– Вона чекає нас у суботу о дев’ятій ранку, тож нічого не плануй, треба раніше встати, щоб встигнути купити ґрунтовку, – буденно промовив Володимир, відправляючи до рота шматок смаженої картоплі й навіть не дивлячись на дружину.
Марія зупинилася з виделкою в руці. Важка зміна на складі в передмісті Києва, де вона дванадцять годин поспіль пакувала посилки для пошти, гуділа в ногах важкою втомою.
Все, про що вона мріяла останні три години – це гарячий душ, вечеря й спокій. Вона повільно перевела погляд на чоловіка, який спокійно жував, гортаючи стрічку новин у телефоні.
Його обличчя виражало повний спокій, близький до байдужості ситої людини.
– Яка ґрунтовка, Володю? – перепитала вона, сподіваючись, що осліпилася чи чоловік просто невдало пожартував. – У мене в суботу єдиний вихідний за два тижні. Я збиралася спати до обіду, а потім просто відпочивати.
Володимир відірвався від екрана й подивився на Марію з легким здивуванням, ніби вона сказала щось недоречне. Він відклав телефон, витер губи серветкою й почав пояснювати тоном, яким розмовляють з дітьми, що не розуміють простих речей.
– Ти ж знаєш, Галина затіяла ремонт у своїй двокімнатній квартирі в Дарницькому районі. Грошей у неї на бригаду немає, одна з дитиною, сама розумієш. А в тебе рука набита, ти нам коридор і кухню ідеально зробила. Я їй сказав, що ми допоможемо. Там роботи зовсім небагато: старе зняти, стіни вирівняти, поклеїти шпалери, ну й стелі освіжити. Місяць попрацюємо по вечорах і вихідних – і все буде готово.
Марія відчула, як усередині наростає глухе обурення. Це було не просто пропозиція, це був уже затверджений план, у якому їй відводилася роль безплатної помічниці.
Володимир розпорядився її часом, її силами й її вихідними так, ніби вона була його річчю, як дриль чи перфоратор, які можна позичити кому завгодно.
– Звідки ти взяв, що я поїду до твоєї сестри й допомагатиму з цим ремонтом?! Ти не мав права обіцяти їй мою допомогу без мого відома! Тож сам їдь після роботи й клей їй шпалери! – заявила Марія, відклала виделку на стіл. Дзвін металу об тарілку пролунав різко, але недостатньо сильно, щоб змінити настрій чоловіка.
Володимир насупився. Його розслаблена поза змінилася напругою. Він не любив, коли його рішення ставили під сумнів, особливо в таких, як йому здавалося, простих побутових справах.
– Не починай, Марію, – скривився він. – Що за егоїзм? Це моя сестра. Їй допомога потрібна. Ти що, не витримаєш, якщо шпателем помахаєш пару годин? У тебе це добре виходить, швидко. А я на підхваті буду, сміття винесу, меблі посуваю. Ми ж сім’я, маємо один одного підтримувати.
– Підтримувати? – Марія гірко всміхнулася. – Володю, я працюю фізично. Я спину ледве відчуваю ввечері. Ти сидиш в офісі в центрі Києва, папери перекладаєш, а я посилки тягну. І ти хочеш, щоб я замість відпочинку їхала в інший кінець міста дихати пилом і знімати старі шпалери? А твоя Галина що робитиме? Керувати?
– Галина займатиметься дитиною й готуватиме нам, – відрізав Володимир, підвищуючи голос. – І не смій применшувати мою роботу. Я теж втомлююся. Але я ж не скаржуся. Я обіцяв сестрі, що ми приїдемо. Я дав слово. Ти хочеш виставити мене пустодзвоном перед ріднею? Щоб вони сказали, що я дружину власну не можу переконати?
Марія дивилася на чоловіка й бачила перед собою зовсім чужу людину. Його хвилювало не те, що дружина ледве стоїть на ногах від втоми, а те, як він виглядатиме в очах сестри. Його репутація «доброго брата» будувалася на її зусиллях.
