Майже тридцять років я вважаюся провідницею. Об’їздила всю країну та ближнє зарубіжжя. Люди у дорозі зустрічаються різні. Хтось поспішає супутникам душу вилити, а хтось їде, нічого і нікого не помічаючи.
За довгі роки, проведені в дорозі, я почала багато що про людей розуміти.
Ось бачу, наприклад, молоду жінку. Її ніхто не проводжає, речей у неї небагато, обличчя розумне. По дорозі якісь папери перебирає або в телефон із серйозним виглядом дивиться. Значить, від підприємства чи інституту якогось у відрядження дівчину відправили.
А ось чоловік середнього віку.
Щойно за вікном разом з пероном пропливе дружина, грозячи пальцем милому той одразу починає святкувати.
Стає ясно, це батько великого сімейства, який ненадовго вирвався з тісних лабет. Йому дорога кожна хвилина. І з ним буде багато клопоту. Загалом йому за добу треба встигнути зробити все, що вдома не сміє. Тим більше, що зустрічатиме його така ж грізна мама чи теща.
А з тим пасажиром, про якого розповідь піде, я трохи помилилась.
Він стояв на пероні осторонь усіх, стомлено спираючись на ручку валізи. Посивіла голова схилилася на груди, неголене обличчя було похмурим. А в очах мерехтіла вселенська туга.
Коли він заходив у вагон, мені подумалося, що людина їде з прощання з дуже близькою людиною. Можливо, маму поховав чи дружину.
Чоловікові їхати було недалеко. Тільки переночувати у поїзді.
Але йому не спалося. Вийшовши зі службового купе, я побачила, що він стоїть біля вікна, притулившись чолом до скла.
Я запропонувала йому чаю, запитала, чи має він їжу. Виглядав він не дуже добре. А він раптом сказав:
— Мене звати Федір Федорович. Можна, я у вас у купе посиджу? Там у мене сусіди сплять, не хочу турбувати.
І глянув на мене дуже сумними очима. Ну, як тут відмовиш? Краще вислухати людину, ніж потім швидку викликати.
— Проходьте, — кажу, — зараз стіл накрию.
Поставила я перед несподіваним гостем чай, пачку печива відкрила, нарізала ковбаси та поклала хліба. Він чаю сьорбнув і винувато так промовив:
— Дякую, люба, але мені шматок у горло не лізе. Вас як звати?
— Ганна Іванівна, — відказую я. — У вас, мабуть, щось трапилося?
— Так, — каже Федір, — тещу поховав.
І раптом заплакав.
От ви коли-небудь бачили, щоб зять так за тещею побивався? Особисто для мене це було диво.
Сиджу перед ним і не знаю, що сказати і як його втішити. Потім наважилася, налила трохи в дорожні склянки, запропонувала бідолашному:
— Давайте згадаємо про вашу тещу. Мабуть, гарною людиною вона була, коли сльози за нею ллєте.
Федір Федорович, витер долонею очі, обережно поставивши склянку на столик, і сказав:
— Вона мені врятувала життя і маму замінила. Якщо хочете, я розповім про неї.
— Звичайно, — кажу, — хочу. Я сама теща. І дуже цікаво дізнатися, що потрібно зробити, щоб зять так став мене шанувати.
Ніколи не забуду, з якою ніжністю цей пасажир розповідав про матір своєї дружини Марію Петрівну. Та й справді, це була дивовижна жінка.
Федір та Світлана одружилися рано. Вона тільки-но закінчила медичне училище, а він повернувся зі служби.
Хлопець, захоплений волею від дисципліни, вирішив тиждень погуляти перед нелегким вибором свого подальшого життєвого шляху. І догулявся до великої шарпанити.
Лежачи на лікарняному ліжку, юнак розповідав сусідам, що його опонентам теж добре дісталося. Ось тільки скромно мовчав про причину тієї колотнечі. Соромно було визнавати, що отримав за заслуги. Щоб не приставав до чужих наречених!
Тим більше, що віднедавна Федір із великим задоволенням ходив на процедури до загальної улюблениці медсестри Світланки. Він був готовий робити процедури двадцять разів на день, аби частіше бачити ніжне дівоче обличчя і чути її хвилюючий голос.
Світлані теж сподобався високий плечистий хлопець. І коли він уже після виписки прийшов до неї до лікарні з квітами, дуже зраділа.
Незабаром вони подали заяву до РАЦСу і вирішили оголосити про це своїм батькам.
Спочатку Федя порадував своїх. Ті були зовсім не проти.
— Нарешті наш хлопець за розум візьметься, — пробурчав батько, — почне працювати. Адже сім’ю годувати треба буде. Чи все ж на нашій шиї сидітимете?
