– Мамо, ти серйозно? Ти знову хочеш приїхати і все перекопати? Після того, як я рік відновлювала той газон, витрачала сили, час і нерви, щоб він знову став красивим? Ти обіцяла, що більше не чіпатимеш нічого без мого дозволу, а тепер дзвониш і кажеш, ніби це твоя справа вирішувати, що там рости!
– Доню, ну що ти відразу так різко? Я ж для користі думаю! Овочі – це ж їжа, справжня, корисна. А твої квіти… ну, гарні, звісно, але ж не їстівні. Я просто хочу допомогти, щоб у вас було своє, свіже. Ти ж знаєш, як я в Італії працювала, скільки сил віддала, щоб цей будиночок тобі купити. То хіба я не маю права трохи порядку навести?
– Права? Ти вважаєш, що маєш право ламати все, що я створюю власними руками? Це мій дім, мій відпочинок, моя радість! А ти приходиш і перетворюєш його на город, ніби я не здатна сама вирішити, що мені потрібно!
– А я думала, ти зрозумієш… Я ж мати твоя. І цей дім… він частково і мій, бо я його тобі подарувала.
– Ні, мамо! Він мій! І якщо ти ще раз спробуєш щось подібне, я взагалі не пущу тебе на поріг!
Я пам’ятаю той день так яскраво, ніби це було вчора. Весна тільки-но наближалася, повітря наповнювалося ароматом розквітлих бруньок, а в мені вже кипіла тривога.
Ми з мамою завжди частіше сперечалися саме навесні – коли природа прокидалася, а в наших стосунках прокидалися старі образи. Мені здавалося, що вона спеціально чекає цього часу, щоб нагадати, хто тут головний.
Мене звати Олена. Мені трохи за тридцять, я живу з чоловіком Андрієм і нашим сином Максимом у великому місті. Робота в нас обох напружена, графік щільний, тому кожен момент спокою – на вагу золота.
Кілька років тому ми вирішили придбати невеликий будиночок у селі неподалік від міста – справжню дачу для літнього відпочинку. Це місце стало для мене оазисом: тихий садок, зелений газон, який я сама доглядала, висаджувала яскраві квіти – троянди, півонії, лілії.
Все мало бути лише для краси й розради душі. Ми не планували ніяких городів, бо в нас і так вистачало турбот у місті.
Але мама…
Мама, Галина Петрівна, мала зовсім інше бачення. Вона багато років працювала за кордоном, в Італії, на важких роботах, відкладала кожну копійку і врешті-решт купила той будиночок для мене.
“Щоб у тебе було своє гніздечко”, – казала вона тоді з гордістю. Я була щиро вдячна, обіймала її, дякувала. Але з часом зрозуміла: для неї цей подарунок означав не просто допомогу, а ніби часткову власність.
Вона вважала, що має повне право там господарювати, вирішувати, що і як робити.
Спочатку все було добре. Мама жила в іншому місті, мала свою квартиру, роботу в місцевій установі з непоганою зарплатнею. Вона могла там робити все, що заманеться: садити квіти на балконі чи навіть невеликий городик біля будинку.
Але одного дня вона раптом оголосила, що кидає роботу і хоче переїхати ближче до нас.
– Доню, я втомилася від того великого міста, – сказала вона по телефону лагідним голосом. – Там шум, метушня, а тут у вас тихо, свіже повітря. І дача ваша недалеко. Я б могла допомагати, з Максимчиком сидіти, щоб ви відпочити могли.
Андрій, мій чоловік, одразу погодився допомогти з переїздом. Він завжди ставився до мами з повагою, вони швидко знайшли спільну мову з перших зустрічей.
– Звісно, тещо, ми допоможемо, – сказав він. – Олені буде легше, коли ти поруч.
Ми взяли відпустку на пару тижнів, швидко продали її стару квартиру і знайшли нову – затишну, в нашому районі. Спочатку мама пожила в нас, поки робили невеликий ремонт у її новій оселі.
Ті місяці минули спокійно: ми вечеряли разом, гуляли з Максимом у парку, розмовляли про дрібниці.
