— «А ви взагалі для себе живете чи все ще для інших?» — це просте запитання від випадкової жінки в черзі до поліклініки стало для мене початком справжньої революції. У 63 роки, коли суспільство чекає від жінки лише тихих вечорів, допомоги з онуками та повної відмови від власних бажань, я раптом зрозуміла: її життя належить кому завгодно, тільки не мені самій.

— «А ви взагалі для себе живете чи все ще для інших?» — це просте запитання від випадкової жінки в черзі до поліклініки стало для мене початком справжньої революції. У 63 роки, коли суспільство чекає від жінки лише тихих вечорів, допомоги з онуками та повної відмови від власних бажань, я раптом зрозуміла: її життя належить кому завгодно, тільки не мені самій.

Мені шістдесят три. Я звичайна жінка. Не психолог, не зірка соцмереж, не приклад «успішного успіху». У мене звичайна пенсія, дорослі діти, тиск іноді стрибає, а коліна нагадують про вік при кожному кроці. Дзеркало для мене — то добрий друг, то запеклий ворог. Але рівно рік тому сталося те, до чого мене ніхто не готував.

Все почалося в черзі до терапевта. У коридорі стояв такий густий дух хлорки й обговорення новин, що можна було вішати сокиру. Поруч зі мною примостилася жіночка — теж «нашого розливу», але в капелюшку з таким виглядом, ніби вона щойно виграла мільйон і ще нікому про це не сказала. Вона довго спостерігала, як я нервово перевіряю телефон, чи не дзвонила донька, а потім раптом запитала:

 — А ви взагалі для себе живете чи все ще на громадських засадах працюєте?

Я ледь телефон не впустила. 

— У сенсі? — перепитала я.

 — У сенсі, — посміхнулася вона, — чи знаєте ви колір своїх мрій, чи тільки колір шпалер, які хоче переклеїти ваша невістка?

Я тоді нічого не відповіла, буркнула щось про «час такий». Але поки йшла додому, цей «капелюшок» не йшов у мене з голови. Нас же як виховували? Бути зручною, як старі капці. Бути вдячною, не вимагати, а головне — не хотіти забагато. Особливо після шістдесяти. Нам навіювали: ти вже своє відспівала, тепер твоя партія — підспівувати онукам у хорі.

Наступного дня завітала донька, Марина. Вона влетіла в квартиру, як торнадо, однією рукою тримаючи телефон, іншою — пакет із брудною білизною онука. 

— Мамуль, виручай! Завтра треба з малим посидіти, у нас корпоратив, — вона вже звично відкрила мій холодильник. — Ой, а де сирники? Ти що, не пекла сьогодні? 

— Не пекла, — тихо відповіла я. — Тиск був зранку. 

— Ну, мам, — Марина розчаровано зітхнула. — Ти ж на пенсії, у тебе часу вагон. Тобі все одно простіше, ніж нам. Тобі ж не важко, правда?

«Простіше». Це слово різануло, як гостра бритва. Значить, моє життя — це просто додаток до їхнього? Безкоштовна опція «Мама-сервіс»?

Я посміхнулася, погладила її по голові, але всередині щось клацнуло. Вперше в житті я не кинулася виправдовуватися, чому сирників немає.

Увечері я дістала старий блокнот. На останній сторінці, років п’ятнадцять тому, було написано: «На пенсії нарешті поїду в тур по замках Західної України». Я подивилася на цей рядок. За ці роки я об’їздила тільки всі найближчі дитячі майданчики та овочеві ринки.

Я пішла на жіночий форум. Написала: «Дівчата, а хто з нас пам’ятає, чого хоче особисто вона? Бо я, здається, забула». За годину телефон почав вібрувати так, ніби він хотів злетіти. — «Мені 68, я хочу малювати, а не ліпити вареники на три сім’ї!» — писала одна. — «Я мрію поїхати на море одна і щоб ніхто не питав: “Бабусю, а де мої плавки?”» — додала інша. Ми не старіємо. Ми просто стаємо невидимими навіть для самих себе.

Вирішила: почну з малого. Взяла аркуш і написала свій «Маніфест егоїстки».

1.Хочу, щоб вечір після 19:00 був моїм приватним часом.

2.Хочу купувати дорогу каву, а не «акційну» суміш.

3.Хочу не виправдовуватися, чому я не в гуморі.

Наступний дзвінок від Марини був уже через день. 