А мама, з тривогою дивлячись на майбутню невістку, заступилася за сина:
— Ну що ти таке, батьку, кажеш? Федір уже на завод слюсарем влаштувався. От одружаться вони, потім можна буде заочно інститут закінчити. Майстром стане, а може й інженером.
Світлана теж не залишилася осторонь. Вона, звертаючись до майбутніх свекрів, спокійно сказала:
— Федоре Івановичу, ми ні в кого на шиї сидіти не збираємось. Мені, як молодому спеціалісту, обіцяли після весілля дати однокімнатну квартиру. Я працюю, Федя теж. Якось впораємося.
Потім, сидячи за столом з різносолами батько повеселішав і почав називати Світлану донькою. А мама, Віра Василівна, виказала бажання познайомитись з її батьками, щоб домовитися про весілля.
Потім наречений із нареченою поїхали до Марії Петрівни. Мама Світлани жила у селі у власному будинку, побудованому її чоловіком, майстром на всі руки.
Вийшовши на пенсію, Сергій Іванович встиг лише забезпечити сім’ю міцним житлом. Рано його не стало.
Марія виростила дочку, стала сільським фельдшером і мала велику пошану серед односельців. Вона дуже серйозно поставилася до рішення доньки вийти заміж.
Гостинно зустріла гостей і посадила їх за розкішний стіл із фірмовим пирогом, жінка звернулася до майбутнього зятя.
— Які плани у вас на життя, Федоре Федоровичу?
У Феді шматок пирога став упоперек горла, він поперхнувся і закашлявся. Світлана спробувала було щось сказати. Але мама звеліла їй мовчки пити чай і спритно стукнула парубка по спині.
Віддихавшись, Федір почав бурмотіти про завод та інститут. Марія уважно вислухала, а потім сказала:
— Це дуже цікаво. Але моїй доньці також треба далі вчитися. Не все життя їй бути медсестрою. І я, і батько хотіли б її бачити лікарем. Це входить до ваших планів?
Звичайно, ні про що таке вони й думати не думали. Їхня молодість вимагала тільки радості та насолоди. Світлана і Федір знали тоді тільки одне: вони не можуть жити один без одного. Їм здавались дрібницями і нісенітницями розмови про майбутнє. Яке навчання, робота, діти? Головне, що вони кохають одне одного!
І Марія Петрівна, почала говорити про те, що, можливо, ще рано їм одружитися, адже якщо підуть діти, то не буде до навчання, раптом різко замовкла. Вона зрозуміла, що її не слухають.
Молодята, сидячи навпроти, дивилися один одному у вічі. Забули й про чай і пиріг, забули про все на світі.
Тоді мама зітхнула і тихо сказала:
— Гаразд, одружуйтесь. Що з вами поробиш? А дітей до мене привезете. Дім великий, сад та город є. Будуть онуки на свіжому повітрі та з вітамінами.
І все пішло своєю чергою. Настав період, який вніс зміни у життя молодої сім’ї. Час тоді був для всіх тяжкий. Кожен намагався щонайменше вижити.
На заводі почали затримувати зарплату, і Федір пішов слюсарити у приватну автомайстерню. Там він так захопився машинами, що став незамінним майстром з відновлення авто.
Повіривши у себе, хлопець вирішив відкрити свою майстерню. На сімейній раді цю справу схвалили. І теща, і батьки зробили свій внесок у підприємство.
Кілька років сім’я працювала не покладаючи рук. Батько працював із Федором. Теща постачала рідню сільськими продуктами. Світла економно господарювала і народжувала дітей.
І ось коли вже можна було сказати, що життя склалося, почалася смуга невдач.
Спочатку один за одним пішли у засвіти батьки Федора. А потім занедужала Світлана.
Не замислюючись, Федір продав усе, щоб оплатити лікування дружини у найкращих клініках сівіту. Їх троє малюків перебували тоді у Марії Петрівни.
Вона, як могла, підтримувала зятя та дочку. І коли прийшла звістка про те, що Світланки не стало їй довелося взяти на себе весь клопіт про церемонію, про онуків і про Федора, який не витримав цього випробування долі.
Він посивів, почорнів, став байдужим до всього на світі. Зачинився у квартирі, яку колись купували для великої родини. Її Світлана не дозволила продавати.
Він не хотів нікого бачити, навіть дітей. Марію Петрівну, яка іноді привозила йому продукти, не пускав далі порога. Дякував і просив дати йому спокій.
Теща якийсь час мовчки дивилася на це, розуміючи, що зараз усі слова будуть марними. Але одного разу все змінилося.
У двері тоді вимогливо постукали, і господар почув:
– Відчиніть, ви сусідів унизу залили!
Але йому вже було байдуже.