– Олено, як добре, що я тут, – казала мама, посміхаючись. – Нарешті сім’я разом. Я й готувати можу частіше, і прибирати допоможу.
– Мамо, головне, щоб тобі було комфортно, – відповідала я щиро.
Конфлікти почалися, коли ми завершили ремонт на дачі. Ми вклали душу в той будиночок: пофарбували стіни в теплі кольори, поставили нові меблі, а головне – привели до ладу ділянку. Газон став ідеально рівним, зеленим килимом, обрамленим клумбами з квітами.
Мама почула про це і одразу оживилася.
– Ой, як я рада! – вигукнула вона. – Тепер я зможу туди на літо їздити. Природа, свіже повітря! А якщо ви з Андрієм зайняті будете, Максима мені залишайте – я з ним там ціле літо пробуду, вас турбувати не стану.
Я тоді повірила. Думала: нарешті зможу відпочити по-справжньому, без постійної турботи про сина. Робота виснажувала, а літній відпочинок з дитиною завжди перетворювався на продовження побуту.
– Добре, мамо, – сказала я. – Ось ключі. Там неподалік магазин великий і медичний пункт, все зручно.
Ми не планували ніяких посадок. Дача – для релаксу, барбекю, прогулянок. Але мама мовчала про свої плани.
Минулого літа ми вирішили відвезти її з Максимом на дачу на цілий місяць. Біля села протікала тиха річечка, хлопчик міг бавитися на свіжому повітрі.
– Мамо, ось гроші на продукти, – сказала я, передаючи конверт. – Купуй, що потрібно. Ми приїдемо перевірити пізніше.
– Не хвилюйся, доню, – усміхнулася вона. – Все буде чудово. Максимко зі мною відпочиватиме як король.
Ми повернулися до міста, занурилися в роботу. Літні канікули в сина – ідеальний час, щоб він побув з бабусею.
Але коли наприкінці червня ми нарешті приїхали на дачу… Я завмерла на місці від побаченого. Усі мої прекрасні квіти зникли. Газон, яким я так пишалася, перетворився на перекопані грядки з картоплею, морквою, буряками. Земля була розрита, трава подекуди витоптана, весь вигляд – суцільна руїна. Сусіди, проїжджаючи повз, хихикали, перешіптуючись.
– Мамо, що це? – запитала я тихо, намагаючись стримати емоції.
Вона вийшла з будинку з посмішкою, витираючи руки об фартух.
– А що, доню? Бачиш, як я постаралася! Овочі свої будуть, свіжі, екологічні. На зиму вистачить усім!
– Але ж я просила нічого не чіпати! Це мої квіти, мій газон!
– Ну, квіти – то краса, звісно, але овочі корисніші. Я ж для вас старалася, бігала тут щодня, полола, поливала.
– Ти не запитала мене! Це мій дім, мої правила!
Ми розмовляли спочатку спокійно, але голоси ставали гучнішими. Андрій намагався заспокоїти.
– Галино Петрівно, можливо, наступного разу спочатку порадитеся з Оленою? – сказав він м’яко.
Але мама тільки розвела руками.
– Я ж краще знаю, що потрібно. Я стільки років працювала, щоб цей будиночок був. То хіба не можу трохи допомогти по-господарськи?
Того дня ми посперечалися сильно. Я зібрала її речі, відібрала ключі.
– Мамо, збирайся. Ми їдемо додому. Більше ти тут нічого не садитимеш.
Вона ображалася, бурмотіла щось про невдячність, але поїхала.
Цілий рік я відновлювала газон: наймала спеціалістів, сама сіяла нову траву, висаджувала квіти. Він знову став красивим, як на картинці.
А цієї весни мама подзвонила знову.
– Доню, привіт. Весна ж іде, пора городи готувати. Я хочу тільки картоплю посадити, нічого більше. Дозволь приїхати?
– Ні, мамо. Нізащо. Я не забуду, як ти все зіпсувала торік.