— Мам, слухай, ми тут з Андрієм вирішили в кіно піти. Завеземо малих через годину? Серце закалатало в горлі. Рука потягнулася до аптечки, але я вчасно її зупинила.

 — Сьогодні не вийде, Марино, — голос здригнувся, але витримав.

 — Як це? Ти захворіла? — в голосі доньки почулася щира тривога, змішана з роздратуванням. 

— Ні, я цілком здорова. Просто в мене плани. 

— Які плани? — Марина аж поперхнулася. — Ти до Люсі йдеш пліткувати? 

— Ні. Я планую сидіти в тиші, пити чай і дивитися у вікно. І робити це я буду наодинці.

Тиша на тому кінці дроту була такою довгою, що я встигла подумати: «Все, тепер вона мене зненавидить». 

— Ти якась дивна стала, мамо, — нарешті видавила донька. — Раніше ти була… іншою. 

— Раніше я була зручною, — відповіла я. — А тепер я — жива.

Звісно, родина просто так не здалася. Почалася «тиха облога». Марина стала дзвонити з підкреслено сумним голосом: «Ой, мамо, ми так втомилися, але ти відпочивай, не звертай уваги…». Навіть невістка надіслала фото онука з підписом: «Сумує за бабусею і за нормальними котлетами».

А потім зателефонувала Люся, моя подруга з часів мезозою. 

— Поліно, ти що там, сектанткою стала? — реготала вона в трубку. — Марина каже, ти двері на замок зачиняєш і сидиш як сич. У нашому віці треба бути простіше. Діти — це наше все! 

— Люсю, — перебила я її. — «Бути простіше» — це бути меблями? Які стоять у кутку і чекають, поки на них сядуть?

 — Ой, ну ти й загнула! — обурилася Люся. — Дивись, дограєшся, що й води нікому буде подати. 

— Тоді я сама собі замовлю доставку мінералки, — віджартувалася я, хоча всередині шкребли коти.

Але знаєте, що найцікавіше? Коли я перестала бігти на кожен свисток, вони не зникли. Марина почала дзвонити і питати: «Мам, як ти?», а не «Мам, ти зробила?». Виявилося, що коли ти перестаєш бути безкоштовним сервісом, ти знову стаєш людиною.

Я почала вчитися жити в тиші. Раніше я завжди вмикала телевізор — щоб не було чутно власних думок. А тепер я сиджу на балконі й просто слухаю місто. Одного разу я пішла в парк. Просто так. Без мети. Бачила, як інші бабусі бігають за онуками з криками «Не лізь у калюжу!», і вперше в житті мені було їх не шкода. Мені було за них сумно.

Я купила собі набір для малювання. Не натуру, як та жінка з форуму, а просто абстракцію. Моя невістка, побачивши це, хмикнула: 

— Мамо, це що, нова течія? «Пенсійний сюрреалізм»? 

— Ні, — відповіла я, вмочуючи пензель у яскраво-червону фарбу. — Це моє право на власні кольори.

На форумі з’явилося нове повідомлення від тієї ж жінки в 72 роки: «Я вперше за 40 років сказала чоловіку, що не буду готувати обід, бо хочу читати детектив. Він сам підсмажив яєчню. Світ не перекинувся!».

Зараз мій ранок починається не з переліку обов’язків, а з одного запитання:

 — Поліно, що сьогодні буде бережним по відношенню до тебе?

Іноді бережно — це вимкнути телефон і піти в кіно на останній ряд. Іноді — замовити піцу замість того, щоб три години стояти біля плити. А іноді — зателефонувати Марині й сказати: «Привозь малих, я скучила і хочу спекти з ними печиво». Але тепер це мій вибір, а не їхній примус.

Після шістдесяти життя не звужується. Воно просто перестає бути галасливим базаром, де кожен хоче від тебе знижку. Воно стає твоїм власним садом.

Нещодавно я знову зустріла ту жінку в капелюшку. 

— Ну як? — запитала вона, підморгнувши. — Мрії якого кольору? 

— Кольору морської хвилі, — відповіла я. — Бо я таки купила квиток у тур по замках. І знаєте що? Дочка сама запропонувала оплатити мені готель. Каже, що я тепер така натхненна, що їй приємно на мене дивитися.

Жінка після шістдесяти — це не пізно. Це саме той момент, коли ти нарешті можеш зняти незручні туфлі й піти босоніж по траві. І нехай весь світ почекає, поки ви доп’єте свою каву.