fbpx
Дозвілля
Але коли діти виросли і поїхали вчитися до столиці, ми стали більше часу проводити разом. Ми помічали, що нам і поговорити нема про що. Так, просто жили за інерцією. А потім чоловік взагалі сказав, що хоче піти. Спочатку я його не зрозуміла, але тепер вдячна йому

Коли ми з чоловіком одружилися, то нам здавалося, що ми любили один одного. Хоча насправді спільного між нами було мало. Але просто по молодості цього не помічаєш. Адже особливо роздумувати про життя було ніколи. Дітлахи пішли. Потрібно займатися їхнім вихованням. На роботі багато часу проводили. І якось в щоденній метушні ми не помічали, що нам дуже нудно один з одним, немає спільних інтересів.

Але коли діти виросли і поїхали вчитися до столиці, ми стали більше часу проводити разом. Ми помічали, що нам і поговорити нема про що. Так, просто жили за інерцією. А потім чоловік взагалі сказав, що хоче піти.

– Маш, ти, напевно, і сама розумієш, що ми з тобою вже просто як сусіди живемо. Ну не правильно це.

– Ну не як сусіди, а як брат і сестра, я б сказала. – І тут я засміялася, думаючи, що зможу перевести розмову в жарт.

– Маш, коротше, не буду тягнути. Я зустрів жінку. Хочу спробувати ще раз створити сім’ю. Йду я.

– Не буду тебе утримувати.

Я не стала з’ясовувати, хто вона. Влаштовувати сцен ревнощів я теж не стала. Адже і сама відчувала, що для мене мало, що зміниться, якщо навіть він піде. Я і до розлучення була дуже самотньою.

Але все-таки я помилилася. Перебувати одній в порожній квартирі – це набагато гірше, ніж бути разом, нехай і з нелюбом чоловіком. Я просто не знала чим себе зайняти. Приходжу з роботи, готувати їжу навіть немає для кого. В домі – чистота, порядок, шкарпетки навіть ніхто не розкидає.

Загалом, від нудьги вирішила піти на права здати. Так на кілька місяців у мене з’явилося заняття. Ходила на водіння, а вечорами вчила. У мене були деякі накопичення, тому відразу після отримання прав я купила собі машину. Стареньку, звичайно, але все одно за кермом себе відчувала справжньою авто-леді.

Одного зимового вечора я заїхала в супермаркет за продуктами. Виходжу така з пакетами і виявляю, що ключа від машини в кишені немає. У паніці починаю шукати ключі. Все навколо машини обійшла. Ну, немає ніде ключів. Навіть назад в магазин повернулася. Але все безрезультатно. Телефон замкнений в машині, та й зателефонувати то було нікому. Так прикро стало за себе.

Ну чому я така невдаха? Сльози самі мимоволі покотилися з моїх очей. Напевно, у мене був дуже жалісливий вигляд. Тому що чоловік, чия машина була припаркована поруч, підійшов до мене і запропонував допомогу.

– Що з Вами сталося? Вам допомогти?

– Так я просто невдаха. Ось ключі від машини десь посіяла. Ніяк не збагну, що тепер робити.

– А запасні ключі вдома є?

– Так.

– Тоді в чому проблема? Давайте я вас відвезу додому, Ви візьмете ключі. А потім я знову привезу вас сюди. Я, сподіваюся, Ви недалеко живете?

– Так, поруч. Але мені незручно Вас напружувати.

– Та я не поспішаю. Судячи з Ваших сліз, у Вам допомога необхідна і дуже.

Так ми познайомилися з Іваном. Він, дійсно, мені допоміг. Ми стали дружити. Виявилося, що у Івана, так само, як і у мене, купа вільного часу, який йому просто не кому присвячувати. Він вдівець. Дочка заміжня, живе в сусідньому місті.

І з Іваном мені ніколи не нудно. Він цікава людина, з ним можна поговорити на різні теми. Наша дружба триває вже 7 років. Але ж якби не моя неуважність і не втрата ключів, я б так і продовжувала жити, нічого не змінюючи. І так живе величезна кількість сімей.

Вони просто звикають до своїх других половинок. Живуть, не відчуваючи почуттів, не маючи спільних інтересів і навіть тем для розмов. Просто не хочуть змін. Я зрозуміла зараз, що це неправильна позиція. У чоловіка мого колишнього не вийшло бути щасливим в новій сім’ї. Але він хоча б спробував щось змінити. Я не відчуваю образи, а навпаки, вважаю, що він мав рацію і вдячна йому.

Головна картинка – pexels.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.