– Мене не хвилює, що ти там наобіцяв, – твердо сказала вона, встаючи з-за столу. Апетит зник повністю. – Це твої клопоти. Хочеш бути добрим братом – бери відпустку, наймай бригаду за свої гроші чи сам ставай до стіни зі шпателем. Мене в цю історію не вписуй.Я в суботу сплю. І крапку тут поставимо.
– Жодної крапки, – Володимир різко постукав долонею по столу, від чого чашки жалісно задзвеніли. – Ти поїдеш, бо я так вирішив. Я вже домовився. Галина купила матеріали, чекає нас. Якщо ти не поїдеш, це буде образою для всієї моєї родини. Ти живеш у моїй квартирі, їси продукти, які я купую, і поводитимешся як принцеса? Невдячна.
– Я купую продукти нарівні з тобою, – холодним тоном нагадала Марія, прямуючи до виходу з кухні. – І комуналку ми платимо порівну. Тож не треба мені тут рахунки виставляти. Я не наймалася в помічниці до твоєї рідні.
– Це ми ще подивимося, хто куди наймався, – гукнув їй услід Володимир. – Ти забагато про себе думаєш. Вважаєш, що втомилася? Всі втомлюються. Наші матері в колгоспах працювали й нічого, тягнули. А ти від шпаклівки розвалишся? У суботу о дев’ятій ранку ми виїжджаємо. І це не обговорюється.
Марія зачинилася у ванній і ввімкнула воду, щоб не чути бурмотіння чоловіка, який продовжував говорити на кухні про жіночі обов’язки й сімейний обов’язок.
Руки тремтіли від образи й обурення. Вона розуміла, що просто так ця розмова не закінчиться. Володимир був упертим, і якщо він щось собі вбив у голову, витягти це було важко.
Але найгірше було в тому, що він щиро не бачив проблеми. Для нього її праця нічого не вартувала. Це був ресурс, безплатний і необмежений, яким він щедро вирішив поділитися з сестрою, щоб задовольнити власну гордість.
Вечір п’ятниці минув в атмосфері холодного відчуження, яке можна було відчути фізично. Володимир демонстративно не помічав присутності дружини, грюкаючи дверцятами шаф і витягаючи на світ старі, випрані футболки й спортивні штани з розтягнутими колінами.
Він складав усе це в велику клітинку сумку, усім своїм виглядом показуючи, що підготовка до допомоги йде повним ходом, і думка Марії в цьому не враховується.
Марія сиділа на дивані, дивлячись у телевізор, де показували якийсь безглуздий серіал. Вона сподівалася, що за добу чоловік охолов, обдумав її відмову й зрозумів усю недоречність своїх вимог.
Але купа речей у коридорі говорила про зворотне. Володимир готувався не просто до допомоги, а до повноцінного перебування в квартирі сестри, прихопивши з собою дружину як головний інструмент.
– Ти будильник поставила? – кинув він, проходячи повз з рулоном малярного скотчу. – О сьомій підйом. Галина дзвонила, просила не спізнюватися. У неї там майстер з встановлення вікон буде до обіду, треба встигнути старі рами зняти й отвір підготувати до його приходу.
Марія повільно повернула голову. Втома змінилася глухим, важким обуренням. Він не просто не почув її вчора, він вирішив ігнорувати її слова, як примху маленької дитини, яка не хоче їсти кашу.
– Я тобі українською сказала, Володю, – промовила вона тихо, але чітко. – Я нікуди не поїду. Ні о восьмій, ні до обіду. Я спатиму. А потім займатимуся своїми справами. Якщо твоїй Галині треба зняти рами, нехай бере інструмент і робить це сама. Або просить тебе.
Володимир зупинився. Його обличчя вкрилося червоними плямами. Він кинув скотч на полицю й підійшов до дивана, нависнувши над Марією.
– Ти чого домагаєшся? – прошипів він. – Хочеш мене з родиною посварити? Галина на тебе розраховує. Вона вже всім розказала, що брат з дружиною допоможуть. Ти розумієш, що якщо ми не приїдемо, я виглядатиму смішно? Тобі байдуже на мене? Байдуже на мою репутацію?
– Мені байдуже на те, що ти обіцяєш чужими руками, – відповіла Марія, не відводячи погляду. – Ти продав мій час і мої сили за «дякую» від сестри. Це нечесно, Володю.
