– Агов, мамо, стійте! Це ж наші речі, не чіпайте шафу!
Я вискочила з ліжка, коли побачила, як мама одним махом змахує з полиць цілу гору одягу: мої спідниці, Андрієві штани, навіть светрики синів полетіли на підлогу, розсипаючись, як осіннє листя. Кімната ще тонула в напівтемряві ранкової суботи, але вже пахло мийним порошком і вологою ганчіркою. Андрій, мій чоловік, перевернувся на інший бік, бурмочучи крізь сон.
– Валентино Василівно, ну не зараз… Ми ж хотіли поспати до обіду.
Мама навіть не глянула в наш бік, продовжуючи махати ганчіркою по пилюці на тумбочці, ніби то була якась війна з невидимим ворогом.
– А що, доню? Думаєте, я сидітиму отак і дивитимуся на цей безлад? Ось так я тебе й не навчила тримати все рівненько! Дивись, спідниці в складках, штани в пилюці – огида! Хапай ганчірку, берися до справи, бо треба весь будинок перелопатити. Андрію, ти теж не валяйся – іди, перевір, чи не капає з крана в коридорі, бо я вчора чула шарудіння!
Я стояла, протираючи очі від сну, і відчувала, як терпіння лопається, як мильна бульбашка.
– Мамо, стоп! Це наша квартира, наші звичаї. Ми з Андрієм уявляли сьогодні спокійний день, може, з хлопцями на прогулянку. А ти… ти знову все перевертаєш? Я ж попереджала: не лізь у шафи!
Андрій піднявся, чухаючи голову, і м’яко додав.
– Валентино Василівно, будь ласка, ми ж узгодили – ви в нас тимчасово, через той ремонт. Не варто з самого ранку піднімати шум.
Вона нарешті обернулася, тримаючи відро з мутною водою, і її погляд спалахнув, як іскра в сухій траві.
– Тимчасово? Ой, Алло, ти мене зачепила! Я ж твоя мама, перебралася на кілька днів, бо в мене труби міняють, а ти мене – тимчасовою називаєш? Я для вас намагаюся, стараюся, а ви… лежебоки! У мої літа ми вставали з півнями, і хата блищала. А тут – бруд скрізь, каструлі в безладі. Андрію, ти ж голова сім’ї, а дозволяєш Аллі так керувати кухнею? Я б на твоєму місці давно все розставила по поличках!
Я не стрималася. Телефон уже був у руці.
– Досить, мамо! Кличу таксі. Їдеш куди завгодно – до тітки Софії, в готель, хоч на перон стій, але не тут. Це наше життя, і я не дам його розкидати, як твої ганчірки!
Андрій підтримав, кладучи руку на моє плече.
– Алла має рацію, Валентино Василівно. Ми вас цінуємо, але є межа.
Валентина витріщилася, відро ледь не вислизнуло з рук.
– Таксі? Мені? Ти… ти викидаєш матір на вулицю? Ой, Алло, що люди скажуть? Я ж для вашого ж блага…
Голос її потонув, але я вже натискала кнопку.
– Так, машина на Сонячну, номер 15. Терміново, будь ласка.
Вона мовчки схопила сумку, бурмочучи під ніс.
– Ну й гаразд, обійдуся без вашого затишку. Але згадаєте мої слова: без моїх рук усе розвалиться в пилюці.
Двері клацнули, і будинок занурився в тишу, як після зливи. Андрій обійняв мене.
– Ти вчинила мудро, кохана. Не витримала б інакше.
А я дивилася у вікно, як таксі від’їжджає, і думала: чи не занадто? Чи це справді точка? Чи зможемо ми колись знайти спільну мову, чи так і лишимося на різних берегах?
Той інцидент став кульмінацією довгої історії, яка тягнулася роками, як стара нитка, що ось-ось порветься. Все почалося ще в мої підліткові роки, коли я мріяла про день, коли зможу вдихнути вільно, без маминих команд і вічних перевірок. Мені ледь виповнилося сімнадцять, коли я пакувала рюкзак до гуртожитку. Мама стояла в прохідній, руки в боки, губи стиснуті, ніби перед великою битвою.
– Алло, ти впевнена в цьому рішенні? А хто тобі там борщ зварить? Хто перевірить, чи ти не розкидала нотатки по кімнаті? Тату, скажи їй!
Тато, мій м’який тато, сидів на дивані, гортаючи газету, і лише зітхнув, як завжди, коли мама заходилася за своє.
– Валю, дочка подорослішала. Нехай пробує сили. Алло, пиши нам, доню, і бережи себе.
