– Агов, мамо, стійте! Це ж наші речі, не чіпайте шафу!

– Агов, мамо, стійте! Це ж наші речі, не чіпайте шафу!

Я вискочила з ліжка, коли побачила, як мама одним махом змахує з полиць цілу гору одягу: мої спідниці, Андрієві штани, навіть светрики синів полетіли на підлогу, розсипаючись, як осіннє листя. Кімната ще тонула в напівтемряві ранкової суботи, але вже пахло мийним порошком і вологою ганчіркою. Андрій, мій чоловік, перевернувся на інший бік, бурмочучи крізь сон.

– Валентино Василівно, ну не зараз… Ми ж хотіли поспати до обіду.

Мама навіть не глянула в наш бік, продовжуючи махати ганчіркою по пилюці на тумбочці, ніби то була якась війна з невидимим ворогом.

– А що, доню? Думаєте, я сидітиму отак і дивитимуся на цей безлад? Ось так я тебе й не навчила тримати все рівненько! Дивись, спідниці в складках, штани в пилюці – огида! Хапай ганчірку, берися до справи, бо треба весь будинок перелопатити. Андрію, ти теж не валяйся – іди, перевір, чи не капає з крана в коридорі, бо я вчора чула шарудіння!

Я стояла, протираючи очі від сну, і відчувала, як терпіння лопається, як мильна бульбашка.

– Мамо, стоп! Це наша квартира, наші звичаї. Ми з Андрієм уявляли сьогодні спокійний день, може, з хлопцями на прогулянку. А ти… ти знову все перевертаєш? Я ж попереджала: не лізь у шафи!

Андрій піднявся, чухаючи голову, і м’яко додав.

– Валентино Василівно, будь ласка, ми ж узгодили – ви в нас тимчасово, через той ремонт. Не варто з самого ранку піднімати шум.

Вона нарешті обернулася, тримаючи відро з мутною водою, і її погляд спалахнув, як іскра в сухій траві.

– Тимчасово? Ой, Алло, ти мене зачепила! Я ж твоя мама, перебралася на кілька днів, бо в мене труби міняють, а ти мене – тимчасовою називаєш? Я для вас намагаюся, стараюся, а ви… лежебоки! У мої літа ми вставали з півнями, і хата блищала. А тут – бруд скрізь, каструлі в безладі. Андрію, ти ж голова сім’ї, а дозволяєш Аллі так керувати кухнею? Я б на твоєму місці давно все розставила по поличках!

Я не стрималася. Телефон уже був у руці.

– Досить, мамо! Кличу таксі. Їдеш куди завгодно – до тітки Софії, в готель, хоч на перон стій, але не тут. Це наше життя, і я не дам його розкидати, як твої ганчірки!

Андрій підтримав, кладучи руку на моє плече.

– Алла має рацію, Валентино Василівно. Ми вас цінуємо, але є межа.

Валентина витріщилася, відро ледь не вислизнуло з рук.

– Таксі? Мені? Ти… ти викидаєш матір на вулицю? Ой, Алло, що люди скажуть? Я ж для вашого ж блага…

Голос її потонув, але я вже натискала кнопку.

– Так, машина на Сонячну, номер 15. Терміново, будь ласка.

Вона мовчки схопила сумку, бурмочучи під ніс.

– Ну й гаразд, обійдуся без вашого затишку. Але згадаєте мої слова: без моїх рук усе розвалиться в пилюці.

Двері клацнули, і будинок занурився в тишу, як після зливи. Андрій обійняв мене.

– Ти вчинила мудро, кохана. Не витримала б інакше.

А я дивилася у вікно, як таксі від’їжджає, і думала: чи не занадто? Чи це справді точка? Чи зможемо ми колись знайти спільну мову, чи так і лишимося на різних берегах?

Той інцидент став кульмінацією довгої історії, яка тягнулася роками, як стара нитка, що ось-ось порветься. Все почалося ще в мої підліткові роки, коли я мріяла про день, коли зможу вдихнути вільно, без маминих команд і вічних перевірок. Мені ледь виповнилося сімнадцять, коли я пакувала рюкзак до гуртожитку. Мама стояла в прохідній, руки в боки, губи стиснуті, ніби перед великою битвою.

– Алло, ти впевнена в цьому рішенні? А хто тобі там борщ зварить? Хто перевірить, чи ти не розкидала нотатки по кімнаті? Тату, скажи їй!

Тато, мій м’який тато, сидів на дивані, гортаючи газету, і лише зітхнув, як завжди, коли мама заходилася за своє.

– Валю, дочка подорослішала. Нехай пробує сили. Алло, пиши нам, доню, і бережи себе.

