Я сиджу в кав’ярні навпроти мами, тримаю чашку з кавою, але не п’ю. Вона дивиться повз мене, на вікно, де дощ малює смужки по склу. Мій голос тремтить, хоч я намагаюся тримати його рівно.
– Мамо, ти ж бачила малюків учора. Вони тягнулися до тебе руками, кликали “баба”. А ти відвернулася. Чому ти така жорстка?
Мама стискає губи. Її очі блищать, але сльози не падають.
– Олено, ти не розумієш. Я не можу. Не хочу. Він сам обрав цей шлях.
– Але ж діти! Вони не винні! Тато один з ними в тій зйомній квартирі, ледве справляється. Я вчора була – пляшечки, пелюшки, плач до ночі. Він просив тебе хоч раз допомогти.
– Нехай просить ту, заради кого пішов. Ту, що “молодша на двадцять”.
Я відставляю чашку. Голос стає голоснішим.
– Ти знаєш, що вона пішла? Залишила його з двома немовлятами й сказала: “Я передумала”. Тато старший за шістдесят, мамо. Він не спить ночами. А ти могла б хоч раз узяти дітей на прогулянку.
Мама піднімає очі. Вперше за весь час дивиться прямо.
– А я могла б не втрачати сорок років життя на чоловіка, який одного дня вирішив, що йому “нуль емоцій”. Ти була б на моєму місці – пробачила б?
Я мовчу. Бо не знаю.
Мене звати Олена. Мені сорок чотири роки. Я живу в своїй маленькій квартирі в новобудові, працюю дизайнеркою в агенції.
Мій чоловік Саша – програміст, тихий, як миша, але з гумором, від якого я сміюся до сліз. У нас поки що немає дітей. Плануємо. Але зараз усі мої плани перевернуті догори дном через те, що сталося з батьками.
Я пам’ятаю, як усе почалося. Тоді коли тато вперше прийшов додому з усмішкою ми з мамою були здивовані. Не тією, що з’являлася, коли ми з братом приносили гарні оцінки. Ні. Це була інша усмішка – легка, трохи винувата, ніби він знає секрет, який не може розповісти.
– Олено, – сказав він тоді, – у нас нова співробітниця. Соломія. Дуже талановита.
Я кивнула. Подумала: ну й добре. Тато завжди був серйозним. Начальник відділу в будівельній фірмі. Ходив у тому самому сірому костюмі двадцять років. Мама казала: “Він навіть у відпустці хмурий, як хмара”.
Але потім я помітила. Тато почав голитися щодня. Купив нову сорочку. Блакитну. Мама сказала:
– Ти куди зібрався? На побачення?
Він засміявся. Вперше за багато років – засміявся.
– Та ні, просто. захотілось.
Я зрозуміла пізніше. Коли побачила Соломію. Їй було тридцять вісім. Не дівчинка. Але поруч із татом – ніби з іншого світу.
Яскрава сукня, сміх, що дзвенить, як дзвіночок. Вона прийшла до нас на корпоратив. Тато представив:
– Це моя донька Олена.
Соломія простягнула руку:
– Дуже приємно. Твій тато про тебе так багато розповідає.
Я всміхнулася. Але всередині щось стиснулося. Мама не пішла на той корпоратив. Сказала, що болить голова.
Через місяць тато зібрав нас із братом Артемом на кухні. Мама була на роботі.
– Діти, – сказав він, – я хочу бути чесним. Я закохався.
Артем мало не впав зі стільця.
– У кого?!
– У Соломію. Це серйозно.
Я дивилася на його руки. Вони тремтіли.
– Тату, – сказала я тихо, – а мама?
Він опустив очі.
– Я поговорю з нею. Я все залишу. Квартиру, машину, дачу. Я піду і почну все з чистого листа.
Артем встав.
– Ти що, з глузду з’їхав? Мамі майже шістдесят! Ви разом життя прожили!
Тато не кричав. Просто сказав:
– Я втомився бути нещасним.
Він пішов через тиждень. Зібрав валізу. Мама стояла в коридорі. Не плакала. Просто сказала:
– Іди.
Я тоді поїхала до нього на нову квартиру. Маленька двокімнатна на околиці. Соломія готувала вечерю. Сміялася.
– Олено, спробуй мій борщ! Я з Черкас, у нас так готують!
Я спробувала. Було смачно. Але я не могла ковтати.
Тато був щасливий. Він купив нові меблі. Повісив на стіну фото – він і Соломія на морі. Я запитала:
– Тату, а ми з Артемом? Ми ж твої діти.
Він обійняв мене.
– Ви завжди будете. Просто тепер у мене нове життя.
Через рік Соломія сказала:
– Я хочу дітей.
Тато кивнув.
– І я хочу.
Соломія завагітніла одразу двійнею. Мама дізналась. Вона плакала. Вперше за все життя я бачила, як мама плаче.
Діти народилися. Близнюки. Хлопчик і дівчинка. Соломія тримала їх на руках один день. Потім сказала:
– Я не готова. Вибач.
І пішла. Зібрала речі. Залишила записку: “Я не створена для цього”. Тато залишився сам. З двома немовлятами. У чужій квартирі.
Я приїжджала щовихідних. Брала одного на руки, другого – в коляску. Тато сидів на дивані. Волосся посивіло за місяць.
– Олено, – казав він, – я думав, це буде назавжди.
Я не знала, що відповісти. Мама не приходила. Ніколи.Я намагалася говорити з нею. Багато разів.
