— А ти список не ховай, Ларисо. Я там олівцем унизу найважливіше дописала — ігровий ноутбук. Ти ж знаєш, Вітя хрещений, він не відмовить, бо у вас грошей кури не клюють, а моєму синові розвиватися треба!
— А ти список не ховай, Уляно, не ховай. Я там олівчиком унизу найважливіше дописала. Дрібно, але розбірливо.
Христина, широкоплеча, з обличчям, ніби виліпленим зі здобного, але вже підсохлого тіста, струсила неіснуючу порошинку з рукава свого неосяжного пуховика. Вона сиділа на табуреті так, ніби це був трон, тимчасово позичений у монарха. У передпокої пахло мокрим снігом, дешевою кавою, що тягнулася від одягу зовиці, і ледь вловимою тривогою.
Уляна — жінка суха, підтягнута, з очима кольору охололого чаю — повільно розгорнула листок. Список покупок до новорічного столу: горошок, майонез, мандарини, ікра, серветки. А внизу, дійсно твердим почерком, що продавив папір, значилося: «ігровий ноутбук для Валерки. Модель скинула у повідомлення».
Ноутбук. Уляна підняла погляд. Голос її не здригнувся, тільки став трохи глухішим.
— Ну а що ти так дивишся? — Христина хижо усміхнулася, оголюючи ряд великих, міцних зубів. — Валерці чотирнадцять. Хлопцю розвиватися треба. Він у мене, може, майбутній програміст чи дизайнер. Зараз без техніки нікуди. У нього старий зовсім не тягне, висне. Бідна дитина нервує, уроки робити не може.
— Христино, це список продуктів до спільного столу. Ми скидаємося на їжу. До чого тут ноутбук?
— Ой, та не бідкайся! — зовиця махнула рукою, і важкі золоті браслети на її зап’ясті брязнули, як кайдани. — У Матвія премія була, я знаю. Мати сказала: «Ви вдвох живете, дітей виростили, донька заміжня, син у морі. Куди вам гроші солити? У банку трилітрову закручувати?». А у мене Валерка — сирота при живому батькові. Аліменти — курям на сміх. Я синові пообіцяла, що дядько Матвій не відмовить. Він же хрещений, зрештою.
До кухні увійшов Матвій. Кряжистий, небагатослівний, схожий на надійний старий дуб, з руками, що ввібрали мазут так глибоко, що жодне мило не брало. Він щойно повернувся зі зміни, втомлений, у сірому светрі, який Уляна зв’язала років п’ять тому.
— Хто там кому не відмовить? — запитав він, відкриваючи кран. Вода зашуміла, тимчасово заглушаючи паузу.
— Та ось, Матвійку, — Христина миттєво змінила тон на єлейно-жалібний. — Кажу Уляні, що Валерка наш зовсім змарнів. Комп’ютер потрібен хлопцю. Навчання стоїть, оцінки поповзли вниз. Я пообіцяла, що улюблений дядько подарунок зробить. Ти ж знаєш, як він тебе поважає.
Матвій вимкнув воду, витер руки рушником і повернувся до сестри. Погляд у нього був важкий і спокійний.
— Ноутбук, значить. Ігровий. А я думав, ти гроші прийшла віддати, які минулого місяця на ремонт пралки брала. П’ять тисяч.
Христина поперхнулася повітрям. Її широке обличчя вкрилося червоними плямами. — Ти… ти мені ці копійки згадувати будеш? Рідній сестрі? Напередодні свята!
— До свята ще три тижні, — спокійно зауважила Уляна, прибираючи список до кишені фартуха. — І це не копійки, Христино. Це два дні роботи Матвія на морозі.
— Ой, почалося! Бухгалтерія включилася! Знаєте що? Ви, звісно, люди заможні, але совісті у вас — на гріш. Ладно, піду я. Але врахуйте: Валерка чекає. Якщо ви йому мрію зламаєте, я не знаю, як йому в очі дивитися будете! Він же дитина.
Вона розвернулася, обдавши їх вихором обурення, і вилетіла в коридор. Гримнула вхідними дверима так, що в серванті жалібно збрязнули чарки. Матвій важко опустився на стілець і потер обличчя долонями. — Знову вона за своє, — глухо мовив він.
— Мати дзвонила вранці. Плакала. Каже, Христинка їй тиск підняла, вимагає, щоб та з пенсії на зимову гуму додала, а сама в новому пуховику.
Уляна мовчки поставила перед чоловіком тарілку з вечерею. У домі було чисто, затишно. На дивані лежал недочитаний детектив, на підвіконні дрімав рудий кіт. Це був дім, де жили, а не демонстрували порядок.
— Матвію, — тихо сказала Уляна, сідаючи навпроти. — Ми не будемо купувати цей ноутбук.
— Не будемо, — кивнув він. — Але ж вона притягне його до нас тридцять першого. І Валерку, і молодшу Соню, і влаштує виставу. Ти ж її знаєш. Вона захоче нас зганьбити перед усією ріднею.
Уляна примружилася. У ній прокинулася та холодна впертість, яка допомогла їм вижити в дев’яності, підняти дітей і побудувати цей дім цеглина за цеглиною.
— У мене є ідея.
