А я знала, що дочка довго з цим ледарем не наживе, ось тому і до останнього була проти їх весілля, яке все ж відбулося, хоч і без мого “материнського благословення”. Ну не пара цей Юрко моїй доньці, але повинна була Галинка сама це зрозуміти. Але ж якою ціною
Донька все зробила наперекір мені й вийшла заміж за лінивого і безвідповідального чоловіка. Вона не слухала, що то нероба, яких мало, а тепер лише сльози ллє
— Мамо, припини! — Долоні моєї доньки, Галинки, були стиснуті, а її обличчя почервоніло від роздратування. — Ти не маєш права так говорити про Юрія!
— Як я можу не говорити, якщо це правда?! — Я не відступала. Моє серце краялося від безсилля і страху за неї. — Він не працює, Галю! П’ятий місяць без роботи! Чим ви плануєте платити за квартиру? Моїми грошима?
— Ми якось впораємося! — Вона відвернулася. — У нього буде робота. Він просто шукає “свою” справу, розумієш? Не хоче хапатися за перше-ліпше.
— “Свою” справу? — Я гірко засміялася. — Він шукає її вже два роки, моя хороша! А тим часом ти тягнеш на собі весь побут і витрати, сидиш на своїй мінімальній зарплаті, а він грає у приставку до ранку. Це не “своя” справа, це безхребетність! Ти губиш своє життя!
— Не смій! Ти просто йому заздриш! Ти не знаєш, що таке справжнє кохання! — Її голос перейшов на крик.
Я відчула, як мої щоки запалали від її несправедливого звинувачення.
— Я заздрю його лінощам і твоїм сльозам? Схаменися, доню! Ти його ідеалізуєш, а він просто тобою користується. Ти ще пошкодуєш, що його не послухала.
— Не буду я шкодувати! Ми одружимося, і ти побачиш, який він гарний чоловік!
Я завжди мріяла про щасливу долю для своєї Галинки. Вона — моя єдина дитина, і я виховувала її сама після того, як її тата, мого чоловіка, не стало багато років тому. Ми жили в невеличкому містечку під Києвом, і я працювала все життя — спочатку на пошті, потім у крамниці, — аби забезпечити їй навчання в столиці. Вона закінчила економічний факультет і влаштувалася на роботу в невелику фінансову компанію. Я була така горда! Думала, ось тепер вона зустріне гідного, відповідального хлопця, який буде її опорою, і вона матиме все те, чого не мала я.
Але життя, як завжди, пише власний сценарій. Юрій з’явився на її горизонті приблизно три роки тому. Вперше я побачила його, коли вони приїхали до мене в гості на Великдень. Він був із Галею знайомий лише місяць, але вона вже світилася від щастя.
— Мамо, це Юрій, — промовила вона тоді, міцно тримаючи його за руку. — Ми плануємо жити разом.
Він був високий, худорлявий, з розумним обличчям і якимись занадто вже впевненими манерами. На перший погляд — пристойний хлопець. Але вже за кілька годин моє материнське відчуття почало бити на сполох, як тривожна сирена. Коли я запитала, де він працює, він відповів якось туманно.
— Я зараз “між проєктами”, — процідив він, попиваючи компот. — Шукаю щось справді вартісне. Мені не цікаво просто “продавати свій час” за копійки. Я інвестую в себе.
Ці слова кольнули мене. Я добре знала, що таке “інвестувати в себе” в його віці — це означало сидіти на шиї в батьків чи, що гірше, в моєї доньки. Я промовчала, аби не псувати свято, але зерно сумніву вже засіло в моїй душі.
За пів року вони зняли квартиру в Ірпені, і Галя почала щоразу, коли ми розмовляли, згадувати, як важко їй.
— Розумієш, мамо, Юра вже вкотре звільнився, — розповідала вона мені одного вечора телефоном. — Каже, що начальник — “самодур”, а колектив — “заздрісні лицеміри”. Він не може працювати в такій атмосфері.
— А де він працював цього разу? — Я намагалася зберігати спокій.
— У логістичній компанії. Оформляв документи. Але протримався лише два тижні. Сказав, що там “неефективне управління”.
Я стиснула телефон у руці. Два тижні. Навіть найгіршій роботі можна дати шанс. Мені стало зрозуміло: він просто не хоче працювати.
