– Алло, мамо, це жарт був! – голос доньки тремтів, ніби вона бігла. – Ми просто пожартували, щоб тебе розіграти. Тато зараз на зустрічі, прийде пізно, не турбуйся.
– Жарт? – я стиснула телефон так, що пальці побіліли. – Ти кажеш, жарт, а твій брат щойно розповів, що ви живете з тією самою тіткою Оленою Петрівною, яка сіла в поїзд на другій зупинці? Він назвав її ім’я, а потім ви всі почали шипіти й сміятися!
– Мамо, я переплутав! – втрутився син, голосочок високий, переляканий. – Я думав, то сусідка з вагона. Ну, правда, мамо, не сердися!
– Сусідка? – я відчула, як сльози котяться по щоках. – Ви всі разом у квартирі, щоб «дешевше вийшло»? І тато вам сказав так казати мені? Доню, ти ж доросла, 14 років, ти розумієш, що робиш!
– Мамо, будь ласка. – донька захлиналася. – Ми просто хотіли до моря. Тато сказав, що це нормально, що вона просто колега.
– Колега, яка три роки була його. – я не договорила, бо голос урвався. Телефон пискнув – лінія роз’єдналася. Я набирала знову й знову: 15 дзвінків, 8 скинутих, 7 – тиша.
Я сиділа на кухні, дивлячись на холодну вечерю, яку готувала для себе однієї. За вікном шелестів дощ, а в голові крутилася одна думка: завтра вони повернуться. Вся «щаслива» сім’я. І я маю відкрити двері.
Мене звати Світлана. Мені 38 років, і я прожила з чоловіком Андрієм 17 років. У нас двоє дітей: донька Марійка, 14 років, і син Максимко, 11.
Ми мешкаємо в затишній трикімнатній квартирі на околиці Києва, де колись пахло свіжим хлібом і дитячим сміхом. Тепер пахне самотністю й зрадою.
Все почалося давно, але я зрозуміла це тільки тепер. Андрій завжди був працьовитим. Спочатку працював менеджером у невеликій фірмі, що торгувала побутовою технікою.
Потім йому запропонували посаду регіонального представника – їздити областю, налагоджувати зв’язки, укладати угоди.
Графік став гнучким, заробіток – більшим. Я раділа: нарешті зможемо відкладати на навчання дітей, може, навіть на поїздку за кордон.
– Світланко, це шанс, – казав він, цілуючи мене в щоку перед черговою поїздкою. – Я повернуся з подарунками, обіцяю.
Я вірила. Навіть коли він почав залишатися на ночівлю в інших містах. «Квитки дорогі, – пояснював, – краще зекономити».
Я перевіряла квитки, дивилася фото звітів, які він надсилав. Усе виглядало ідеально.
Але подруги вмовляли інакше.
– Ти що, Світлано, дозволяєш йому так довго бути самому? – казала Іра за кавою. – Чоловіки – як діти, без нагляду відразу бешкетують.
– Він же заробляє для нас, – захищалася я.
– Заробляє? – сміялася друга подруга, Оксана. – А ти впевнена, що не для когось іншої? Подивіться, як він одягається останнім часом. Нова сорочка, парфуми. Це не для роботи.
Я почала прискіпуватися. «Чому так мало привозиш? У сусіда дружина на морі була, а ми?» – «Чому телефон на вібро? З ким ти там?» Андрій спочатку сміявся, потім дратувався, зрештою – замикався. Я думала, це я винна. Перегинала.
Потім була та ніч.
Я випадково знайшла в його куртці квиток на потяг. Не той, що він показував. І фото в телефоні – він видалив, але я відновила через програму.
Вона. Молода, білява, з посмішкою, що ріже око. Олена Петрівна. 28 років. Працювала в тій самій фірмі, але в іншому відділі.
– Андрію, хто це? – я тримала телефон перед його обличчям.
Він зблід.
– Світланко, це колега. Ми разом їздили на переговори.
– Колега? Три роки? – я гортала фото. – Ви в одному номері, на пляжі, в ресторані!
Він сів на диван, опустив голову.
– Я не хотів, щоб ти знала. Це помилка. Вона просто була поруч, не вимагала нічого. Ти ж завжди: гроші, діти, плани. З нею легко.
– Легко? – я сміялася крізь сльози. – А я важка? Я, яка 17 років перу, готую, виховую твоїх дітей?