Я обійняла його міцно, відчуваючи знайоме тепло його рук – єдине, що тримало мене в тому домі від усього іншого.
– Тату, обіцяю, листи надсилатиму. Мамо… люблю тебе, але мені треба простір. У гуртожитку я все опаную сама.
Вона похитала головою, ніби я сказала щось абсурдне.
– Простір? Ой, Алло, ти ще передумаєш, коли зрозумієш, що без мого нагляду все піде шкереберть. Приїжджай на вихідні – огляну твої полиці.
Я кивнула, бо сперечатись було даремно – це як говорити з вітром. Вийшла на вулицю, і свіже повітря ніби змило напругу з плечей.
– Нарешті! – прошепотіла я подрузі Ірині в автобусі, що гойдався по вибоїнах. – Жодних суботніх переворушінь, жодних ревізій у моїй скриньці!
У гуртожитку розквітло зовсім нове життя, ніби я нарешті вирвалася з тісної коробки. П’ятеро дівчат у кімнаті: я, Ірина, Світлана, Наталя і Оля. Ми хихикали до півночі, ділилися шоколадом і секретами, ніби це був наш маленький світ, де правила писалися на коліні.
– Алло, – починала Ірина, жуючи горіхи з пачки, – а вдома в тебе справді така атмосфера? Мама – як інспектор? Розкажи детальніше!
Я реготала, згадуючи, і слова лилися рікою.
– Уявіть: щоразу в суботу о шостій – відро, щітка, і всі на місця! Тато мовчить, а я ховаюсь з книгою під ковдрою. Одного разу вона перекинула мої зошити, бо не по датах! Мамо, – волала я, – це мої нотатки з уроків! А вона: Нотатки? То навчися їх складати, а не громозити, як дрова!
Дівчата верещали від сміху, падаючи на ліжка.
– Фантастика! Моя мама просто бурчить, якщо не посуд помию. А твоя – королева чистоти!
Там я відкрила свободу по-справжньому. Шафка – як душа забажає, кухня – суміш локшини й чаю, де все в гармонії хаосу.
– Дівчата, – пропонувала я, – правило наше: хто пізніше прийде, той миє чашки. Без маминих розпоряджень!
Світлана кивала, підморгуючи.
– Браво! А вдома мама каже: Світлано, ти як ураган – все перемішуєш!
Ми зводили фортеці з подушок, дивилися фільми до сходу сонця, і кімната пахла свободою – кавою, попкорном і мріями.
– Алло, – шепотіла Наталя вночі, коли інші вже дрімали, – не сумуєш за родиною?
Я зітхала, дивлячись у стелю.
– Трохи за татом. Він пише: Доню, маму поважай, але своє відстоюй. А мамі… бракує відстані, як повітря.
Вступила на педагогіку – мріяла про класи, де учні сміятимуться з моїх жартів, а не боятимуться перевірок. Літні перерви повертала додому обережно, ніби на мінне поле.
– Алло, – зустрічала мама на ганку, оглядаючи сумку, ніби там ховався контрабандний безлад, – що це в тебе? Ці светри – зім’яті? Заноси, я перегляну. Розкажи, як у тій вільній кімнаті?
Я усміхалася, ховаючи роздратування.
– Мамо, все добре. Подруги вітають. А ми самі готуємо – весело!
Вона хмикала, ведучи до кухні.
– Готуємо? Ой, зараз покажу! Сідай, я тобі голубці накручу – як у бабусі.
За столом ми балакали, і на мить здавалося, що все гаразд: пар від чаю, аромат зелені, мамині історії про молодість.
– Алло, хлопця шукаєш? Не зволікай, бо всі пристойні розлітаються.
Тато додавав тихо, з теплою усмішкою.
– Валю, не лякай. Доню, будь щаслива – головне.
Але напруга наростала, як хмари перед грозою. Повернулася з поїздки – сумка з сувенірами, повна спогадів про море і сміх.
– Мамо, диви, брелок з моря!
Вона оглянула сувенір, тримаючи його на світлі.
– Гарний, але пил магнітитиме. Ану, розклади – перевірю, чи не дріб’язок.
Я відмахнулася, сміючись.
– Мамо, моє!
Та вранці: усе переставлене, сувеніри по розмірах, ніби в музеї.
– Алло, – казала вона за кавою, наливаючи мені чашку, – так зручніше. Твоє куди схотілося – то плутанина.
Я зітхала, ковтаючи гіркоту.
– Мамо, у мене своя логіка. Не чіпай, будь ласка.
Тато втручався, як міг, з лагідним поглядом.