— Галю, — почала я обережно, — послухай, я не хочу тебе засмучувати, але це не нормально. Чоловік повинен забезпечувати себе, а якщо ви живете разом — то й робити внесок у ваш спільний бюджет.
— Мамо, ти мислиш стереотипами! — Вона, як завжди, одразу ставала в захисну позу. — Він пише стартап! Вкладає весь свій час і талант у майбутнє! Це ж краще, ніж сидіти в офісі за три копійки, правда?
Яке майбутнє? Він не мав ні заощаджень, ні бізнес-плану, лише постійні ідеї, які так і залишалися ідеями. Він годинами міг сидіти за комп’ютером, розповідаючи Галі про “глобальні ініціативи” та “фінансову свободу”, а вона, моя наївна дівчинка, слухала його, розвісивши вуха.
Якось я вирішила навідатися до них, щоб побачити все на власні очі. У квартирі був безлад, який не прибирався тижнями. Порожні коробки від піци, брудний посуд у раковині. Галя прийшла з роботи втомлена, а Юрій сидів у вітальні у спортивних штанях і грав у відеогру. Він навіть не підвівся, щоб привітатися зі мною. Кинув: “Доброго дня” і продовжив свій віртуальний бій.
— Юро, може, допоможеш Галі з прибиранням? — запитала я, намагаючись бути максимально коректною.
— Зараз, хвилинку. Це ж мережева гра, я не можу просто вийти, — відповів він, навіть не повернувши голови. — Тут командна робота.
Командна робота, значить. А прибрати в домі — це що, не командна робота?
Коли я залишилася з Галею наодинці на кухні, я не витримала:
— Галю, подивися на це! Він п’ятий місяць “на проєкті”, а живе у свинарнику. Він навіть не поважає тебе і твою працю! Ти приходиш після важкого дня і мусиш тут ще й усе це розгрібати.
— Він творча людина, мамо! Йому потрібен простір для ідей! — Вона почала мити посуд, приховуючи від мене сльози.
— Творча людина? — Мене переповнював гіркий сміх. — Творча людина знаходить час і сили, щоб поважати свою дружину, а не перетворювати її на свою служницю і спонсора. Ти ж розумниця, ти бачиш, що відбувається!
— Мені не потрібні твої поради, — холодно промовила вона. — Я його кохаю.
Це “кохаю” стало для мене стіною. Стіною, об яку розбивалися всі мої доводи, мої переживання і страхи.
Через три місяці вона оголосила, що вони одружуються. У мене похололо всередині.
— Галю, ти впевнена? — Я ледь стримувала емоції. — У вас немає грошей навіть на пристойний весільний обід. Хто заплатить за торжество?
— Ми хочемо скромне свято, — сказала вона, ховаючи погляд. — І ти не хвилюйся, за все заплатять батьки Юри.
Насправді, його батьки — прості, добрі люди з Житомира, які, як і я, були не в захваті від його способу життя, але любили сина і сподівалися, що одруження зробить його відповідальнішим. Вони дали гроші на скромне свято, навіть не підозрюючи, що цим лише прискорюють його падіння.
Весілля відбулося влітку 2024 року. Все було доволі пристойно, але мені не було спокійно. Дивлячись на них, я бачила не щасливу пару, а трагедію, що наближається.
Після весілля стало тільки гірше. Юрій, відчувши фінансову підтримку від своїх батьків, які почали періодично “підкидати” їм кошти, остаточно розслабився. Він вже не шукав навіть “своєї” роботи. Цілими днями він “працював” над своїми “проєктами”, а по суті, просто сидів у мережі.
Я постійно телефонувала Галі, і вона вже не могла приховувати своєї втоми і розчарування.
— Мамо, він знову не прибрав, — одного разу прошепотіла вона в трубку, і я почула в її голосі сльози. — А в мене сьогодні важлива презентація. Я всю ніч сиділа, готувалася. А він просидів до четвертої ранку, і тепер спить. Коли я намагалася його розбудити, щоб він хоча б виніс сміття, він сказав, що я “підриваю його творчий процес”.
— Приїжджай до мене, доню, — запропонувала я.
— Ні, я не можу. Що я скажу його батькам? Вони ж насправді вірять у нього, — відповіла Галя, як завжди, шкодуючи його почуття, а не свої.