Я обійняла його міцно, відчуваючи знайоме тепло його рук – єдине, що тримало мене в тому домі від усього іншого.

– Тату, обіцяю, листи надсилатиму. Мамо… люблю тебе, але мені треба простір. У гуртожитку я все опаную сама.

Вона похитала головою, ніби я сказала щось абсурдне.

– Простір? Ой, Алло, ти ще передумаєш, коли зрозумієш, що без мого нагляду все піде шкереберть. Приїжджай на вихідні – огляну твої полиці.

Я кивнула, бо сперечатись було даремно – це як говорити з вітром. Вийшла на вулицю, і свіже повітря ніби змило напругу з плечей.

– Нарешті! – прошепотіла я подрузі Ірині в автобусі, що гойдався по вибоїнах. – Жодних суботніх переворушінь, жодних ревізій у моїй скриньці!

У гуртожитку розквітло зовсім нове життя, ніби я нарешті вирвалася з тісної коробки. П’ятеро дівчат у кімнаті: я, Ірина, Світлана, Наталя і Оля. Ми хихикали до півночі, ділилися шоколадом і секретами, ніби це був наш маленький світ, де правила писалися на коліні.

– Алло, – починала Ірина, жуючи горіхи з пачки, – а вдома в тебе справді така атмосфера? Мама – як інспектор? Розкажи детальніше!

Я реготала, згадуючи, і слова лилися рікою.

– Уявіть: щоразу в суботу о шостій – відро, щітка, і всі на місця! Тато мовчить, а я ховаюсь з книгою під ковдрою. Одного разу вона перекинула мої зошити, бо не по датах! Мамо, – волала я, – це мої нотатки з уроків! А вона: Нотатки? То навчися їх складати, а не громозити, як дрова!

Дівчата верещали від сміху, падаючи на ліжка.

– Фантастика! Моя мама просто бурчить, якщо не посуд помию. А твоя – королева чистоти!

Там я відкрила свободу по-справжньому. Шафка – як душа забажає, кухня – суміш локшини й чаю, де все в гармонії хаосу.

– Дівчата, – пропонувала я, – правило наше: хто пізніше прийде, той миє чашки. Без маминих розпоряджень!

Світлана кивала, підморгуючи.

– Браво! А вдома мама каже: Світлано, ти як ураган – все перемішуєш!

Ми зводили фортеці з подушок, дивилися фільми до сходу сонця, і кімната пахла свободою – кавою, попкорном і мріями.

– Алло, – шепотіла Наталя вночі, коли інші вже дрімали, – не сумуєш за родиною?

Я зітхала, дивлячись у стелю.

– Трохи за татом. Він пише: Доню, маму поважай, але своє відстоюй. А мамі… бракує відстані, як повітря.

Вступила на педагогіку – мріяла про класи, де учні сміятимуться з моїх жартів, а не боятимуться перевірок. Літні перерви повертала додому обережно, ніби на мінне поле.

– Алло, – зустрічала мама на ганку, оглядаючи сумку, ніби там ховався контрабандний безлад, – що це в тебе? Ці светри – зім’яті? Заноси, я перегляну. Розкажи, як у тій вільній кімнаті?

Я усміхалася, ховаючи роздратування.

– Мамо, все добре. Подруги вітають. А ми самі готуємо – весело!

Вона хмикала, ведучи до кухні.

– Готуємо? Ой, зараз покажу! Сідай, я тобі голубці накручу – як у бабусі.

За столом ми балакали, і на мить здавалося, що все гаразд: пар від чаю, аромат зелені, мамині історії про молодість.

– Алло, хлопця шукаєш? Не зволікай, бо всі пристойні розлітаються.

Тато додавав тихо, з теплою усмішкою.

– Валю, не лякай. Доню, будь щаслива – головне.

Але напруга наростала, як хмари перед грозою. Повернулася з поїздки – сумка з сувенірами, повна спогадів про море і сміх.

– Мамо, диви, брелок з моря!

Вона оглянула сувенір, тримаючи його на світлі.

– Гарний, але пил магнітитиме. Ану, розклади – перевірю, чи не дріб’язок.

Я відмахнулася, сміючись.

– Мамо, моє!

Та вранці: усе переставлене, сувеніри по розмірах, ніби в музеї.

– Алло, – казала вона за кавою, наливаючи мені чашку, – так зручніше. Твоє куди схотілося – то плутанина.

Я зітхала, ковтаючи гіркоту.

– Мамо, у мене своя логіка. Не чіпай, будь ласка.

Тато втручався, як міг, з лагідним поглядом.