Одного вечора я прийшла до неї. Вона готувала вареники. Руки в борошні.
– Мамо, тато просив передати. Малюки вже посміхаються. Хлопчик – Микитка – тягнеться до іграшок. Дівчинка – Софійка – спить тільки на його руках ну, на плечі.
Мама не повернулася.
– Нехай спить.
– Мамо, він один. Няня коштує 25000 на місяць. Він не витримує.
Вона різко повернулася.
– А я витримала? Коли він пішов? Коли я залишилася в квартирі, де кожна стіна нагадувала про нього? Коли він мене зрадив після стількох років я витримала?
Я мовчала.
– Він обрав. Нехай живе з вибором.
Я пішла. Але не змогла зупинитися.
Наступного разу я взяла малюків до себе. Саша допомагав. Він узяв Микитку на руки.
– Олено, вони такі маленькі.
– Я знаю.
– Твій тато він просив вибачення?
– Щодня.
Саша покачав головою.
– А твоя мама?
– Не пробачить.
Я зателефонувала Артему. Він у Німеччині. Працює. Рідко приїжджає.
– Артеме, приїдь. Тато не справляється.
– Я не можу. У мене контракт.
– Але ж це наші братик і сестричка!
Він зітхнув.
– Олено, я не хочу бачити його. Він знищив маму.
Я поклала слухавку. Я не можу зрозуміти ні брата ні маму.
Я прийшла до тата в середу ввечері, як завжди, з пакетом памперсів і баночок пюре. Ключ у мене був свій, я повернула його в замку, гукнула:
– Тату, це я!
Тиша. Тільки Софійка тихо хникала в ліжечку. Микитка спав. А тато лежав на підлозі кухні, обличчям донизу, одна рука витягнута до пляшечки, що випала. Я кинулася до нього, перевернула – він був блідий, губи сині, дихав ледве-ледве.
– Тату! Тату, чуєш мене?!
Викликала швидку. Поки їхала, тримала його за руку й шепотіла: «Тримайся, будь ласка, тримайся». Лікар у приймальному покої сказав коротко:
– Гостре виснаження, знижений тиск, зневоднення, брак сну. Ваш батько просто вимкнувся. Залишаємо в стаціонарі мінімум на два тижні.
Я стояла в коридорі лікарні й зрозуміла: дітей немає куди подіти. Тато в реанімації, я одна. Того ж вечора я зібрала їхні речі, ліжечка, коляску, пакети з одягом – і привезла до себе. Саша зустрів мене в дверях, побачив двох малюків і тільки видихнув:
– Олено… це серйозно?
– Дуже.
Перші три дні ми ще трималися. Спали по черзі, по три години на добу. Потім почалося пекло. У Микитка різались зуби, Софійка хлипала ночами без причини.
Саша ходив з червоними очима, на роботі йому робили зауваження. На п’ятий день він зібрав сумку й тихо сказав:
– Я поїду до мами. На тиждень-два. Я не витримаю, вибач. Мені треба поспати хоч одну ніч.
Він пішов. Я залишилася сама з двома однорічними дітьми в однокімнатній квартирі.
На роботі мені дали попередження: «Олено, ти тричі запізнилася, дедлайни горять. Якщо так далі – будемо прощатися». Я брала ноутбук о третій ночі, коли діти нарешті засипали, і до шостої ранку доробляла проєкти.
Очі злипалися.
Гроші танули шалено. Памперси – 3000 на тиждень. Суміш – 1800 за банку, вистачає на п’ять днів. Овочеві пюре, фруктові, каші.
Минув місяць – на картці залишилося 4000. Тато в лікарні, його зарплата не приходить. Я взяла позику . Розумію, що не віддам.
Я телефонувала мамі щодня.
– Мамо, приїдь хоч на дві години, я вийду в аптеку й магазин. Мені нема з ким залишити дітей.
– Олено, я вже казала. Не можу.
– Ти ж жінка в чому діти винні!
– Я не просила цих дітей. Він просив – він хай і виховує.
– Він у лікарні! Може не вийти!
– Це його вибір, а не мій.
Останньої краплею став вечір п’ятниці. Я сиділа на підлозі серед розкиданих іграшок, Софійка вередувала в мене на руках, Микитка тягнувся до розетки. Я набрала маму:
– Ти розумієш, що руйнуєш не тільки його життя, а й моє?! Я на межі звільнення! Саша пішов! Гроші закінчуються! Діти плачуть цілодобово, а я одна! Ти могла б допомогти, хоч раз у житті подумати не про свою образу, а про нас!
Вона мовчала. Потім тихо сказала:
– Я не винна в тому, що він зробив.
– Ти винна в тому, що зараз робиш! Ти караєш не його – ти караєш мене й їх! Ти хоч раз подивилася на них без злості в очах?
Вона поклала слухавку.
Я сиділа й тихо плакала, бо вже не мала сил. Софійка притулилася до мене й теж заплакала. Микитка дивився великими очима й повторював: «Мама мама»
Наступного дня я написала повідомлення Артему в Німеччину:
«Ти мусиш приїхати допомогти хоча б на тиждень, вже більше не можу. Це твої брат і сестра. Ти теж відповідальний.»
Він прочитав. Не відповів.
Я просто не розумію, що мені робити і як бути далі. Але найбільше мене дивує моя мама. Як можна бути настільки бездушною, скажіть мені.
Головна картинка ілюстративна.