– Валю, нехай сама. Ми ж пережили.
Після випуску залишилася в місті – школа, орендована кімнатка, де кожен куток був моїм.
– Алло, – дзвонила мама щотижня, голос у трубці як годинник – точний і наполегливий, – а ти полиці протираєш? Вікна не забула?
Я сміялася, уявляючи її з ганчіркою в руці.
– Мамо, раз на тиждень – і вистачає.
Зустрічі – в кафе, з тістечками і розмовами, що текли, як мед.
– Розкажи про школярів, – просила вона, відкушуючи шматочок. – Хто пустотливий?
Я розповідала, оживаючи.
– Ой, мамо, одна дівчинка, Маша, намалювала мене з чарівною паличкою – бо ви робите уроки магією.
Вона сміялася, очі блищали.
– Мила! А ти її до дисципліни прилучила?
Тоді з’явився Андрій. Зустрілися на семінарі – він викладав математику, стрункий, з доброю посмішкою, що розтоплювала лід.
– Алло, – сказав за кавою, дивлячись прямо в очі, – ти як рівняння: просте, але захоплює.
Я зашарілася, ховаючи посмішку за чашкою.
– А ти – як графік: ведеш у незвідане.
Гуляли алеєю, де листя шелестіло під ногами, і ділилися секретами.
– Алло, – ділився він, беручи за руку, – у мене вдома мама така – все регулює. Андрію, постіль заправ! А я: Мамо, сам упораюся.
Я кивнула, стискаючи його долоню.
– Знайоме!
Весілля – тихе, з близькими, торт від мами, що тримався на вершині, як наш спокій.
– За вас! – тостував тато, піднімаючи келих. – Щоб оселя ваша була затишком, а не арсеналом.
Мама додала, обіймаючи мене.
– І охайною! Алло, обіцяй, що Андрієві рушники складатимеш рівно.
Перший син, Богдан, прийшов через рік, як сонячний промінь у хмарий день. Я тримала його на руках, шепочучи слова любові.
– Синку, ти наша радість.
Андрій обіймав нас обох, очі вологі.
– Алло, ми – родина.
Мама приїхала одразу, з пакунками пелюшок.
– Ой, онучок! Алло, де його одяг? Я розкладу в комоді – по віку.
Я посміхнулася, втомлена, але щаслива.
– Мамо, все на місці.
Але вона вже рилася в шафах, як завжди.
– Оце так! Усе в купі – ніяк не дістанеш.
Тато реготав, кажучи тихо.
– Валю, нехай самі. Ми ж вистояли.
Другий, Тимофій, народився за два роки, і життя завертілося калейдоскопом: уроки в школі, малюки вдома, вечері, де сміх не змовкав.
– Алло, – шепотів Андрій, коли сини спали, кладучи голову на моє плече, – ти чарівниця. А я – твій помічник?
Я жартувала, цілуючи його.
– Звісно! Завтра ти підметаєш.
Він сміявся тихо.
– Домовились! Головне – наш ритм.
Святкували дрібниці, як великі перемоги: недільні пікніки в парку, де хлопці бігали, а ми з Андрієм пили каву з термоса.
– Хлопці, – кликав Андрій, – час пригод! Богдане, ти капітан, Тимофію – штурман?
Вони верещали, стрибаючи.
– Тату, я не штурман – я робот!
Мама дзвонила часто, голос теплий, але з ноткою турботи.
– Алло, як онуки? А ти посуд миєш одразу?
Зустрічі – парк, сік, сміх на весь майданчик.
– Бабусю! – гукав Богдан, мчачись на самокаті. – Диви, я на самокаті!
Вона тулила його, цілує.
– Герой мій! А Тимофій, ти теж спритний?
Тимофій хвалився, тримаючи в руках саморобний замок з кубиків.
– Так! Я будую замок!
Тато додавав, спостерігаючи з лавиці.
– Валю, не чіпай її за пил – бачиш, як весело.
Та тата не стало три роки тому, і світ ніби потьмянів.
– Алло, – тремтіла Валентина в трубці, голос зривався, – як без нього? Хто мене витримає?
Я тулила її по телефону, слізьми.
– Мамо, ми поруч. Заїжджай, коли хочеш.
Вона мешкала спокійно, але самотність колола, як терен.
– Алло, – казала по телефону, голос тихий, – згадай, як ми з татом гуляли? А тепер… пустка.
Місяць тому – дзвінок, як грім серед ясного неба.
– Алло, ремонт затіяла! Труби ржаві, міняти мусять. Візьмеш на тиждень?
Я зітхнула, дивлячись на Андрія, що кивнув.