Я поїхала до них сама. Це був початок весни 2025 року. Коли я побачила Галю, моє серце стислося. Вона схудла, під очима були темні кола, а очі виглядали порожніми.
— Галю, ти схожа на тінь, — сказала я, ледь стримуючи свій гнів.
— Мамо, у нас проблеми, — нарешті, вона не витримала. — Він продав мій старий ноутбук.
— Що?! Навіщо? — Я не могла повірити.
— Сказав, що терміново потрібні гроші на “тестування ідеї”. Причому мій робочий, на якому я вдома допрацьовую! А мені сказав, що мені “і так вистачить планшета”. Ти уявляєш? Я не можу на планшеті працювати з таблицями. Я просто в розпачі! Він навіть не питав мене.
Це була та межа, за якою починалася справжня неповага. Я зрозуміла, що моєму мовчанню і обережності прийшов кінець.
— Галю, ти його вигнала? — Мій голос був твердим, як камінь.
— Ні. Куди ж він піде? Його батьки…
— Його батьки! А ти? Куди підеш ти? У нього є батьки, і він повинен повернутися до них, якщо не хоче брати на себе відповідальність. Ти доросла жінка, ти сама маєш вирішувати своє життя. Не можна дозволяти, щоб так із тобою поводилися.
Вона нарешті розплакалася. Це були не просто сльози, а виверження накопиченого болю і розчарування. Вона розповіла мені, як він ігнорує її, як забуває про її день народження, як критикує її роботу, вважаючи себе неперевершеним генієм.
— Він навіть не віддав мені половину грошей за ноутбук, — прошепотіла вона. — Сказав, що це “інвестиція в нас”. А я на роботі позичила, щоб купити собі інший, найдешевший, аби якось працювати.
— Ти йому потрібна не як дружина, а як донор, — я промовила це тихо, але впевнено. — Він висмоктує з тебе всі сили і гроші. Ти не вийдеш із цієї ситуації, поки не змусиш його стати дорослим.
Наступного дня я була тверда. Я сіла з Юрієм і поговорила з ним серйозно. Він намагався мені хамити, звинувачувати в тому, що я “старомодна” і “нічого не розумію в сучасному бізнесі”.
— Ти розумієш лише одне, Юрію, — промовила я, дивлячись йому прямо в очі. — Ти мусиш піти. Або ти знаходиш постійну роботу впродовж двох тижнів, сплачуєш Галі вартість її ноутбука і починаєш вносити половину всіх витрат, або ти збираєш речі і їдеш додому, до батьків. Інакше я скажу, щоб Галя подала на розлучення. Ти сам обрав цей шлях.
Він спочатку був нахабний, а потім зблід, зрозумівши, що цього разу я не жартую. Його батьки, коли я їм зателефонувала і розповіла, теж були шоковані продажем ноутбука. Вони сказали, що якщо він не схаменеться, то вони припинять будь-яку фінансову допомогу.
Юрій пообіцяв, що знайде роботу. Він навіть “був” на кількох співбесідах. Але через два тижні він знову сидів вдома, граючи в ігри. Галя, зціпивши зуби, цього разу все-таки попросила його поїхати. Він влаштував цілу виставу, звинувачуючи нас обох у “руйнуванні його мрії”, але врешті-решт, через тиждень, зібрав речі і поїхав до Житомира.
Сьогодні Галя живе сама. Вона зняла меншу квартиру, легше дихає, потроху повертається до життя. Вони не розлучилися офіційно. Вона сказала, що хоче дати йому ще один шанс, але вже на відстані. Вони інколи спілкуються, він обіцяє, що “ось-ось знайде роботу” і повернеться. Але минуло вже чотири місяці, а ні роботи, ні грошей, ні повернення немає.
Я дивлюся на неї і розумію, що моя донька нарешті почала дорослішати. Вона вже не так ідеалізує його. Вона вже бачить його таким, яким він є. Але чи вистачить їй сил розірвати це коло остаточно? Вона все ще боїться зробити цей останній крок, ніби сподіваючись на диво.
А ви як вважаєте? Чи варто їй чекати його повернення і вірити в його порожні обіцянки, чи краще поставити крапку в цих стосунках раз і назавжди?
