— Або ти відпускаєш мою руку, або я викликаю поліцію — вибирай! Ти вирішив розпоряджатися моєю квартирою і моїм життям, навіть не спитавши моєї згоди, але я не дозволю перетворити свій дім на гуртожиток для твоїх родичів. Забирай свою каблучку і маму з її вантажівкою — весілля не буде!
Леся сиділа на килимі, підібгавши під себе ноги, посеред розкиданих журналів та глянцевих каталогів з весільними сукнями. За вікном похмурий жовтневий Київ бавився останнім золотим листям, розганяючи його вздовж проспекту, а на душі у дівчини було світло й радісно. До весілля залишалося всього два місяці.
Вона повільно перегортала сторінки, зупиняючись то на одному, то на іншому фасоні.
— Може, це?.. — Леся піднесла журнал ближче до екрана ноутбука, показуючи картинку подрузі через відеозв’язок. — Не надто химерно. Як на мене, воно ідеальне.
— Лесю, це просто казка! — вигукнула Марія, одночасно щось швидко друкуючи на клавіатурі. — А Іван бачив?
— Ти що! — Леся розсміялася, швидким рухом закриваючи журнал. — Кажуть, нареченому до весілля сукню бачити не можна — погана прикмета. Я вірю, що все має бути сюрпризом.
Леся піднялася з дивана, обтрушуючи м’які штани свого домашнього костюма. Марія щось захоплено розповідала про стилістів, нові салони на Печерську та черги до візажистів, але думки у дівчини вже вислизнули в інший бік.
Ось майже рік, як вони з Іваном разом. Це були її перші по-справжньому серйозні стосунки, у яких усе здавалося продуманим, надійним і стабільним. Жодних тобі «вільних художників» чи музикантів-бунтарів, які вічно сидять без копійки в кишені й шукають натхнення на дні порожньої пляшки. Іван — інженер у великій будівельній компанії, з гарною зарплатою, чіткими планами на майбутнє і постійною роботою. Він був тією самою «кам’яною стіною», про яку пишуть у романах.
Єдине, що трохи бентежило наречену, — це батьки Івана. Маргарита Павлівна — кремезна жінка з важким поглядом, який, здавалося, просвічував наскрізь не лише її, а й увесь її рід до сьомого коліна. І Микола Петрович — сухорлявий, завжди мовчазний чоловік, який за столом відповідав тільки «так» або «ні», а решту часу ніби йшов у себе, розглядаючи візерунки на скатертині.
— Лесю! — Марія нетерпляче повернула подругу до реальності. — Ти мене взагалі слухаєш? Я питаю, коли ти до стиліста записалася?
— Вибач, задумалася, — наречена потерла перенісся. — Наступного четверга, ввечері.
Коли дзвінок завершився, дівчина знову мимоволі повернулася думками до батьків нареченого. На останній зустрічі Маргарита Павлівна знову не впустила можливості «вколоти» майбутню невістку. «Котлетки, люба, треба робити з любов’ю», — повчально промовила свекруха, відставляючи тарілку вбік. «Мій Іванко любить соковитіші. У тебе вони якісь сухуваті».
— Наступного разу обов’язково врахую, — Леся намагалася посміхнутися, хоча вилиці звело від напруги.
— А хліб сама пекла?» — Маргарита Павлівна оглянула стіл з виразом ревізора.
— Я купила в пекарні неподалік, там завжди свіжий… — почала Леся, але жінка вже хитала головою з виразом обличчя «я так і знала». — Івану подобається домашній хліб. Я завжди печу сама. Жінка має бути господинею в домі, а не просто гостею.
Іван ніяк не реагував на ці випади. Він лише усміхався, ніби це був якийсь невинний жарт, а не постійне цькування. Тільки один раз, коли мати почала критикувати Леся особливо жорстко, він поклав руку нареченій на зап’ястя і мляво промовив: «Мам, ну досить, добре?». Але це прозвучало настільки непереконливо, що Маргарита Павлівна навіть не збилася з темпу.
Втім, батьки Івана жили в селі, майже за три години їзди від Києва. Вони приїжджали рідко. Леся намагалася про це не думати: зрештою, виходить вона заміж за Івана, а не за його родину. Хоча сам Іван періодично кидав дивні фрази про те, що батькам у селі нудно, що господарство стає тягарем і треба б їх якось «визволити» звідти. Леся сприймала це як звичайні синівські переживання.
Звук ключа в замку перервав роздуми Лесі.
— Сонечко, я вдома! Іван зайшов у квартиру, навантажений пакетами. Його русяве волосся намокло від дрібного дощу, а на обличчі грала задоволена усмішка. — Я купив те вино, яке ти хотіла. І десерт із тієї кондитерської.
Ніна підбігла до нього, допомагаючи зняти куртку.
— А що ми святкуємо?
— Нічого, просто мені хотілося тебе порадувати.
Вечір складався ідеально. Вони пили напій, дивилися комедію, багато сміялися. Іван розповідав про новий проєкт, будував плани на медовий місяць. Усе було настілько чудово, що Леся нарешті розслабилася.