– Я люблю тебе, – шепотів він. – Це минеться. Вона вже пішла з роботи. Я обіцяю.
Я не подала на розлучення. Поки що. Ми жили в різних кімнатах. Я готувала сніданки, прасувала сорочки, але вночі двері були зачинені. Діти питали:
– Мамо, чому тато спить на дивані?
– Він втомлюється, – брехала я.
Минуло чотири місяці. Андрій старався: приносив квіти, допомагав по дому, навіть записався з Максимком на футбол. Я почала відтавати. Одного вечора ми сиділи на балконі, пили чай.
– Світланко, може, спробуємо спочатку? – він взяв мене за руку.
– Не знаю, Андрію. Боюся.
– Я доведу. Ось побачиш.
І тут – нова поїздка. На п’ять днів. До Одеси. «Великий контракт, – казав. – З морем, діти будуть у захваті».
– З дітьми? – я здивувалася.
– Так, візьму їх зі собою. Школа дозволить, я домовлюся. Ти ж знаєш, як вони мріють про море.
Марійка стрибала від радості, Максимко пакував валізу. Я проводила їх на вокзал. Андрій обійняв мене.
– Не хвилюйся. Усе буде добре.
– Дзвоніть щодня, – попросила я.
Перші два дні – рай. Фото: діти на пляжі, Андрій з контрактами, сміх у голосових. Я заспокоїлася.
А потім – той дзвінок.
Спочатку Максимко.
– Мамо, а ми з тіткою Оленою Петрівною гуляли! Вона смачні млинці робить!
Я завмерла.
– З якою тіткою?
– Ну, тією, що з нами в поїзді їхала. Каже, що з татом працює.
Я набрала Марійку.
– Доню, це правда?
– Мамо, ти що? Максимко жартує! Ніякої тітки немає!
Але я чула. Сміх на фоні. Шепіт. «Скажи, що переплутав». І тоді я зрозуміла: вони всі знають. Діти знають. І покривають.
Тієї ночі я не спала. Ходила по квартирі, як привид. Дивлюся на їхні фото: ми в Карпатах, на Дніпрі, на шкільному святі. І всюди – брехня.
Вранці Андрій дзвонив 27 разів. Я не брала. Потім Марійка.
– Мамо, прости. Це був дурний жарт. Ми просто хотіли, щоб ти не хвилювалася.
– Жарт? – мій голос був чужим. – Ви живете з його подругою, а це жарт?
– Вона просто допомагає, – белькотіла донька. – Тато сказав, що так дешевше. І вона добра.
– Добра? – я сміялася. – Вона розбила нашу сім’ю, а ви з нею млинці їсте?
Максимко взяв трубку.
– Мамо, я не хотів. Тато сказав, що ти не повинна знати. Що це секрет.
– Секрет? – я сіла на підлогу. – Від мене? Від власної матері?
Вони приїдуть завтра о 9:30. Потяг «Київ-Одеса». Я знаю розклад напам’ять.
Я пакую валізу. Невелику. Документи, трохи одягу, 5000 гривень, що відкладала на чорний день. Залишу записку? Ні. Нехай самі здогадаються.
Але куди йти? До мами в село? До подруги? Чи просто сісти на перший автобус і поїхати, куди очі дивляться?
Я не знаю. Я просто не можу дивитися їм в очі. Ні Андрію. Ні дітям. Адже найгірше – не його зрада. А їхня. Вони обрали море. І її.
А мене – залишили.
Телефон знову дзвонить. Андрій.
Я скидаю. Ще раз. Знову. На 34-му дзвінку я беру трубку.
– Світланко, – його голос тремтить. – Ми вже в дорозі. Будь ласка, чекай нас. Я все поясню.
– Поясниш? – шепочу я. – Як ти поясниш, що діти брешуть мені в очі? Як ти поясниш, що вони знають її ім’я краще, ніж моє?
– Вони вони не розуміють. Я не хотів.
– Ти не хотів, щоб я знала правду. Ти не хотів, щоб я була щасливою. Ти не хотів сім’ї. Ти хотів – легкості.
– Світланко…
– Не дзвони більше. Я йду.
Я кладу трубку. Вимикаю телефон. Я не буду цього терпіти. Краще жити одній, ніж у домі де тебе оточують зрадники.
Хіба ж не так?
Головна кратинка ілюстративна.