Він приготувався до чогось важливішого…
Стук і лемент за дверима не зупинили його. Навпаки, цей шум підганяв Федора якнайшвидше закінчити свою справу. Але руки його тремтіли, а ноги нетвердо стояли на стільці.
Гуркіт вибитих дверей. Двоє міцних чоловіків підхопили Федора під руки і, витягнувши на вулицю, запхали в машину.
Прокинувся Федір уже в домі Марії Петрівни.
— Багато сил було покладено моєю тещею на вівтар мого порятунку, — розповідав Федір, не стримуючи сліз.
У її домі тепер цілодобово чергували, міняючи один одного, четверо друзів її чоловіка. Зять тепер ніколи не залишався один.
Потім вже усі разом бігали крос лісами та полями навколо села. Потім на радість дітям тато підтягувався, стояв у планці.
Старші сини (6 і 4 роки) теж намагалися не відставати від батька, який нарешті повернувся. Бабуся казала їм, що татко нездужає і не може поки що жити з ними.
І шестирічний Юрко дуже боявся, що й батька тепер зможуть побачити лише на фотографії. Адже про маму теж говорили, що вона просто нездужає.
Поступово Федір приходив до тями. Щоденна муштра притупляла біль втрати та виводила зайве з організму. Розмови до душі з друзями тестя повернули його до життя.
— Я вражений силою їхнього духу, — казав Федір Федорович. — Вони пройшли через стільки всього і заолишилися людьми. І мені ставало соромно, що я зламався.
І, звичайно, найкращими ліками були дитячі ручки, що обіймали татка. Федір доглядав за дітьми і починав розуміти сенс свого життя.
Марія Петрівна в цей час ні в чому не дорікала зятю. Вона клопотала по господарству, все частіше перекладаючи на Федора чоловічі справи. Поволі підвела його до думки здавати квартиру, яку впорядкували ті ж друзі чоловіка. І дозволила у своєму гаражі ремонтувати машини односельців, які раптом різко стали у всіх барахлити.
— Одне тільки питання не давало мені тоді спокою, — вів далі мій пасажир. — Чому саме того дня й години Марія Петрівна відправила своїх помічників до мене додому? І чому вони таки винесли двері? Адже я не відповідав їм, і не настільки шумів, щоб вони про щось здогадалися.
Теща відповіла на це запитання теплим літнім вечором, коли вони сиділи з прохолодним квасом, уклавши дітей спати.
Федір тоді вже не уявляв, як би він жив без турботи цієї жінки. Він із задоволенням називав її мамою. І потай молився за її здоров’я та довголіття.
— Ти знаєш, синку, — сказала тоді Марія Петрівна. — Я постійно молилася за тебе. І то були не слова, а крик душі. Я, обливаючись сльозами, взивала подумки до свого улюбленого святого Миколая Чудотворця, щоб він допоміг повернути тебе дітям.
Того дня мене раптом зморив сон. І уві сні мені з’явився святий. Він сказав, що ти вже готовий вчинити нерозумно і треба поспішати. Я відразу прокинулася і зателефонувала нашим друзям. Сказала їм, що ти дзвонив і прощався зі мною. Тому попросила не зважати на двері, якщо сам не відчиниш.
***
Ніч минула непомітно. Чай був випитий. Зате Федір Федорович трохи повеселішав, погляд його потеплішав.
Мені потрібно було йти виконувати свої обов’язки, але хотілося все ж таки дізнатися, як далі склалося життя цих людей.
І мій пасажир так закінчив свою розповідь.
— Ось ви питаєте, чому ми потім жили окремо? Марія Петрівна сама так вирішила.
Дітям треба було вчитись, а мені працювати. Тому ми повернулися до міста. Молодша Ірочка ще якийсь час залишалася у бабусі. Але згодом і вона приїхала до нас.
Я знову почав працювати в автомайстерні, щоправда, вже у свого знайомого. Марія Петрівна часто до нас приїжджала. Іноді довго у нас жила.
Потім діти виросли та розлетілися хто куди. Я спочатку засумував, але потім повернулася Ірочка. Вона вийшла заміж і почала жити з чоловіком у нашій квартирі, а я з ними.
Тепер я дід. У мене вже вісім онуків. По троє дітей у Юри та доньки, двоє у середнього Сашка. І Марія Петрівна встигла побавити правнуків.
Але прийшов і її час. Тепер вона там разом із Світланою.
Прощатися ми їздили, звичайно, всією сім’єю. Вони ще там. Поживуть трохи у бабусиному будинку.
А я їду оформити свої справи і також повернуся. Вирішив, що мешкатиму в будинку, де я був щасливий. Поруч із могилами моїх рідних.
І до мене привозитимуть моїх онуків, на свіже повітря та вітаміни.
