Квартира була моєю до шлюбу, але свекруха наполягала на своїй частці
Арина поправила бейдж на білому халаті й поспіхом пішла довгим лікарняним коридором. Нічне чергування видалося непростим — три екстрені пацієнти далися їй важко. Молодий кардіолог втомилася, але всередині тепліло відчуття задоволення — всіх вдалося стабілізувати.
— Аринко, ти сьогодні справжня героїня! — Ніна Петрівна, медсестра з тридцятирічним стажем, простягнула їй чашку міцної кави. — Особливо з тим чоловіком добре впоралася, якого син привіз.
Арина вдячно прийняла чашку, згадуючи нічний випадок. Літнього пацієнта доправили близько третьої ночі. Син буквально заніс батька на руках. Серце.
— Рятуйте! — у очах молодого чоловіка був відчай. — Батькові погано!
Наступні дві години минули, як у тумані. Арина діяла чітко, за протоколом, відпрацьованим за три роки практики. Коли стан пацієнта стабілізувався, лікар нарешті змогла перевести дух.
— Як вас звати? — спитала вона у сина пацієнта, заповнюючи документи.
— Дмитро, — чоловік втомлено потер очі. — Дмитро Коваленко. А батько — Микола Степанович.
— Миколі Степановичу пощастило, що ви так швидко відреагували, — Арина підняла погляд від паперів. — Ще пів години зволікання, і наслідки могли б бути незворотними.
Дмитро уважно подивився на неї:
— Це вам дякую. Батько для мене — найближча людина. Не рахуючи мами, звісно.
На той момент Арина ще не знала, що ця зустріч змінить усе її життя. Три роки тому, приїхавши до міста після інтернатури, вона й подумати не могла, що залишиться тут надовго. Знімала крихітну квартиру на околиці, бралася за будь-які чергування, підпрацьовувала у приватній клініці. Кожна копійка йшла у скарбничку — Арина мріяла про власне житло.
Дмитро часто навідував батька в лікарні. Якось приніс каву і для лікаря.
— Ви зовсім себе не бережете, — зауважив, простягаючи стаканчик. — Бачу, як ви бігаєте між відділеннями.
— Така робота, — усміхнулася Арина. — До того ж, потрібно багато встигнути. Хочу взяти квартиру в іпотеку.
— Слушна думка, – відповів чоловік.
— Так, я вже майже зібрала всі документи.
Після виписки Миколи Степановича Дмитро продовжив телефонувати Арині. Спочатку питав про стан батька, а потім став запрошувати на каву. Дівчина й не помітила, як робочі розмови переросли в щось більше.
— Діма хороший хлопець, — якось зауважила Ніна Петрівна. — Тільки мати у нього… з характером.
Арина лише знизала плечима — яка різниця, яка там свекруха, коли попереду маячить можливість отримати власне житло? Головний лікар помітив її старання і особисто клопотався перед комісією.
— У вас великий потенціал, Арино Володимирівно, — сказав Ігор Борисович, підписуючи характеристику. — Нам потрібні такі спеціалісти.
Перша зустріч з матір’ю Дмитра відбулася у лікарняному буфеті. Анна Михайлівна, статна жінка, окинула майбутню невістку уважним поглядом.
— Отже, ви у нас молодий спеціаліст? — в її голосі чулося ледь приховане глузування. — І як, вдається поєднувати особисте життя з такою напруженою роботою?
— Мамо! — урвав її Дмитро.
— А що я такого спитала? Просто цікавлюся. Ти ж хочеш сім’ю, дітей… А вона цілими днями на роботі.
Після цієї зустрічі Арина помітила, що майбутня свекруха почала проявляти дивний інтерес до її роботи. Вона розпитувала інших лікарів про становище молодих спеціалістів у лікарні та про можливість взяти квартиру в іпотеку.
Коли з банку прийшло схвалення, Арина не могла повірити своєму щастю. Двокімнатна квартира у новобудові, усього в півгодини ходьби від лікарні — це здавалося казкою.
— Треба допомогти з ремонтом, — безапеляційно заявила Анна Михайлівна. — Не може моя невістка жити у голих стінах.
Арина спробувала заперечити — вона збирала на ремонт, планувала зробити все поступово, власними силами. Але свекруха наполягла на своєму.
— У мене є хороший знайомий, — щебетала Анна Михайлівна, розкладаючи зразки шпалер.
— Зробить усе швидко і недорого.
— Дивно, що головний лікар так розщедрився, — додала вона, ніби між іншим. — Очевидно, ти дуже… талановитий спеціаліст.
На той момент Арина не звернула уваги на натяк — було не до того. Дівчина купувала квартиру сама, лікарня тільки допомогла зібрати певні документи.
Весілля запланували за місяць, а у квартирі повним ходом ішов ремонт.
Прямо перед весіллям сталося неприємне: з кишені халата зник ключ від нового житла.
— Напевно, залишила в ординаторській, — заспокоювала себе Арина.
