся ще була, але її не стало.
— А кулон цей — мамин?
— Мама їй подарувала й сказала, щоб вона його ніколи не знімала й нікому не давала?
Андрій нічого не розумів, але розумів, що треба подивитися на цей кулон. Може, син помиляється? Хоч у глибині душі усвідомлював — не міг Тимур помилитися. Занадто довго він розглядав фотографії мами.
— Так, тату, потрібно сходити до них. Тільки, будь ласка, не лякай їх, не ображай. Лера хороша, тільки злякана, від усіх тікає, боїться, що її в дитбудинок заберуть.
— А ти знаєш, де вони живуть?
— Так. Поки ми розмовляли, я все зрозумів.
Тимур, як міг, намалював план. Андрій подивився на нього здивовано.
— А ти звідки той район знаєш?
Тимур зніяковів.
— Та ми якось із хлопцями там були… На спір.
Андрій похитав головою. «Так, схоже, я не все про свого сина знаю».
Він повільно їхав по поганій дорозі й, чесно кажучи, думав, що тут уже нічого немає. Але тут жили люди. Якщо це можна було назвати життям, звісно. «Ось купа сміття, колонка, і одразу будинок». Будинком цю споруду можна було назвати з великою натяжкою. «Ну, не всім же в халабудах жити».
Андрій заглушив машину. Серце калатало, як божевільне. Можливо, зараз він дізнається щось про Катю. Адже коли її не повернули, коли стало зрозуміло, що її не знайдуть, Андрій думав, що й сам піде на той світ. Він став сивим за два тижні. Сивим у тридцять років.
Підійшов до дверей, легесенько постукав, почув у відповідь кроки. Двері відчинилися, і на нього дивилася молода, змучена життям жінка. В очах Андрія все поплило, і він просто гепнувся на землю.
Свідомість поверталася повільно. Почувся шепіт.
— Мам, це хороший дядько. Він тато того хлопчика, про якого я тобі розповідала.
— А як він нас знайшов і навіщо?
— А я розказала хлопчикові, де ми живемо. Ми з ним подружилися.
— Лер, ну скільки разів я тебе просила…
Помилки бути не могло. Це був голос Каті. Андрій розплющив очі й різко сів. Він дивився на неї й мовчав.
— Як ви почуваєтеся? Ви впали.
— Чому вона звертається до нього на «ви»?
— Та щось голова запаморочилася.
— Може, вам подзвонити комусь із родичів?
— Перепрошую, як вас звати?
— Інга.
— Інга?
Він нічого не розумів. Потім побачив кулон на шиї дівчинки. Ось. Ось вона — знахідка.
— Інго… У мене, власне, одне питання. Тільки одне. Звідки в вас цей кулон?
Він чекав відповіді. Вона не могла не пам’ятати його. Не могла.
— Вам це дуже важливо? Вам знайомий цей кулон?
— Так. Але я потім поясню.
Жінка встала.
— Вісім років тому господиня, яка тут жила, знайшла мене в кущах. Говорила, що в мене була травма голови. Я б мала не вижити. Вона притягла мене до себе, виходжувала, а я була вагітна. Правда, про це ми дізналися потім. Коли я змогла більш-менш говорити й тямити, зрозуміла, що не знаю, хто я. Кулон — це єдине, що було з того життя, якого я не пам’ятаю. Ми жили з бабусею, потім її не стало. Ну, от і все.
— А документи?
— Я ходила до лікаря, мені навіть пенсію зробили. На неї ми й живемо. Документи теж зробили. Бабуся підтвердила, що я її онука.
Андрій дістав телефон, знайшов фотографію Каті, на якій був видно кулон, і повернув до неї. Маленька Лера скрикнула:
— Мамо, це ж ти! Яка ти тут гарна!
А Андрій… Андрій заплакав. Зараз він розумів: Катя жива, у нього є дочка, і світ знову перевернувся.
Вони розмовляли до ранку. Інга-Катя болісно намагалася згадати хоч щось, але марно. А коли показала шрам Андрієві, він прошепотів:
— Господи, як ти вижила? Гадаю, вся справа в травмі. Не хвилюйся, ми покажемося самому найкращому лікареві. Ти все згадаєш.
Вранці він посадив їх у машину.
— Нічого не беріть. Це все вам більше не знадобиться. Зараз заїдемо за сином і одразу додому.
— Син? Як? Який він?
— Він класний. Тільки завдяки йому я й знайшов тебе.
Андрій увійшов перший. Світлана його чекала.
— Я не зрозуміла, а де ти був? Взагалі-то я тебе тут чекала.
Андрій поморщився. Потім у дім увійшла Катя. Світлана остовпіла, відступила й видихнула:
— Ти… Але ж ти мала здохнути! Ти не могла вижити!
Андрій повільно повернувся до неї.
— Повтори, що ти сказала.
Він схопив її. Світлана захрипіла. Катя кинулася до них.
Каті зробили операцію, і вже через тиждень почали повертатися спогади. Перше, що вона згадала, був той кошмар, який вона пережила, коли Світлана попросила її приїхати в якийсь будинок.
— Андрію, вона була там, я це дуже добре пам’ятаю. Вона весь час кричала мені в обличчя, що так несправедливо, що все найкраще дістається мені, а їй — нічого, що вона відновить справедливість. Я, мовляв, пожила вже добре. Тепер її черга, тож вона займе моє місце. Андрію, ну як таке могло бути? За що? Я ж завжди їй старалася допомагати. І після того, як її кидали чоловіки, і взагалі… Я грошей їй давала, ніколи не просила повернути.
Світлану взяли під варту, а Катя, Андрій і двоє їхніх дітей вчилися жити наново — своєю великою родиною. Хоч чого там було вчитися? Вони ж і так все вміли. Просто їм довелося розлучитися на якийсь час.
А почали вони з того, що просто поїхали на море.