– Мамо, гаразд. Та обіцяй – не втручайся.
Андрій заспокоював увечері, обіймаючи.
– Алло, впораємось. Хлопці бабусю полюблять ще більше.
Я погодилася, сподіваючись на диво.
– Добре. Тільки мир.
Перший тиждень – казка, ніби з книжки. Валентина гралася з синами, її сміх лунав по кімнатах.
– Богдане, давай пазли! Тимофію, бабуся пісеньку заспіває.
Вечері – затишні, як теплий плед: салати, розмови, спогади.
– Алло, – казала вона, кришачи овочі, – ти Андрія смачно годуєш. Пишайся.
Андрій жартував, наливаючи чай.
– Валентино Василівно, ваші вареники – диво!
Вона розповідала, очі сяяли.
– Таємниця – сир свіжий. А в юності ми так годували на шістку.
Та другий тиждень – хмари насунулися непомітно. Прийшла з роботи: кухня перебудована, ніби після землетрусу в мініатюрі. Крупи – за абеткою, спеції – від гострого до м’якого.
– Мамо, – спитала, ставлячи сумку, – твоїх рук справа?
Вона кивнула, витираючи руки.
– Алло, не витримала на той хаос дивитись. Тепер усе логічно!
Я зітхнула, шукаючи гречку.
– Але я гречку ближче тримаю. Звикла.
Вона відмахнулася, ніби від мухи.
– Звикнеш. Я ж досвідчена – знаю, як треба.
Наступного дня – комора: банки переставлені по терміну, ніби в аптеці.
– Алло, – пояснювала, показуючи полицю, – солона не з кислою. Плутанина!
Андрій усміхався, заглядаючи.
– Валентино Василівно, ви як архітектор. Та мій інструмент – де, якщо можна спитати?
Хлопці питали, тягнучи за спідницю.
– Бабусю, а мої машинки? Ти їх теж впорядкуєш?
Вона тулила їх, сміючись.
– Звісно, милі! За швидкістю – швидкі з швидкими.
Я стискала зуби, бо любила її, але напруга росла, як дріжджове тісто.
– Алло, – шепотів Андрій увечері, коли ми мирилися за чаєм, – тримайся. Ремонт скоро скінчиться.
Я кивала, дивлячись у вікно.
– Знаю. Але її логіка – як ланцюг на ногах.
Балачки з мамою загострювалися.
– Мамо, – казала за супом, ковтаючи ложку, – пам’ятаєш, як у школі ти мої книжки перекладала? Я тоді злилася.
Вона здивувалася, відкладаючи ложку.
– Злилася? То для користі! Щоб усе було під рукою.
Я м’яко, торкаючись її руки.
– А я виросла, навчилася по-своєму. Дозволь, еге?
Субота. Ми мріяли: хлопці – на майданчик, ми – до кави в ліжку. Та о сьомій – гамір, як у казармі.
– Підйом! – гукала мама з коридору. – Час на велике прибирання! Алло, хапай щітку, Андрію – пилосос!
Я вибігла, боса.
– Мамо, ні! Ми відпочиваємо.
Вона в спальні, вже з ганчіркою.
– Відпочиваете? Ой, лежебоки! Бачиш, павутиння на люстрі – гидота!
І – рух! Одяг посипався, як лавина.
Діалог спалахнув, як суха трава влітку. Після від’їзду я тремтіла, як листок, а хлопці прокинулись, ховаючись за мною.
– Мамо, бабуся куди?
Я обіймала їх, шепочучи.
– Поїхала, сонечки. Скоро вернеться.
Андрій приніс чай, обіймаючи.
– Алло, ти сильна. Це твій простір.
Але кололо в душі: чи не жорстоко? Вона ж мама…
Дні потому – мовчанка, як після сварки. Валентина подзвонила раз, голос стриманий.
– Алло, як без мене тримаєтеся? Ремонт добігає.
Я ковтнула.
– Нормально, мамо. Цілую.
Вона пауза, потім.
– І я. Та твій затишок – жах.
Ми хихикнули крізь телефон, і на мить стало легше. Хлопці ліпили з пластиліну, малюючи для неї.
– Мамо, бабусі – дім без павутиння!
Андрій жартував, наливаючи каву.
– Наступно – шафа з замком для Валентини Василівни.
Тепер думаю: чи слушно вигнала? Це мій куток, мої звичаї, мій спокій. Та душа ниє – бо рідна людина, бо любов не зникає від відстані.
Друзі, як ви? Витримали б з такою мамою під одним дахом? Чи таксі – порятунок для нервів?
