fbpx

Але бувають моменти, коли він виправляється. Тиждень мені допомагає, і навіть робить компліменти. Грає і гуляє з донькою, а я можу присвятити час собі. А потім він стає сам собою і я шкодую про все на світі

Познайомилася я зі своїм чоловіком давно. Ми були зовсім молодими, обом по 16 років, щасливі, завзяті. Ще тоді знала, що характер у нього не з кращих. Але все одно обрала саме його.

Під час наших зустрічей у мене вже були сльози на очах. Я додому – він гуляти, і так тривало чотири роки. Я терпіла, бо ж кохала, та й де той розум у 16.

У двадцять років ми вирішили разом почати жити. Перші місяці три все було, як в раю. Люблячий, уважний. Тоді мені здавалося, що я почала його любити ще сильніше. Але моє щастя тривало недовго. Гулянки замінили комп’ютерні ігри. І кожен день після роботи він грав в «танчики». Я терпіла. Через три роки я відчула, що при надії, і він зробив мені пропозицію. Я, природно погодилася.

Потім прийшла у світ наша дочка. І тут у відносинах з чоловіком почалося пекло. Він цілодобово спав, прокидався їв і грав. Я була на межі. Завжди в сльозах, без допомоги і уваги.

Чоловік щодня мені вказував, що я роблю щось не так. То дитину взяла не так на руки, то памперс неправильно поміняла, то купаю не так. Прошу допомогти, у відповідь чую:

— Ти ж мати, ти повинна сама робити все, а я заробляю гроші. І найцікавіше, я в це повірила. І жила так два роки, відчуваючи себе не надто хорошою мамою і  дружиною.

Дочка подорослішала, я заспокоїлася, не просила більше від чоловіка допомоги. А він все продовжував діставати мене своїми причіпками. Якщо він йшов працювати в ніч, то обов’язково телефонував мені по сто разів. Думав, що у мене є хтось інший. Я і це пропускаю донині повз вуха.

Найприкріше, що начебто у нас немає сім’ї. Що я і дочка існуємо окремо від чоловіка. Та й тато він нікудишній. З донькою грати не любить. Мовляв, не чоловіча це справа. Тим більше, з донькою повинна грати мама. А тато так- вказати на недоліки.

Але бувають моменти, коли він виправляється. Тиждень мені допомагає, і навіть робить компліменти. Грає і гуляє з донькою, а я можу присвятити час собі. І в такі моменти я забуваю про все погане, що він робив. І чоловік знову стає для мене найкращим з чоловіків.

Але проходить час, і все встає на свої місця. Голова то розуміє, що ніякої хорошого життя з таким чоловіком і не буде. Що ми так і будемо з донькою існувати окремо від нього. А він буде десь в своїй реальності.

Часом мені здається, що ми йому заважаємо жити. Здається, ніби я причарована до нього. Тому що мені і з ним не добре, і без нього ніяк не можу.

Не знаю, як бути далі. Що ви можете порадити мені. Як зробити правильно, терпіти або ж піти від чоловіка?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page