Через два дні ключ знайшовся на тому ж місці. Дівчина не надала цьому значення — мало що, може, справді забула. Якби вона знала, до чого призведе ця маленька дивина…
Після нічного чергування Арина повернулася додому й застала у квартирі Анну Михайлівну. Свекруха, озброївшись ганчіркою, витирала підвіконня.
— Як ви сюди потрапили? — Арина застигла на порозі.
— А що тут такого? — Анна Михайлівна навіть не обернулася. — У мене є запасний комплект. Я зробила його, поки ви з Дімою були у весільній подорожі.
Арина відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Ось куди подівся ключ.
— Анно Михайлівно, я б воліла, щоб ви попереджали про візити.
— Ой, та годі тобі! — свекруха нарешті повернулася. — Я ж допомогти хочу. До речі, я тут подумала — така квартира зараз коштує дорого… І це за пільговою програмою?
Арина втомлено опустилася на стілець:
— Я ж пояснювала — є державна субсидія та знижена ставка за іпотекою. До того ж, я продала бабусину квартиру в іншій області. Я там давно не живу, адже вона далеко.
— Так, так, звісно, — Анна Михайлівна примружилася. — Ігор Борисович, мабуть, дуже цінує молодих спеціалістів…
На сімейному святі з нагоди дня народження Миколи Степановича свекруха розгорнула тему. За столом зібралися всі родичі — тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри.
— А ви знаєте, — голосно почала Анна Михайлівна, розливаючи чай, — які зараз цікаві історії трапляються у лікарнях? Молоді лікарі отримують квартири… За особливими умовами.
— Мамо! — Дмитро скривився.
— А що такого? — свекруха театрально розвела руками. — Я ж не кажу, що всі отримують нечесно. Але ж різне кажуть…
Родичі багатозначно перезирнулися. Арина відчула, як у неї запалали щоки.
— Анно Михайлівно, давайте не будемо…
— Звісно-звісно, — свекруха усміхнулася. — Ми ж усе розуміємо.
Дома Дмитро вперше завів цю розмову:
— Слухай, а правда, що у вас у лікарні не все чисто з цими квартирами?
— Що?! — Арина не повірила своїм вухам. — Ти серйозно?
— Ну, мама каже…
— Мама каже? — Арина стиснула зуби. — А сам подумати не хочеш? Я три роки працювала у дві зміни, збирала документи, гроші, проходила комісії!
Але зерно сумніву було посіяне. Дмитро все частіше розпитував про роботу, про стосунки з керівництвом, хоча вони тут були ні до чого. І квартира теж, була за іншою програмою. Кожна розмова з матір’ю відбивалася на ньому новими питаннями.
Якось увечері Арина затрималася в ординаторській, заповнюючи карти. У двері постукали.
— Можна? — Анна Михайлівна, як завжди бездоганно вдягнена, зайшла у кабінет. — Нам треба поговорити.
— Я зайнята.
— Нічого, твої папери почекають, — свекруха сіла навпроти. — Я тут подумала — якось негарно виходить. Квартира ж хороша. А у нас із Дімою жодної частки. Це неправильно.
Арина повільно поклала ручку:
— Що ви маєте на увазі?
— А те й маю, — Анна Михайлівна нахилилася ближче. — Або переписуєш частину квартири на нас, або… Знаєш, у міністерстві дуже цікавляться такими історіями. Особливо коли молодий лікар незрозуміло як отримує дороге житло.
— Ви мені погрожуєте?
— Упаси Боже! — свекруха поклала руку на стіл. — Просто пропоную розв’язати питання по-сімейному. А то мало що… чутки різні ходять.
Увечері розмова з Дмитром вийшла важкою.
— Ну, а що такого? — чоловік знизав плечима. — Мама правильно каже — ми ж сім’я. Маємо ділитися.
— Ділитися? — Арина стиснула кулаки. — Це моя квартира! Я купила її до шлюбу!
— От саме — до шлюбу, — Дмитро вперше поглянув на неї незадоволено. — Може, ти не просто так поспішала?
— Що ти таке кажеш?
— Краще ділитися з родиною, ніж мати проблеми, — відрізав Дмитро. — Мама права.
Аріна зачинила за собою двері ординаторської й притулилася до стіни. В очах стояли сльози, але молода лікарка не дозволяла їм пролитися. Лікарняний коридор розпливався перед очима, а в голові стугоніла єдина думка: “Як можна було так помилитися в людях?”
Ніна Петрівна, повертаючись із обходу, помітила стан молодої колеги:
— Що сталося, дівчинко? На тобі лиця немає.
— Усе нормально, — Арина спробувала всміхнутися, але губи тремтіли.
— Ану, зачекай, — медсестра взяла її за руку. — Скільки років у медицині працюю, таких “нормально” надивилася. Ходімо, вип’ємо чаю. Заодно й поговоримо.
У сестринській було тихо й затишно. Ніна Петрівна дістала чашки, заварила міцний чай з лимоном, як любила Арина. У коридорі пролунали впізнавані цокіт підборів і голос Анни Михайлівни. Медсестра миттєво зреагувала — приклала палець до губ і жестом наказала Арині мовчати.