У цей момент телефон Володимира, що лежав на журнальному столику, задзвонив. На екрані висвітилося: «Сестра». Володимир схопив трубку й, ніби бажаючи довести дружині важливість моменту, ввімкнув гучний зв’язок.
– Алло, Володю! – голос Галини був гучним, вимогливим і зовсім не терпів заперечень. Здавалося, вона не просить про допомогу, а віддає накази. – Слухай, я тут подумала, ви коли завтра приїдете, нехай Марія відразу на кухню йде. Там стіни криві, жах просто. Нехай вона спочатку там зашпаклює, а то шпалери не ляжуть. А ти поки в залі плінтуси зніми. І ще, нехай вона свої шпателі візьме, у мене тільки один, і той іржавий.
Марія слухала цей монолог, і в неї мурашки бігли по шкірі. Галина говорила про неї в третій особі, як про неживу річ, як про пилосос, який треба привезти й увімкнути в потрібній кімнаті. Ні «будь ласка», ні «чи не могла б вона», ні питання про те, чи є в Марії свої плани. Тільки голі вказівки.
– Галино, – гучно сказала Марія, перебиваючи потік вказівок. – А ти не хочеш спитати, чи хочу я взагалі їхати й дихати твоїм будівельним пилом?
У трубці запала коротка пауза, після чого голос зовиці став ще більш різким і обуреним:
– Володю, це що таке? Ти що, не пояснив їй? Чому вона мені тут характер показує? Я взагалі-то одна з дитиною, мені важко! А ви молоді, здорові, вам що, важко рідні допомогти? Марію, ти давай не вигадуй. Ми одна сім’я. Твоя втома – це все відмовки лінивої егоїстки. Всі працюють, не ти одна така нещасна.
– Чула? – переможно вигукнув Володимир, тицяючи пальцем у телефон. – Навіть Галина каже, що ти просто вперта! Хватить удавати з себе незадоволену!
– Ось саме! – підтвердила трубка. – Володю, щоб о дев’ятій були як штик. І нехай не забуде робочий одяг, а то забрудниться й потім скаржитиметься. Все, мені ніколи, я побігла за клеєм.
Дзвінок завершився. Володимир подивився на дружину з виглядом переможця, який щойно отримав потужну підтримку. Він був упевнений, що принизив її, загнав у кут цим «загальним думкою».
– Бачиш? – сказав він, ховаючи телефон у кишеню. – Люди на нас розраховують. Тож кінчай цей цирк. Встаєш завтра о сьомій, снідаємо й їдемо. І щоб без незадоволеного обличчя. Будеш усміхатися й робити те, що скаже Галина. Вона зараз на нервах через ремонт, їй не можна суперечити.
Марія мовчала. Усередині неї щось обірвалося. Ніби остання ниточка, що тримала цей шлюб, лопнула. Вона дивилася на чоловіка й бачила перед собою не кохану людину, а людину, яка щиро вірить, що має право керувати її життям.
Він не захистив її від нахабності сестри, він приєднався до неї. Він дозволив Галині ображати її, називати лінивою, і навіть підтримав це.
– Ти справді думаєш, що я після цього поїду? – спитала вона дуже тихо. – Ти дозволив їй говорити зі мною так і ще погоджувався.
– Ой, та не драматизуй, – відмахнувся Володимир, прямуючи до ванної. – Правду казати – не означає ображати. Ти дійсно поводитимешся як егоїстка. Все, розмова закінчена. Вранці виїжджаємо. Ключі від машини, до речі, де? Дай сюди, я прогрію зранку, поки ти збиратимешся.
Це було вже не просто тиск. Це був захват контролю. Володимир простягнув руку, чекаючи, що вона покірно вкладе в неї зв’язку ключів, остаточно визнаючи свою поразку й його владу.
Ранок суботи почався не з аромату кави й не з приємних розтягувань, а з різкого звуку будильника, який задзвонив рівно о сьомій. Марія навіть не поворухнулася, натягнувши ковдру до підборіддя.
Вона чула, як Володимир бадьоро схопився з ліжка, ніби за командою. Його кроки гучно лунали по ламінату: ось він пройшов на кухню, грюкнув дверцятами холодильника, зашумів чайником.