– Але ж я для користі! Ти не розумієш…
І ось та розмова, з якої я почала. Вона наполягала, я відмовляла. Егоїзм мами вражав: вона не бачила моїх почуттів, лише свою “користь”. Вважала, що її досвід і її внесок у покупку дають їй право ігнорувати мої бажання.
Після тієї розмови ми довго не спілкувалися. Я сумувала, бо все ж любила маму, але не могла пробачити таке нехтування.
Одного вечора Андрій сказав:
– Олено, може, поговори з нею спокійно? Вона ж одинока.
– Я пробувала. Вона не чує.
Але через місяць мама приїхала сама, без запрошення, з валізою.
– Я на пару днів, – заявила на порозі нашої міської квартири. – Помиримося?
Ми помирилися зовні. Вона готувала улюблені страви, гралася з Максимом.
– Бабусю, а на дачу поїдемо? – питав він.
– Поїдемо, сонечко, обов’язково, – відповідала вона, дивлячись на мене викликом.
Я мовчала.
Потім вона почала натякати.
– Доню, той газон… ну, може, невеликий куточок для овочів виділити? Тільки для себе, щоб свіже було.
– Мамо, ні. Я вже сказала.
– Ти така вперта. Я ж мати, я хочу допомогти.
– Допомога – це коли питають, а не роблять наперекір.
Ми знову посперечалися, але тихіше. Андрій втрутився:
– Давайте знайдемо компроміс. Може, мама купить собі невелику ділянку десь поруч?
Мама скривилася.
– Навіщо мені окрема? У мене ж є дача доньчина.
Ті слова вразили мене в саме серце. “Доньчина” – ніби не моя, а спільна.
Я глибоко вдихнула.
– Мамо, цей будиночок – мій. Ти його подарувала, і я вдячна. Але тепер рішення за мною.
Вона заплакала.
– Невдячна ти. Стільки я для тебе зробила…
Емоції переповнювали. Я теж мало не розплакалася, але стрималася.
Зрештою мама поїхала до себе. Ми знову спілкувалися рідко.
Але літо наближалося. Ми з Андрієм планували відпустку на дачі – вперше повноцінно, з Максимом.
Я висаджувала нові квіти, милувалася газоном.
І одного дня мама подзвонила.
– Олено, я подумала… Дозволь мені приїхати на тиждень. Я нічого не чіпатиму, обіцяю. Просто посиджу на природі.
Я вагалася. Серце боліло від спогадів, але й самотність мами відчувала.
– Добре, мамо. Але тільки з умовою: нічого не садити, не перекопувати. Тільки відпочивати.
– Звісно, доню! Дякую!
Вона приїхала. Спочатку все було чудово: гуляли, готували шашлики, розмовляли про минуле.
– Пам’ятаєш, як ти маленька була, ми на річку ходили? – питала вона.
– Пам’ятаю, мамо. То були щасливі часи.
Але одного ранку я вийшла в сад і побачила: в куточку, за кущами, невелика грядочка. Мама вже посадила кілька кущів помідорів.
– Мамо! – вигукнула я.
Вона вийшла, усміхаючись.
– Та всього трохи! Для салату свіжого.
– Ти обіцяла!
– Ну, доню, це ж дрібниця. Не кричи.
Але для мене це не дрібниця. Це знову нехтування, знову її впевненість, що вона знає краще.
Ми посперечалися знову. Цього разу я була твердою.
– Збирайся, мамо. Їдемо в місто. Ключі залишаються в мене.
Вона ображалася довго.
– Ти мене виганяєш? Свою матір?
– Я захищаю свій простір.
Андрій підтримав мене.
– Галино Петрівно, Олена має рацію. Треба поважати наші рішення.
Мама поїхала. З того часу ми бачимося рідко, тільки в місті. Вона досі вважає мене невдячною, а я – її надто впертою в своєму баченні “користі”.
Але дача залишилася моєю радістю. Газон зелений, квіти цвітуть, Максим бігає босоніж по траві.
Іноді я думаю: можливо, колись ми знайдемо спільну мову. Але поки що я навчилася захищати своє.
Головна картинка ілюстративна.