– Валю, нехай сама. Ми ж пережили.

Після випуску залишилася в місті – школа, орендована кімнатка, де кожен куток був моїм.

– Алло, – дзвонила мама щотижня, голос у трубці як годинник – точний і наполегливий, – а ти полиці протираєш? Вікна не забула?

Я сміялася, уявляючи її з ганчіркою в руці.

– Мамо, раз на тиждень – і вистачає.

Зустрічі – в кафе, з тістечками і розмовами, що текли, як мед.

– Розкажи про школярів, – просила вона, відкушуючи шматочок. – Хто пустотливий?

Я розповідала, оживаючи.

– Ой, мамо, одна дівчинка, Маша, намалювала мене з чарівною паличкою – бо ви робите уроки магією.

Вона сміялася, очі блищали.

– Мила! А ти її до дисципліни прилучила?

Тоді з’явився Андрій. Зустрілися на семінарі – він викладав математику, стрункий, з доброю посмішкою, що розтоплювала лід.

– Алло, – сказав за кавою, дивлячись прямо в очі, – ти як рівняння: просте, але захоплює.

Я зашарілася, ховаючи посмішку за чашкою.

– А ти – як графік: ведеш у незвідане.

Гуляли алеєю, де листя шелестіло під ногами, і ділилися секретами.

– Алло, – ділився він, беручи за руку, – у мене вдома мама така – все регулює. Андрію, постіль заправ! А я: Мамо, сам упораюся.

Я кивнула, стискаючи його долоню.

– Знайоме!

Весілля – тихе, з близькими, торт від мами, що тримався на вершині, як наш спокій.

– За вас! – тостував тато, піднімаючи келих. – Щоб оселя ваша була затишком, а не арсеналом.

Мама додала, обіймаючи мене.

– І охайною! Алло, обіцяй, що Андрієві рушники складатимеш рівно.

Перший син, Богдан, прийшов через рік, як сонячний промінь у хмарий день. Я тримала його на руках, шепочучи слова любові.

– Синку, ти наша радість.

Андрій обіймав нас обох, очі вологі.

– Алло, ми – родина.

Мама приїхала одразу, з пакунками пелюшок.

– Ой, онучок! Алло, де його одяг? Я розкладу в комоді – по віку.

Я посміхнулася, втомлена, але щаслива.

– Мамо, все на місці.

Але вона вже рилася в шафах, як завжди.

– Оце так! Усе в купі – ніяк не дістанеш.

Тато реготав, кажучи тихо.

– Валю, нехай самі. Ми ж вистояли.

Другий, Тимофій, народився за два роки, і життя завертілося калейдоскопом: уроки в школі, малюки вдома, вечері, де сміх не змовкав.

– Алло, – шепотів Андрій, коли сини спали, кладучи голову на моє плече, – ти чарівниця. А я – твій помічник?

Я жартувала, цілуючи його.

– Звісно! Завтра ти підметаєш.

Він сміявся тихо.

– Домовились! Головне – наш ритм.

Святкували дрібниці, як великі перемоги: недільні пікніки в парку, де хлопці бігали, а ми з Андрієм пили каву з термоса.

– Хлопці, – кликав Андрій, – час пригод! Богдане, ти капітан, Тимофію – штурман?

Вони верещали, стрибаючи.

– Тату, я не штурман – я робот!

Мама дзвонила часто, голос теплий, але з ноткою турботи.

– Алло, як онуки? А ти посуд миєш одразу?

Зустрічі – парк, сік, сміх на весь майданчик.

– Бабусю! – гукав Богдан, мчачись на самокаті. – Диви, я на самокаті!

Вона тулила його, цілує.

– Герой мій! А Тимофій, ти теж спритний?

Тимофій хвалився, тримаючи в руках саморобний замок з кубиків.

– Так! Я будую замок!

Тато додавав, спостерігаючи з лавиці.

– Валю, не чіпай її за пил – бачиш, як весело.

Та тата не стало три роки тому, і світ ніби потьмянів.

– Алло, – тремтіла Валентина в трубці, голос зривався, – як без нього? Хто мене витримає?

Я тулила її по телефону, слізьми.

– Мамо, ми поруч. Заїжджай, коли хочеш.

Вона мешкала спокійно, але самотність колола, як терен.

– Алло, – казала по телефону, голос тихий, – згадай, як ми з татом гуляли? А тепер… пустка.

Місяць тому – дзвінок, як грім серед ясного неба.

– Алло, ремонт затіяла! Труби ржаві, міняти мусять. Візьмеш на тиждень?

Я зітхнула, дивлячись на Андрія, що кивнув.

