– А їй за що? Вона нам ніхто! Я проти, – висловив свою думку мій чоловік, коли я роздавала дітям гроші, і вирішила ще й колишню невістку включити в список.
Шістнадцять років я працювала в Італії. Шістнадцять років чужих домівок, важкої роботи, а найголовніше – розлуки з рідними людьми. Кожне зароблене євро я відправляла додому своєму чоловікові Миколі. А він господарював: будував дім, облаштовував наше майбутнє.
Усе це я робила заради мрії – мати свій великий, затишний дім, щоб жити в ньому з рідними. Минулого літа, нарешті повернувшись додому, я побачила, що мої старання були не даремними, мій Микола чудово впорався. Будинок стояв великий, просторий, з гарним садом. Було видно, що чоловік вкладав у це всю душу.
Я планувала ще повертатися назад в Італію, але чоловік виявися проти.
– Годі, більше нікуди не їдь, – сказав Микола, коли ми сиділи ввечері на веранді. – Ми вже набудувалися, тепер треба трохи й для себе пожити.
Я добре обдумала його слова. У мене була відкладена сума, якої нам мало б вистачити, щоб не турбуватися про роботу. Микола мав рацію: роки летять, а пожити в тому, що створили, треба. Тому я вирішила послухати чоловіка і залишитися вдома, бо скільки того життя.
У нас із Миколою є єдиний син Сергій. Колись він поїхав із села на навчання, а потім залишився в місті. Там знайшов гарну роботу, одружився, а згодом у нього з дружиною Ніною народилося двоє синів. Я була щаслива за сина і дуже пишалася його родиною.
Однак чотири роки тому мені зателефонувала Ніна. Її голос був схвильований:
– Ми із Сергієм розлучаємося… Він сам наполягає на цьому. Може, ви зможете поговорити з ним?
Я спробувала вплинути на Сергія, але зрозуміла, що він уже ухвалив своє рішення. Як би мені не хотілося щось змінити, я знала: син дорослий і сам відповідає за свої вчинки.
Незабаром я дізналася, що у Сергія з’явилася інша жінка. Її звали Ірина, і вона чекала від нього дитину. Вони одружилися, і незабаром у них народилися двійнята – дві гарненькі дівчинки.
Я прийняла Ірину як нову невістку і полюбила її дітей. Вона виявилася доброю дружиною для Сергія й турботливою мамою. Водночас я не припиняла спілкуватися з Ніною та своїми старшими внуками. Для мене нічого не змінилося: усі вони залишалися моєю родиною.
Я завжди була на боці свого сина. Якщо він вирішив, що так правильно, я приймала це. Але в моєму серці знайшлося місце для всіх: і для Ніни, і для Ірини, і для чотирьох онуків.
Цього року ми з Миколою вирішили допомогти дітям. Час непростий, гроші – це лише папірці, а от підтримка в скрутний момент важить набагато більше.
Я покликала Сергія з Іриною й передала їм дві тисячі євро – по п’ятсот на кожного.
– Сподіваюсь, ці гроші стануть вам у нагоді, – сказала я. – Ви молоді, вам ще багато треба.
Але я знала, що не можу обділити Ніну та її синів. Тому наступного дня поїхала до неї.
– Це для тебе і для хлопців, – сказала я, передаючи їй півтори тисячі євро.
Микола радив дати менше, мовляв, Ніна тепер чужа, краще допомогти тільки внукам. Він вважав, що якщо я вже так сильно хочу дати гроші, то лише тисячу внукам. Але я вважала по-іншому. Невістка нам не чужа, вона народила нам чудових онуків. Я не можу цього забути.
Ніна спочатку навіть не хотіла брати гроші, але я переконала її. Вона розплакалася й сказала:
– Дякую вам. Ви – справжня мама, навіть після всього, що сталося.
Дорогою додому я думала про те, як складно часом буває знайти правильний баланс між минулим і теперішнім. Але я була щаслива, що змогла підтримати обох невісток і всіх своїх внуків. Адже для мене всі внуки однакові, і ми повинні підтримувати одне одного, попри все.
Чоловік спочатку позлився, адже 500 євро для Ніни, це 20 тисяч гривень, які ми могли б витратити на себе. Але потім він щось там собі обдумав, і таки мене підтримав, сказав, що я права, бо гроші – то лише папірці, а головне – це людяність.
Фото ілюстративне.