— До речі, — якби ненароком кинув Іван, коли фільм закінчився. — Дзвонив батько сьогодні. Скаржиться, що мама зовсім зажурилася в селі.
— Може, їм варто до лікаря звернутися? — запропонувала Леся. — Зараз є чудові сучасні ліки.
— До чого тут ліки? — Іван підняв брови. — Їм просто нудно. Сусіди роз’їхалися, магазин закрили. Все складніше стає.
— Тоді, можливо, їм варто переїхати кудись? — міркувала дівчина. — Там більше можливостей.
— Ага, а жити на що? — парирував Іван, допиваючи вино. — У них пенсія мізерна.
— Ну, ти ж їм допомагаєш фінансово, — резонно зауважила Леся.
— Так, але… — Іван на секунду замовк. Потім якось дивно посміхнувся і випалив: — Добре, що в тебе велика квартира. Одну кімнату займуть мої батьки, а то їм набридло жити в селі.
Леся завмерла. Цей момент нагадав їй дивний сон, у якому ти з усіх сил намагаєшся бігти, а ноги не рухаються.
— Ти жартуєш? — жінка видавила нервовий смішок.
— Чому я маю жартувати? — Іван підлив собі вина. — Їм важко, ти ж знаєш. А тут ми їм допоможемо. Ти ж не проти?
Він поставив це питання таким тоном, ніби запитував, чи не проти вона сходити завтра в кіно.
— Іване… — Леся поставила келих на стіл. — Але ми навіть не обговорювали цього. І потім, моя квартира не така вже й велика. Три кімнати, одна з яких — мій робочий кабінет.
— Ну, робочу можна і на кухню перенести, — легко запропонував Іван, наче йшлося про перестановку вазона.
— Почекай. — Леся випрямилася. — Ти взагалі не запитав моєї думки. Ти просто поставив мене перед фактом.
— Ну, не виганяти ж їх, — Іван подивився на неї зі здивуванням. — Чого ти так завелася?
— Тому що це було б нормально — спочатку обговорити, дізнатися мою думку, а вже потім вирішувати! — Леся відчувала, як прискорюється серцебиття.
— Вони ж мої батьки! — у голосі Івана пролунало роздратування. — Я попередив тебе, хіба цього недостатньо?
— Іване, це моя квартира.
— Я думав, ти розумієш, що сім’я — це все спільне, — Іван демонстративно відвернувся. — А виявляється, тобі шкода кутка для моїх батьків.
Леся не могла повірити своїм вухам. «Шкода кутка»? Мова йшла про повноцінний переїзд.
— Слухай, можливо, ми могли б винайняти їм квартиру неподалік? — запропонувала вона. — Я б навіть могла допомогти з оплатою перших місяців.
— Навіщо витрачати гроші, якщо є твоя квартира? — Іван жбурнув пульт на диван. — Я не розумію, в чому проблема.
— Проблема в тому, що ти навіть не запитав мене! — Леся підвищила голос. — Ти вирішив за нас обох, не поцікавившись, чого хочу я.
— А я маю питати дозволу, щоб допомогти рідним батькам? — Іван схопився з дивана.
Саме в цей момент Лесю накрило усвідомлення: Іван навіть не вважає за потрібне рахуватися з нею. Він уже все вирішив. А вони ще навіть не одружені. Що ж буде далі?
— Іване! — почала була жінка.
— Знаєш що? — перебив її він. — Якщо тобі так важко прийняти моїх батьків, то, можливо, нам варто взагалі переглянути наші плани?
Леся замерла. Невже він ставить їхні стосунки в залежність від її готовності пустити батьків жити до них?
— Ти зараз серйозно?
Іван мовчав, свердлячи її поглядом. Леся раптом стало дуже спекотно. — Думаю, нам обом варто заспокоїтися і поговорити завтра.
Вона піднялася, збираючись піти в спальню. — Ще чого! — Іван різко схопив її за зап’ястя, не даючи піти. — Ми зараз вирішимо це питання.
Хватка була настільки несподіваною і сильною, що Леся заціпеніла. Хто цей чоловік? — Відпусти мене! — тихо сказала вона.
— Не відпущу. Поки не вирішимо, — вперто заявив він.
— Або ти відпускаєш моє зап’ястя зараз же, або я викликаю поліцію. Вибирай.
Леся подивилася йому прямо в очі. Кілька секунд між ними висіла важка напруга. Вона не відводила погляду, хоча всередині все тремтіло. Нарешті Іван розтиснув пальці, залишивши на шкірі червонуватий слід.
— Вибач, — буркнув він, відходячи. — Просто мене бісить, що ти не хочеш допомогти моїм батькам.
Леся терла руку, відчуваючи, як усередині розростається образа. Ця людина дійсно не розуміла, що щойно сталося. — Я піду спати. Нам обом треба охолонути.
— Ага, — Іван плюхнувся назад на диван і ввімкнув телевізор на повну гучність.
Наступні кілька днів перетворилися на напружене перемир’я. Вони поводилися ввічливо, але холодно. Розмови обмежувалися побутовими дрібницями. Про батьків і весілля не говорили.
