Рито, слухай мене уважно. Хазяїн дозволив тобі допомогти. Він заплатить. Десь щось піднесеш і приберешся. Ну, будь ласка, будь дуже обережна, нічого не розбий. Через місяць у школу, а стільки всього купити треба. І ні з ким не вступай у розмови. Тільки «дякую» та «будь ласка». Ти мене зрозуміла?
Рита зітхнула.
— Тітко Людо, ну можна було й не говорити це все. Я ж це все й так знаю й розумію.
— Та знаю я, що ти знаєш, але ще я знаю тебе. Горе ти моє лукове, але хто б міг подумати, що я племінницю в 11 років змушуватиму працювати.
Рита обняла її.
— Тітко Людо, ви мене не змушуєте, неправда. Я сама завжди прошу. Вам би одній вистачило і вашої зарплати.
— Гаразд, живі будемо, не помремо. Ох, зустріла б я твою мамку, сестричку свою нещасну, повиривала б їй ніжки з одного місця, щоб не могла по світу роз’їжджати. Ось так би й було.
Рита тільки зітхнула. Не знала вона точно, як ставитися до своєї мами. Бачила її кілька разів за все життя, та й то недовго, максимум тиждень.
Світлана щоразу приїжджала до сестри з провиною, говорила, що все, узялася за розум. Зараз от трохи відпочине і влаштується на роботу. Потім винайме житло, забере Риту, і будуть вони спокійно жити. Це, звичайно, дуже лякало. Світлана, звичайно, була її мамою, але, по суті, абсолютно чужа людина.
Хвилювалася дівчинка даремно. Тому що через декілька днів Світлана зникала, прихопивши з собою половину зарплати старшої сестри. Потім з’являлася знову, повзала на колінах, благала прощення і знову пропадала.
Зовсім недавно Рита дізналася таємницю своєї появи й того, чому вона живе з Людмилою.
Виявляється, колись у тітки був чоловік, і молодша сестра поклала на нього око. Не було там, звичайно, ніякого кохання, але от підлість характеру була. Чого коштувало вісімнадцятирічній дівчині звабити сорокарічного чоловіка? Та нічого не коштувало.
Люда дізналася надто пізно. У Світлани вже випирав живіт.
Звичайно, вона довго плакала в плече старшій сестрі, розповідала, що її чоловік сам проходу їй не давав. Ну, загалом, чоловіка було вигнано без пояснень. Дитину вона забрала, а Світлану відправили вчитися. На цьому, власне, і все.
Людмила звільнилася зі своєї роботи й влаштувалася офіціанткою. Так, не престижно, але за рахунок чайових вона отримувала навіть більше, ніж раніше, працюючи на нормальній роботі.
У ресторані Риту всі вважали її донькою, а Люда нікого не переконувала у зворотному. Адже вона й сама давно вже вважала її своєю дитиною, своєю, а не Світлани.
Іноді згадувала про чоловіка, жаліла його навіть. Але потім проганяла погані думки з голови й знову просто жила. Без очікування дива, взагалі без жодних очікувань, просто жила.
Рита підростала, намагалася допомагати їй у всьому, а Люда дуже переживала, щоб хтось не дізнався про те, що Рита насправді їй не донька.
— Ой, скільки людей.
Рита взяла за руку Люду.
— Тут і загубитися можна.
— Не хвилюйся, не загубишся. Ти тут усе краще, ніж я, знаєш. Головне, пам’ятай, що я тобі говорила. Ні з ким не розмовляй. Сьогодні весілля дуже заможних людей. Вони в нашому місті хіба не найголовніші.
— Оце так.
— Тому й людей стільки.
— Та ну, ти не хвилюйся, я не підведу.
Рита запнулася. Потім хитро подивилася:
— А купиш мені ті туфельки?
Людмила розсміялася.
— Ну й лисичка! Подивимося на твою поведінку.
Весілля набирало обертів. Рита допомагала по кухні. Офіціанти не встигали.
Хазяїн заглянув на кухню.
— Рито, потрібно перевірити й замінити серветки. Зможеш? Не встигаємо.
— Звичайно, Олександре Сергійовичу.
Хазяїн ресторану усміхнувся.
— Давай, виручай, дівчинко. Хоч поміч і не велика, а все ж іншим бігати менше.
Рита швидко зняла клейонковий фартух, наділа інший. Дівчинкою вона була високою, і багато хто давав їй років 14, а то й 15. Ну а де 15, там уже ніхто й не здогадається.
Вона швидко пересувалася залом. Спочатку замінила серветки, потім зібрала скільки змогла брудного посуду й пішла далі.
Коли проходила повз темний коридорчик, що вів до туалетів, побачила, як жених обіймав якусь дівчину. І це точно була не наречена. Наречену Рита вже розгледіла. Вона була така ніжна, скромна й сумна. Дивно, звичайно, начебто ж весілля в неї. Хоча з таким женихом засумуєш і не так.