Він поводився так, ніби вчорашньої розмови не було, або ніби був упевнений, що за ніч дружина дивом переглянула свої погляди на життя й тепер прагне знімати старі шпалери.
Через десять хвилин двері до спальні відчинилися. Володимир увійшов, жуючи бутерброд, уже одягнений у ті самі старі спортивні штани з розтягнутими колінами й майку.
– Ти чого лежиш? – спитав він з набитим ротом, дивлячись на нерухомий кокон з ковдри. – Час сім п’ятнадцять. Галина дзвонила, уже на місці, чекає. Вставай, снідай і поїхали. Я не хочу в затори потрапити.
Марія повільно відкинула ковдру й сіла на ліжку. Голова була важкою після безсонної ночі, але думки – кристально ясними.
– Я нікуди не поїду, Володю, – повторила вона рівним, беземоційним голосом. – Я тобі вчора все сказала. Їдь сам.
Володимир перестав жувати. Його обличчя спотворилося гримасою роздратування, змішаною з здивуванням. Він щиро не розумів, як можна продовжувати чинити опір, коли все вже вирішено й узгоджено з «керівництвом» у особі його сестри.
– Так, хватить, – він підійшов до ліжка й навис над нею. – Кінчай цей дитячий садок. Ти поїдеш, бо я так сказав. Я не збираюся червоніти перед сестрою й пояснювати їй, чому моя дружина вирішила влаштувати протест у найвідповідальніший момент.
– Не підвищуй на мене голос, – Марія подивилася йому прямо в очі. У її погляді не було страху, тільки холодна зневага. – Я не твоя власність. І не помічниця твоєї сестри.
Володимир примружився. Він зрозумів, що просто гучними словами тут не обійтися. Йому потрібен був важіль тиску, щось, що змусить її підкоритися, раз уже морально вона вперлася.
Його погляд ковзнув до тумбочки в передпокої, де зазвичай лежали ключі від машини – старенької, але надійної іномарки, на якій Марія їздила на роботу й яка була оформлена на неї, але куплена в шлюбі.
– А, ось як ми заговорили, – протягнув він з недоброю усмішкою. – Ну гаразд. Тоді, щоб ти не надумала поїхати до мами чи подруг, поки я буду в душі, ми зробимо інакше.
Він швидким кроком вийшов у коридор. Пролунав дзвін металу. Марія напружилася. Володимир повернувся до спальні, підкидаючи на долоні її зв’язку ключів з брелоком у вигляді маленького плюшевого ведмедика.
– Ключі побудуть у мене, – заявив він, ховаючи зв’язку в глибоку кишеню штанів. – Машину я заблокував своєю, тож виїхати ти все одно не зможеш. А пішки ти далеко не підеш. Тож вибір у тебе небагатий: або ти зараз встаєш і ми їдемо допомагати родині, як нормальні люди, або ти сидиш тут без машини й грошей.
Марія мовчки дивилася на нього. Це був уже не просто сімейний конфлікт.
– Ти зовсім межі перейшов, Володю? – тихо спитала вона. – Ти зараз ключі в мене забрав?
– Не забрав, а взяв на збереження, щоб дурниці з голови вивітрилися, – огризнувся Володимир. – Все, у тебе двадцять хвилин на збори. Я в душ. Вийду – щоб була готова. Інструменти в коридорі, перевір, щоб шпателі не забула. І вираз обличчя простіший зроби, Галина не любить, коли незадоволені ходять.
Він розвернувся й вийшов, гучно зачинивши двері ванної. Через хвилину зашуміла вода. Володимир мився з відчуттям виконаної справи, упевнений, що без машини дружина нікуди не дінеться. Він знав, що Марія не любить конфліктів, що вона терпляча. Він розраховував саме на це її терпіння, яке роками дозволяло йому користуватися її силами.
Як тільки шум води став рівним і гучним, Марія встала. У ній не бажання плакати. Усередині утворилася дзвінка порожнеча, в якій було місце тільки для чітких, виважених дій.
Вона дістала з шафи велику дорожню сумку. Рухи були швидкими й точними. Джинси, кілька светрів, білизна, шкарпетки – все летіло в сумку акуратними стопками.