– Мамо, гаразд. Та обіцяй – не втручайся.

Андрій заспокоював увечері, обіймаючи.

– Алло, впораємось. Хлопці бабусю полюблять ще більше.

Я погодилася, сподіваючись на диво.

– Добре. Тільки мир.

Перший тиждень – казка, ніби з книжки. Валентина гралася з синами, її сміх лунав по кімнатах.

– Богдане, давай пазли! Тимофію, бабуся пісеньку заспіває.

Вечері – затишні, як теплий плед: салати, розмови, спогади.

– Алло, – казала вона, кришачи овочі, – ти Андрія смачно годуєш. Пишайся.

Андрій жартував, наливаючи чай.

– Валентино Василівно, ваші вареники – диво!

Вона розповідала, очі сяяли.

– Таємниця – сир свіжий. А в юності ми так годували на шістку.

Та другий тиждень – хмари насунулися непомітно. Прийшла з роботи: кухня перебудована, ніби після землетрусу в мініатюрі. Крупи – за абеткою, спеції – від гострого до м’якого.

– Мамо, – спитала, ставлячи сумку, – твоїх рук справа?

Вона кивнула, витираючи руки.

– Алло, не витримала на той хаос дивитись. Тепер усе логічно!

Я зітхнула, шукаючи гречку.

– Але я гречку ближче тримаю. Звикла.

Вона відмахнулася, ніби від мухи.

– Звикнеш. Я ж досвідчена – знаю, як треба.

Наступного дня – комора: банки переставлені по терміну, ніби в аптеці.

– Алло, – пояснювала, показуючи полицю, – солона не з кислою. Плутанина!

Андрій усміхався, заглядаючи.

– Валентино Василівно, ви як архітектор. Та мій інструмент – де, якщо можна спитати?

Хлопці питали, тягнучи за спідницю.

– Бабусю, а мої машинки? Ти їх теж впорядкуєш?

Вона тулила їх, сміючись.

– Звісно, милі! За швидкістю – швидкі з швидкими.

Я стискала зуби, бо любила її, але напруга росла, як дріжджове тісто.

– Алло, – шепотів Андрій увечері, коли ми мирилися за чаєм, – тримайся. Ремонт скоро скінчиться.

Я кивала, дивлячись у вікно.

– Знаю. Але її логіка – як ланцюг на ногах.

Балачки з мамою загострювалися.

– Мамо, – казала за супом, ковтаючи ложку, – пам’ятаєш, як у школі ти мої книжки перекладала? Я тоді злилася.

Вона здивувалася, відкладаючи ложку.

– Злилася? То для користі! Щоб усе було під рукою.

Я м’яко, торкаючись її руки.

– А я виросла, навчилася по-своєму. Дозволь, еге?

Субота. Ми мріяли: хлопці – на майданчик, ми – до кави в ліжку. Та о сьомій – гамір, як у казармі.

– Підйом! – гукала мама з коридору. – Час на велике прибирання! Алло, хапай щітку, Андрію – пилосос!

Я вибігла, боса.

– Мамо, ні! Ми відпочиваємо.

Вона в спальні, вже з ганчіркою.

– Відпочиваете? Ой, лежебоки! Бачиш, павутиння на люстрі – гидота!

І – рух! Одяг посипався, як лавина.

Діалог спалахнув, як суха трава влітку. Після від’їзду я тремтіла, як листок, а хлопці прокинулись, ховаючись за мною.

– Мамо, бабуся куди?

Я обіймала їх, шепочучи.

– Поїхала, сонечки. Скоро вернеться.

Андрій приніс чай, обіймаючи.

– Алло, ти сильна. Це твій простір.

Але кололо в душі: чи не жорстоко? Вона ж мама…

Дні потому – мовчанка, як після сварки. Валентина подзвонила раз, голос стриманий.

– Алло, як без мене тримаєтеся? Ремонт добігає.

Я ковтнула.

– Нормально, мамо. Цілую.

Вона пауза, потім.

– І я. Та твій затишок – жах.

Ми хихикнули крізь телефон, і на мить стало легше. Хлопці ліпили з пластиліну, малюючи для неї.

– Мамо, бабусі – дім без павутиння!

Андрій жартував, наливаючи каву.

– Наступно – шафа з замком для Валентини Василівни.

Тепер думаю: чи слушно вигнала? Це мій куток, мої звичаї, мій спокій. Та душа ниє – бо рідна людина, бо любов не зникає від відстані.

Друзі, як ви? Витримали б з такою мамою під одним дахом? Чи таксі – порятунок для нервів?

You cannot copy content of this page