Рита постаралася викинути з голови все, що бачила. Це взагалі не її справа. Тітка сказала поводити себе правильно.
Приблизно на п’ятому заході з брудним посудом, коли Рита віднесла стільки, скільки, як їй здавалося, й у ресторані-то не було, вона побачила, що жених нарешті сидить поруч із нареченою.
Дівчина відвернулася й про щось розмовляла з тією самою, яку жених нещодавно обіймав. А жених… Рита зупинилася й завмерла.
Жених, скориставшись тим, що на нього ніхто не звертав уваги, під столом відкрив якусь маленьку пляшечку й швидко висипав порошок у келих нареченої. Він тут же її чмокнув і вийшов із-за столу. Та дівчина, яка відволікала наречену, теж пішла.
Наречена простягнула руку за келихом.
Рита знала, що втручатися не можна, але вона тільки запитає — і все.
— Ви така гарна.
Наречена усміхнулася Риті й підняла келих.
— А ви хворієте?
— Ні. А чому запитуєш? — здивовано запитала наречена.
— Ну, вам щойно жених ваш якісь ліки насипав в келих.
Дівчина зблідніла, поставила келих на місце.
— Ти впевнена?
— Так, я бачила. Він під столом пляшечку відкрив і насипав. А ще…
Наречена уважно подивилася на Риту.
— Ну, говори, що ще. Не тягни.
— Мене… мене мама сварити буде.
Дівчина усміхнулася.
— Я обіцяю, ніхто нічого не дізнається. Ну, якщо що, скажу, що сама дізналася.
— Ваш жених обіймався з дівчиною, з якою ви розмовляли.
І Рита з усіх ніг пустилася навтьоки. Вона не бачила, що наречена провела її задумливим поглядом, а потім широко усміхнулася жениху, що підійшов.
Рита вже була в мийній, коли до них буквально увірвався хазяїн.
— Ну все, ви не уявляєте, що там коїться!
Кухарка запитала:
— Бійка, чи що?
— Ні, набагато гірше. Наречена запропонувала жениху обмінятися келихами. Мовляв, традиція така, щоб і потім у родинних справах можна було підміняти один одного. А жених — ні в яку. Загалом, слово за слово, викликали поліцію. Наречена стверджує, що жених щось їй підсипав. Там батьки готові повбивати один одного, але поки тримаються, чекають поліцію. Якась дівчина намагалася піти. Наречена наказала її не випускати. Говорить, що вона допомагає жениху. А якщо я не помиляюся, це її подруга й свідок.
— Оце так пригоди!
— А що це раптом наречена вирішила, що її хочуть отруїти?
Олександр Сергійович знизав плечима.
— Ось цього я не знаю. Начебто щось бачила. О, сирена, піду я туди.
Людмила й Рита йшли додому. Люда задумливо заговорила:
— Ось скільки працюю, уперше такий кавардак на весіллі. Ну, бувало всяке. Одного разу жених і наречена посварилися й тут же подали на розлучення. Але сьогодні взагалі щось із чимось. Справжній детектив.
Дівчинка перелякано подивилася на тітку.
— А чого ти мовчиш? Зазвичай з тебе сто запитань сиплеться. Хіба що замішана ти в цих подіях?
Рита намагалася ніколи не брехати тітці, але чим старшою ставала, тим більше розуміла: так не виходить. Іноді потрібно трохи не договорити, щоб тітка не дуже засмучувалася.
— Та ні, що ти, тітко Людо, я взагалі нічого не знаю. Просто спати дуже хочеться. Втомилася.
Людмила заспокоїлася.
— І справді, чого це я? Гаразд, зараз прийдемо, одразу ляжеш. Чи їсти хочеш?
— Ні, нічого не хочу.
Рита заснула одразу, наче людина, яка скоїла важливу й правильну справу. Та й втомилася все ж таки. А вранці її розбудили голоси: говорили тітка й хтось ще. І цей хтось був не один.
Рита сильно перелякалася. Невже вона все переплутала? Невже нічого не було? І тепер наречена з женихом прийшли до них, щоб її покарати?
Рита натягнула ковдру на голову. Буде так лежати, начебто спить. Тітка нікого до неї не впустить.
Минула хвилина, друга. Під ковдрою було душно й спекотно. А там у кімнаті про щось говорили. Але про що — Рита не знала. Вона виглянула. Ті, що розмовляли, були там. До неї ніхто не йшов. І дівчинка навшпиньках підійшла до дверей.
— …Знаєте, коли я вперше привела його додому, бачила, що татові він не сподобався. Питала потім, чому.
А чоловічий голос продовжив:
— А я не зміг відповісти. Дивився на нього й розумів — від нього чимось поганим віє, але Анюта була від нього в захваті. І я подумав: «Та не мені ж з ним жити». Донька ж явно знає цього хлопця набагато краще.
