fbpx
Дозвілля
— А я одразу вас упізнав! – сказав чоловік за кермом автобуса. Ви, напевне не згадаєте мене. Я тоді геть малим був. Я через отой ваш учинок сьогодні цим займаюсь. Просто пам’ятаю, як ви змінили життя нашої родини одним своїм вчинком. Завжди хотів вам віддячити, але хто ви і звідки не знав. Вирішив, що допомагатиму скільки зможу і кому зможу. Хто ж знав, що й вас тут зустріну

— А я одразу вас упізнав! – сказав чоловік за кермом автобуса. Ви, напевне не згадаєте мене. Я тоді геть малим був. Я через отой ваш учинок сьогодні цим займаюсь. Просто пам’ятаю, як ви змінили життя нашої родини одним своїм вчинком. Завжди хотів вам віддячити, але хто ви і звідки не знав. Вирішив, що допомагатиму скільки зможу і кому зможу. Хто ж знав, що й вас тут зустріну.

Марина поглянула на незнайомця. Статний парубок років двадцяти п’яти. Ні. Вона його не знала. Не був він схожий ні на кого з її знайомих.

— Ви помилились, – мовила тихо, – Та й немає у мене знайомих у Кишиневі. Навіть рідні не маю тут.

Мовила і хотіла було відійти, але чоловік узяв її руки в свої і зазирнув у очі.

– Я отой маленький хлопчик. Моя мама двірником працювала. Тепер пам’ятаєте? Ви мені ще робота подарували… і одяг. Не повірете, але ота іграшка у мене досі є. Стоїть у кімнаті навпроти ліжка. Прокидаюсь, дивлюсь і знаю, що світ не безнадійний. Ви у нас зупинетесь? – запитав, – Мама. Вона буде щаслива вас побачити.

Маринка вперше за весь отой час заплакала. Вона не впізнала того чоловіка що стояв навпроти, але пам’ятала той випадок і отого робота якого подарувала маленькому хлопчику, що у свої п’ять допомагав мамі на рівні дорослого.

Їй тоді було двадцять два. Тато, успішний бізнесмен саме влаштував її в одну зі своїх рекламних агенцій. Марина з дитинства була творчою особистістю, тому робота сподобалась. Ба, більше – перший же проект виявився дуже успішним.

Того дня дівчина отримала першу премію. Ішла щасливо щось собі під носа наспівуючи. Щойно домовилась з подругами про похід у ресторан. Ну а як? Першу зарплатню потрібно витратити на веселощі. Так усі кажуть. Правда гуляти доведеться довго, адже сума там пристойна.

Біля одного з магазинів що був неподалік її дому зупинилась. Там стояв малий, років п’яти. Він просив маму придбати йому на сьогоднішній день народження, величезного робота, що був виставлений у вітрині, а та плакала і говорила, що зараз не може. Пропонувала йому дешевшу іграшку. Дитина схлипуючи погодилась.

Маринка не роздумуючи зайшла у магазин і кинувши кілька купюр на стіл продавця попросила дати отого робота і ще кілька не дешевих машинок.

— Ось, – вручила іграшки враженому малому, – Це тобі, мій хороший.

Мама малого намагалась повернути отримане, казала. що їй не зручно і що так не можна.

— Послухай, – присіла Маринка біля хлопчика, – Давай так. Ти мені дещо пообіцяєш. Коли ти виростиш великим і мужнім чоловіком ти обов’язково допомагатимеш усім кому тільки зможеш. Оце і буде твоя подяка мені.

Маринка пішла б далі забувши про те, що відбулось, але звернула увагу на маму хлопчика: старенький, але чистий одяг. Видно було що живуть не багато. Але вразило Марину не це. Очі молодої жінки: виморені і якісь порожні, чи що.

Розговорились. Олександра, так представилась мама хлопчика приїхала до столиці України на навчання із Кишинева. На другому курсі медичного університету, зрозуміла, що при надії. Татко малого, одразу зник попросивши не згадувати навіть про нього.

— Узяла я академічну відпустку і влаштувалась двірником. А що робити? Вдома мене ніхто не чекав. Мами моєї давно не стало, а тато жив з іншою жінкою, яка мене терпіти не могла. От так і живемо ми з Богданом. Він у мене найперший помічник. Все разом робимо.

Марина була вражена. По-перше тим, що ніколи уваги на Олександру не звертала. Бачила її щодня, але не помічала. Не раз зустрічала і сина Олександри, який мамі допомагав. Була наскільки зайнята собою, своїм життям, що все інше було ніби як декорацією до її особистого, Марининого всесвіту.

Уже ввечері Маринка точно знала, що робитиме. Знайшла комірчину у якій жила Олександра з сином:

— Ось. – вручила ключі від однокімнатної квартири в якій жила колись її бабуся, – Ти житимеш у моїй квартирі. – вручила враженій жінці усі свої збереження. – Тут тобі на те, аби закінчити інститут. Не переймайся, я ніколи не бідувала.

Коли Олександра намагалась, щось там заперечити, Марина лиш повторила те, що сказала її сину вдень:

— Просто, коли зможеш, допоможеш тому, хто буде потребувати.

Двадцять років минуло. Від котеджу Маринки, який стояв під Києвом нічого не залишилось. Вона, як і тисячі українців, у чому була втікала з-під обстрілів світ заочі.

У невеликій квартирі на околиці Кишенева за столом сиділо дві заплакані жінки. Вони вже й не думали, що колись їх зведе доля. Олександра хірцрг у місцевій лікарні. Її син також медик – травматолог. Обоє вони одні із тих волонтерів, які щодня приїжджають до українського кордону і роблять усе, аби допомогти біженцям з України.

А на полиці у кімнаті Богдана якраз навпроти його ліжка – робот. Послання з минулого від однієї доброї жінки:

— Колись ти виростеш великим і мужнім. Пообіцяй, що допомагатимеш тим, хто того потребуватиме, – сказала вона тоді.

Анна Корольова.