Вранці п’ятого дня, коли Іван пішов на роботу, телефон Лесі задзвонив. На екрані — Маргарита Павлівна. — Доброго ранку.
— Добрим воно не буде, — голос свекрухи звучав різко. — Я чула, ти не хочеш нас приймати. Ну нічого, ми й без твого бажання проживемо. Раз уже Іванко все вирішив.
Леся заціпеніла. — Маргарито Павлівно, ми з Іваном ще обговорюємо це питання…
— Що тут обговорювати? — перебила жінка. — Син сказав, що ми переїжджаємо через два тижні. Микола вже домовився за вантажівку для меблів.
Кімната наче похитнулася перед очима Лесі. Іван уже призначив дату переїзду? Не сказавши їй жодного слова? — Маргарито Павлівно, вибачте, мені треба терміново зателефонувати.
Вона скинула виклик і набрала Івана. Він не відповідав. Тоді вона написала повідомлення: «Дзвонила твоя мати. Сказала, що ви вже все вирішили. Нам треба поговорити сьогодні ввечері».
Відповідь прийшла лише через три години: «Так, ввечері поговоримо».
День тягнувся нескінченно. Коли Іван повернувся додому, Леся вже чекала у вітальні, зібрана і рішуча.
— Привіт, — Іван виглядав спокійним. — Давай поговоримо.
— Давай. Твоя мати сказала, що ви вже призначили дату переїзду. Це правда?
— Ну, я приблизно намітив, — Іван пожав плечима. — А чого тягнути?
— Іване, я хочу, щоб ти мене почув. Це моя квартира. Мої рішення. І я не готова жити з твоїми батьками.
— Тобі що, шкода однієї кімнати?! — Іван знову вибухнув. — У тебе їх три! Невже мої батьки не заслуговують навіть на куток?
— Справа не в кімнаті. Справа в тому, що ти приймаєш рішення, не рахуючись зі мною. Ти вже вдруге ставиш мене перед фактом. А моя думка тебе не цікавить.
— Тому що твоя думка егоїстична! — Іван схопився з місця. — Я думав, ти добра, заботлива, а виявилося…
— Що виявилося? Що я маю свою думку? Що хочу, щоб зі мною рахувалися? Це називається повагою, Іване.
— Ні, це називається егоїзмом!
Леся подивилася на його розчервоніле обличчя і зрозуміла: їй доведеться боротися за свій простір все життя, якщо вона не поставить крапку зараз.
— Знаєш, Іване, я багато думала ці дні, — Леся повільно зняла з пальця каблучку. — І зрозуміла, що не готова виходити заміж за людину, яка вважає мою думку несуттєвою.
Іван дивився на каблучку в її долоні. — Ти що… Ти скасовуєш весілля?
— Так.
— Через таку нісенітницю? Через те, що я хочу допомогти батькам?
— Не через це. А через те, ЯК ти це робиш. Забирай каблучку.
Вона поклала прикрасу на стіл і вийшла з кімнати. Наступну годину вона провела, збираючи його речі. Коли вона повернулася, у його очах палав гнів.
— Значить так, так? Просто виставляєш мене?
— Іване, я просто зрозуміла, що ми дуже по-різному дивимося на стосунки. Краще розійтися зараз, ніж мучити одне одного все життя.
Іван різко встав і вихопив чемодан. — Пошкодуєш ще. Зрозумієш, кого втратила.
Коли за ним зачинилися двері, Леся опустилася на підлогу і нарешті розридалася. Але не через розрив — вона твердо знала, що вчинила правильно. Вона плакала від утоми та усвідомлення того, скільки всього тепер треба відмінити: ресторан, сукню, фотографа. Але ця перспектива її не лякала.
Телефон задзвонив, коли вже зовсім стемніло. — Маргарита Павлівна? Так, слухаю.
— Що ти накоїла?! — свекруха майже кричала. — Іванко все розповів! Ти що, зовсім без серця? Вигнала хлопця через дурницю! Ти така жадібна, така егоїстка! Розвалила сім’ю!
Леся слухала цей потік звинувачень абсолютно спокійно. — Я не розвалила сім’ю. Я її не створила. Всього найкращого.
Вона повісила трубку. Наступні дні минули в хлопотах: скасувати замовлення, попередити гостей. З кожним вирішеним питанням їй ставало легше.
Через тиждень Леся зустрілася з Марією в кафе. — Як ти? — подруга дивилася з подивом.
— Знаєш, мені легко. Я думала, буду страждати, а замість цього відчуваю свободу.
— Не шкодуєш?
— Жодної секунди! — Леся посміхнулася. — Я зрозуміла важливу річ, Машо. Краще жити самій у своїй квартирі, ніж з нахлібниками, яких навіть не кликала. Добре, що я вчасно розгледіла його справжню суть.
За вікном сіяло осіннє сонце. Леся спіймала себе на думці, що вперше за довгий час дихає на повну. Без страху і сумнівів. Розрив з Іваном став початком життя, у якому вона нарешті навчилася цінувати себе і свої кордони.