— Виявилося, тато знову правий був. Якби я це випила, то десь через три-чотири години мене б не стало від серцевого нападу прямо в ресторані, у всіх на очах. І, звичайно, ніяких претензій до нього. Адже він теж був у всіх на виду.
— Я й подумати не могла, що його зі мною спеціально моя подруга познайомила. Тато говорив мені, що люди з різних кіл дружити не можуть. Таке буває вкрай рідко. А от я вірила, що наша дружба — саме такий випадок. Тато ж ніколи не забороняв мені спілкуватися з тими, хто йому не подобався. Завжди вірив у те, що я розберуся. А я не змогла.
Рита чула, що голос у гості зривався. Вона не сумнівалася: це була та сама наречена.
Рита хотіла поправити килимок біля дверей, але перечепилася, навалилася на двері й вивалилася у велику кімнату.
— Добрий день!
На неї здивовано дивилося кілька пар очей.
Тітка Люда зітхнула.
— Рито, ну ти що, підслухувала, чи що?
Дівчинка встала.
— Ні, я не підслуховувала. Просто хотіла дізнатися, чи не лають мене тут.
Дівчина спочатку усміхнулася, потім розсміялася, потім засміявся батько, потім Олександр Сергійович, та й сама тітка Люда.
— Рито…
Дівчинка не розуміла, чи сміються над нею, чи над ситуацією. Вирішила, що над ситуацією, й реготала разом із усіма.
Людмила втомлено промовила:
— Ось що, раз уже ми всі тут зараз зібралися, давайте поп’ємо чаю.
Олександр Сергійович підвівся.
— Людо, я допоможу. І в ресторан зателефоную, нехай привезуть чогось смачненького.
Рита ніяк не могла зрозуміти, добре чи погано, що вона не послухала тітку й влізла туди, куди їй не можна було.
Нарешті не витримала, потягнула вчорашню наречену за рукав. Та встала й пішла за нею до її кімнати.
— Аню, я тобі допомогла чи все ж таки ні?
— Ну, звичайно, допомогла. Ти що, все ще переживаєш?
— Ну так, не люблю, коли тітка Люда засмучується.
Аня здивовано підняла брову, а Рита готова була відкусити собі язика.
— Тітка… хіба вона не твоя мама?
Рита зітхнула й, як могла, розповіла історію.
— Ось тепер мене тітка точно сварити буде. — Потім подивилася на Аню. — Може, ти їй нічого не скажеш? А то ж мене опіка забере.
— О, нехай тільки спробує! Не бійся нічого. Мій тато розірве опіку й усіх інших, якщо треба буде. Ходімо.
Аня рішуче зайшла в кімнату.
— Тату, ми просто зобов’язані допомогти цим чудовим людям, щоб жили вони спокійно, а не боялися кожного дня, що опіка до них прийде!
Людмила закрила обличчя руками.
— Опіка? — чоловік Ані не розумів. — Що опіці робити в такому чистому й затишному домі?
— Та як що? Забрати Риту, тому що вона з тіткою живе!
Хазяїн ресторану повернувся до своєї офіціантки.
— Людо, я щось не зрозумів. Рита… хіба не твоя донька?
Ще година пішла на всі розповіді. Поки Людмила розповіла їхню історію, поки чоловіки, намагаючись стримуватися, висловлювали свої думки щодо чоловіка Люди та її сестри, і поки тато нареченої дзвонив кудись і домовлявся, щоб опікунство зробили заднім числом.
Олександр Сергійович раптом сказав:
— Людо, я завжди думав, що таких, як ти, не буває, але був упевнений, що людина не може бути настільки ідеальною, і в тобі обов’язково повинна бути якась червоточинка. А тепер, знаєш, соромно мені.
Людмила відмахнулася.
— Ой, та годі вам!
Рита й Аня переглянулися. Їм здалося, чи між хазяїном ресторану й Людмилою щось відбувається?
Аня встала.
— А можна ми з Ритою сходимо до магазину, подивимося на якісь туфельки?
Батько Ані підвівся.
— Мабуть, і я з вами. Вам же потрібен гаманець.
Вони тихо вийшли, але, здається, можна було й пошуміти, бо ніхто їхнього відходу й не помітив.
— Ну що, дівчатка, я додому. Там наша мама дуже переживає. Анют, довго не гуляйте.
— Добре, тату.
Аня чмокнула батька в щоку.
— Все-таки добре, що ти повернувся.
А тато зніяковіло кивнув і сів у машину.
— Ну що, Рито, підемо за покупками?
Рита несміливо кивнула, а Аня посміхнулася.
— Звикай. Ми тепер з тобою часто гулятимемо магазинами, але за умови, що добре вчитимешся.
Рита зітхнула, подивилася на Аню.
— Тебе випадково не тіткою Людою звуть?
— А?
Вони розсміялися й рушили до торгового центру.
А через три місяці Аня весело танцювала на весіллі Людмили й Олександра.