Вона не перебирала речі, не прощалася з ними. Вона брала тільки те, що потрібно для життя на перший час. З полиці полетіли документи: паспорт, диплом, трудова книжка, яку вона недавно забирала для копії. Ноутбук разом із зарядкою відправився туди ж.
Потім вона підійшла до шафи в передпокої й стала на пальці, просунувши руку на саму верхню полицю, під старі шапки. Пальці намацали холодний метал.
Запасний комплект ключів від машини й квартири. Володимир, у своїй самовпевненості, зовсім забув, що колись сам змусив її зробити дублікати «на всяк випадок».
Вона швидко одяглася: зручні джинси, кросівки, легка куртка. Волосся зібрала в хвіст. Погляд упав на дзеркало. Звідти на неї дивилася втомлена, але рішуча жінка з твердою складкою біля губ. Цій жінці більше не потрібно було терпіти.
Марія застібнула блискавку на сумці. Шум води у ванній усе ще тривав – Володимир любив помитися довго, наспівуючи собі під ніс. Він навіть не підозрював, що його план «виховання дружини» провалився.
Вона вийшла на сходовий майданчик. Клацнув замок, відрізаючи її від попереднього життя, від ремонту, від Галини й від людини, яка вважала її своєю річчю.
Спустившись у двір, вона підійшла до машини. Володимир дійсно підпер її своєю, але зробив це недбало, залишивши достатньо місця для маневру, якщо заїхати на бордюр.
Марія сіла за кермо, завела двигун і, не жаліючи підвіски, переїхала через високий бордюр, вириваючись із пастки. Вона не озирнулася на вікна своєї квартири. Газ у підлогу. Геть звідси.
Володимир вийшов із ванної, наспівуючи якийсь бадьорий мотивчик і енергійно витираючи голову рушником. Гаряча вода змила залишки сну, і тепер він відчував приплив сил, готовий керувати всім. У квартирі стояла тиша, яку він прийняв за покірне очікування.
Він був упевнений, що Марія сидить на пуфику в передпокої, надувши губи, але вже одягнена в робоче й готова їхати. Його план спрацював – він показав, хто в домі господарі.
– Ну що, готова працювати на благо родини? – гучно спитав він, заходячи до спальні. – Я ж казав, все буде нормально, головне не…
Слова застрягли в нього в горлі. Спальня була порожньою. Ліжко недбало заправлене, але на ньому не було ні Марії, ні її речей.
Шафа була прочинена, і на полицях зяяли темні порожнечі там, де зазвичай лежали її светри й джинси. Володимир насупився, відчуваючи, як усередині зароджується липке, холодне занепокоєння. Він кинувся до передпокою. Полиці для взуття теж порідшали – зникли її улюблені кросівки й черевики.
– Марію! – гукнув він, заглядаючи на кухню, хоча вже розумів, що там нікого немає.
Він метнувся до вікна. Місце, де стояла її машина, було порожнім. На асфальті залишилися лише сліди шин, що йдуть через бордюр прямо по газону. Вона поїхала.
Вона посміла виїхати на власній машині, перехитривши його. Обурення накрило гарячою хвилею. Володимир схопив телефон і набрав її номер.
«Апарат абонента вимкнено або перебуває поза зоною дії мережі», – байдуже повідомив механічний голос.
– Негідниця! – Володимир кинув рушник на підлогу. – Ну зачекай, повернешся, проситимеш пробачення!
Телефон знову задзвонив, але це була не Марія. На екрані висвітилося фото сестри. Галина дзвонила вже втретє за останні десять хвилин.
Володимир, скрегочучи зубами, натягнув джинси й вибіг із квартири. Довелося їхати на таксі, бо свою машину він так і залишив заблокованою у дворі, а ключі від неї в паніці не міг знайти в купі розкиданих речей.
Двері сестри були відчинені навстіж. У квартирі панував безлад: зняті до бетону стіни, купи старих газет на підлозі, запах вогкості й їдкого пилу.
Галина сиділа посеред вітальні на перевернутому відрі з-під фарби, схрестивши руки. Її обличчя було спотворене від обурення. Побачивши брата, що входить самотужки, вона схопилася, ніби вкушена.