— Так, Зіно, усе йде за планом, — свекруха звучала самовдоволено. — Дівчина вже майже готова. Як тільки перепише частку… Що? Ні, вона навіть не підозрює. Думає, ми справді піклуємося про її добробут. Діма молодець, правильно тисне…
Ніна Петрівна похитала головою, дочекавшись, поки кроки стихнуть:
— Не ти перша, дитинко, через таке проходиш. Два роки тому схожа історія була з Іриною з терапії. Тільки там не склалося — чоловік виявився порядним, розкусив материнські плани.
— Ірина? — Арина згадала доброзичливу жінку, яка нещодавно звільнилася. — Висока, в окулярах?
— Вона сама. Анна Михайлівна й там крутилася. Як дізналася про житло — відразу сина підіслала знайомитися. У неї схема відпрацьована. Але Ірина виявилася розумнішою — перевірила майбутню свекруху, навела довідки. А ти, бачу, закохалася по самі вуха.
Увечері, сидячи в порожній квартирі, Арина дістала телефон й набрала номер Ірини. Його без проблем підказали в довідковій лікарні. Колишня колега не здивувалася дзвінку:
— Я все чекала, коли ти зрозумієш, — у голосі чулася втома. — Анна Михайлівна — відома шахрайка. У неї ціла схема: знаходить молодих лікарів із житлом, підсилає сина… А потім починається тиск. У мене збереглися всі документи, навіть заяву в поліцію писала. Правда, потім забрала — боялася розголосу.
Наступного дня Арина прийшла на роботу у всеозброєнні — з диктофоном у кишені халата і рішучістю в серці. Довго чекати не довелося — свекруха з’явилася після обіду, як завжди, без попередження.
— Ну що, надумала? — Анна Михайлівна щільно зачинила двері, оглядаючись довкола. — Час іде.
— А якщо я відмовлюся? — Арина непомітно ввімкнула запис.
— Тоді сама винна, — свекруха примружилася, поправляючи ідеальну зачіску. — Думаєш, складно написати скаргу? Чи, може, Дімі розповісти, як ти отримала квартиру від головного лікаря? Він у нас такий довірливий…
— Розкажіть, — Арина нахилилася вперед. — Дуже цікаво послухати вашу версію.
— Та всі й так знають! — Анна Михайлівна підвищила голос, утрачаючи звичне самовладання. — Молода лікарка з області, без зв’язків, без грошей — і раптом така удача? Не просто так головний лікар постарався! Не тільки допізна працювали разом?
— І тому ви вирішили провернути свою схему? — Арина відчувала, як тремтять руки, але голос залишався твердим. — Як з Іриною з терапії?
Свекруха зблідла, ідеальний макіяж раптом підкреслив зморшки біля очей.
— Ти… Звідки? Хто тобі?..
— Значить, і справді була така історія, — Арина дозволила собі легку усмішку. — А я ж не була впевнена. Ви самі проговорилися.
Увечері, дочекавшись Дмитра з роботи, Арина розклала перед ним документи: роздруківку їхньої розмови, папери від Ірини, довідку з банку про законність іпотеки, завірену копію договору з клінікою про стабільну роботу та ще деякі документи.
— Не вірю, — Дмитро похитав головою, пробігаючи очима текст. — Мама не могла… Це якась помилка.
— Послухай, — Арина увімкнула запис.
Поки звучав голос матері, обличчя Дмитра змінювалося. Коли запис закінчився, він закрив обличчя руками:
— Господи… І Ірина… Я ж справді думав, що був закоханий тоді. А потім мама сказала, що вона аферистка, що квартиру отримала нечесно, і я…
— Тепер розумієш?
— Пробач, — Дмитро підвів очі, повні розчарування. — Я мав вірити тобі, а не… Як я міг бути таким сліпим?
Грім прогримів за сімейною вечерею. Батько, Микола Степанович, наполіг, щоб зібралася вся родина — “важлива розмова”. Анна Михайлівна знову почала свою пісню про квартиру, але цього разу її слухали всі — і чоловік, і родичі, і навіть сусідка.
— Мамо, — різко перебив Дмитро. — А розкажіть, як ви познайомилися з Іриною з терапії?
Свекруха поперхнулася чаєм:
— З якою ще Іриною? Не розумію, про що ти.
— Тією, до якої мене сватали два роки тому. Поки не дізналися, що квартиру, яку вона взяла в іпотеку, вона не планувала продавати. Пам’ятаєте?
— Дімо! — Анна Михайлівна схопилася за серце награним жестом. — Як ти можеш! Я ж про тебе дбала!
— Ось саме, — похмуро мовив Микола Степанович. — Мати, яка використала власного сина у своїх аферах.
Через пів року Дмитро з Ариною переїхали в інший район. Анну Михайлівну бачать лише на свята — і то ненадовго. А квартира… залишилася у того, хто чесно її заробив. І запасних ключів у свекрухи більше немає.