– Ти час бачив?! – заголосила вона замість привітання, бризкаючи слиною. – Десята година! Майстер з вікон через годину буде, а в мене нічого не готово! Де твоя дружина? Чому ти один? Ми домовлялися, що ви вдвох приїдете!
Володимир стояв посеред руїни, відчуваючи себе загнаним. Йому було соромно зізнатися сестрі, що дружина просто поїхала від нього, наплювавши на його авторитет.
– У неї… термінові справи з’явилися, – пробурмотів він, відводячи погляд. – З роботи викликали. Не змогла вона.
– Які до біса справи?! – завищала Галина, підходячи до нього впритул. – Ти мені обіцяв! Я матеріали купила, я людей підрядила, розраховуючи на її допомогу! Хто тепер усе це робитиме? Я? У мене спина ниє! Ти чим думав, коли обіцяв? Чи твоя дружина взагалі тебе ні в що не ставить?
– Замовкни, Галино! – гукнув Володимир, втрачаючи терпіння. – Не до тебе зараз! Поїхала вона, зрозуміло? Речі зібрала й виїхала, поки я в душі був! Задоволена?
У цей момент його телефон пискнув, сповіщаючи про вхідне повідомлення. Володимир дістав мобільний. Повідомлення було від Марії.
Він відкрив його, і букви застрибали перед очима. Текст був коротким і різким: «На розлучення подаю через Дію. Речі заберу пізніше, коли тебе не буде. Ключі від квартири залишила в поштовій скриньці. А ремонт нехай тобі твоя сестра робить, або одружися з нею, раз ти так дбаєш про її стіни. Бувай».
Володимир зупинився, дивлячись в екран. Земля йшла з-під ніг. Розлучення. Вона не просто поїхала, вона все вирішила. Через якийсь ремонт, через примхи сестри він втратив дружину, упорядкований побут, комфорт.
Галина вихопила телефон із його ослаблих рук і пробігла очима по тексту. Її обличчя витягнулося, а потім налилося багрянцем.
– Ти це бачив! – почала сестра, кидаючи телефон брата на мішок з цементом. – Ти подивися, що пише! «Одружися з сестрою»! Та вона ненормальна! І слава богу, що поїхала! Кому потрібна така жінка? Нічого, Володю, знайдемо тобі нормальну, працьовиту! А зараз давай, бери шпатель, час не чекає!
Володимир повільно підняв очі на сестру. Вперше за багато років він побачив її не як нещасну родичку, якій треба допомагати, а як нахабну, егоїстичну жінку, яка зруйнувала його життя. Вона стояла посеред брудної кімнати й вимагала, вимагала, вимагала, навіть не спитавши, як він почувається.
– Та ну тебе, – тихо сказав він.
– Що? – Галина оторопіла. – Ти що сказав?
– Хай котиться усе до біса з твоїм ремонтом! – розходився Володимир. – Це ти в усьому винна! Ти постійно лізла до нас! «Володю, привези, Володю, допоможи, Володю, дай грошей»! Я через твої забаганки сім’ю втратив! Марія мала рацію, ти просто користуєшся мною!
– Я користуюся?! – Галина задихнулася від обурення. – Та ти хіба голова у сім’ї! Свою жінку переконати не зміг, а тепер на сестру все валити? Ти ніхто без мене! Я тебе виростила, я тобі допомагала, а ти мені день пожалів витратити? Геть звідси! Щоб ноги твоєї тут не було!
– І піду! – Володимир штовхнув відро з фарбою, і воно з гуркотом покотилося по підлозі, розливаючи білу рідину на брудний лінолеум. – Сама живи в цьому безладі! Сама клей свої шпалери! Не хочу тебе бачити!
Він розвернувся й вилетів із квартири, грюкнувши дверима так, що одвірок затремтів. Галина залишилася стояти посеред розгромленої кімнати, в калюжі білої фарби, стискаючи руки й лаючи брата, його дружину й увесь світ.
А Володимир біг вниз сходами, розуміючи, що повертатися йому нікуди – вдома його чекала порожнеча, холодне ліжко й повідомлення про розлучення, яке вже не можна було скасувати ні гучними словами, ні вмовляннями.
Головна картинка ілюстративна.