Наступні два тижні минули в передноворічній метушні, але з присмаком грози. Христина не дзвонила, але її присутність відчувалася незримо. Через матір, Анну Петрівну, доходили чутки: «Уляночко, Христина всім каже, що ви сюрприз готуєте. Що Матвій обіцяв. Валерка в класі розбовтав, що в нього машина буде потужна. Ох, не до добра це…»
Вечорами Уляна сиділа за старим столом. Вона дістала товстий зошит у дерматиновій обкладинці — літопис їхньої «сімейної благодійності». Матвій завжди відмахувався: «Та ладно, свої ж люди», а Уляна записувала. Не з жадібності — з любові до порядку.
- 2018 рік. Христині на закриття кредиту — 25 000 грн. Не повернула.
- 2019 рік. Христині для Валерки до школи — 5 000 грн. Не повернула.
- 2020 рік. Ремонт машини її чоловіка (того другого, що втік за пів року). Запчастини купив Матвій — 15 000 грн. Не повернула.
- 2022 рік. Похорон батька. Христина не дала ні копійки. Прийшла в новій шубі. Витрати повністю оплатив Матвій.
Цифри складалися в суму, на яку можна було купити не один ігровий ноутбук.
31 грудня. Дім наповнився ароматами хвої та запеченого м’яса. Зібралися всі: Анна Петрівна, тітка Люба з чоловіком, свати і, звісно, Христина з дітьми. Христина була «в ударі»: сукня з люрексом, занадто тісна, і зачіска, залита лаком до стану шолома. Валерка, довгов’язий підліток, сидів, уткнувшись у телефон.
— Ну, господарі! — проголосила Христина, піднімаючи келих. — Дім у вас — повна чаша. Дивлюся, нові шпалери в коридорі? Дорогі, мабуть. Вінілові. Матвій у нас скромний, заробляє як міністр, а прибідняється. До речі, Валерко, синку, йди сюди!
Хлопець неохоче відірвався від екрана.
— Час подарунків! — урочисто оголосила Христина. — Дядько Матвій і тітка Уляна тобі обіцяли дещо особливе. Ти ж добре рік закінчив. Ну, майже..
У кімнаті повисла тиша. Анна Петрівна втягнула голову в плечі. Уляна встала. Вона виглядала як королева, що готується підписати указ.
— Так, — сказала вона. — Ми приготували подарунок. Валера, це тобі.
Вона дістала з-під ялинки ту саму величезну коробку з червоним бантом. Вона була важкою. Очі хлопця загорілися. Христина задоволено хмикнула, схрестивши руки.
— Відкривай, синку! Це, напевно, той самий ноутбук.
Валерка зірвав бант, відкинув кришку… і завмер. Всередині лежав не ноутбук. Там була стопка паперів, перев’язана стрічкою, старий зошит у дерматиновій обкладинці, а під ним — калькулятор. Звичайний сірий бухгалтерський калькулятор.
Усмішка сповзла з обличчя Христини повільно, як морозиво, що тане. — Що це? — розчаровано запитав Валерка.
— Де комп?
— Це, Валеро, — гучно сказала Уляна, дивлячись прямо в очі заловці, — цінніше за комп’ютер. Це — свобода.
— Ти що, знущаєшся? — прошипіла Христина, піднімаючись. Стілець із грохотом від’їхав назад.
— Анітрохи. — Уляна взяла стопку паперів. — Тут, Христино, всі твої боргові розписки за останні роки. Ті, що ти писала власноруч, коли просила до зарплати, на лікування, на ремонт. А ось тут, у зошиті — те, що ти брала без розписок, але клялася мамою повернути. Разом, Христино, ти винна нашій родині 147 000 гривень.
У кімнаті стало так тихо, що було чутно цокання годинника.
— Ігровий ноутбук, який ти просила, коштує 30 000 грн, — продовжив Матвій. Він встав поруч із дружиною, поклавши важку руку їй на плече. — Ми з Уляною порадилися і вирішили: ми прощаємо тобі цей борг. Весь. Це і є наш подарунок твоєму синові. Тепер у його матері немає боргу перед нами. А на зекономлені гроші ти можеш купити Валерці хоч два ноутбуки. Сама.
Христина стояла, відкриваючи й закриваючи рот, як риба на льоду. Вона не могла кричати «жмикрути», бо суму боргу озвучили при свідках. Не могла сказати «неправда», бо ось вони — папірці з її підписами.
— А що, царський подарунок! — хмикнула тітка Люба. — Я б не відмовилася, щоб мені так іпотеку закрили.
— Ви… ви… – белькотіла Христина.
— Ми вирішили відновити справедливість, — спокійно відповіла Уляна. — Валеро, ти не ображайся, але чоловік повинен розуміти: борг платежем червоний. Твоя мама тепер нікому нічого не винна. Це хороший старт у Новий рік.
Валерка перевів погляд із перекошеного обличчя матері на спокійну гідність дядька Матвія.
— Ходімо! — заверещала Христина, хапаючи молодшу доньку за руку. — Ноги моєї тут не буде! Рагулі, подавіться своїми папірцями!
Вона вихопила стопку паперів із коробки, зім’яла їх і швирнула на підлогу.
— Валера, за мною! — гаркнула вона вже з прихожої.
Хлопець забарився. Він подивився на коробку, потім на дядька Матвія.
— Дядь Матвій, — тихо сказав він. — А правда… 150 тисяч?
— Правда, Валер. І навіть більше, якщо по-чесному рахувати. — Ясно. Ну, з Новим роком.
Він поплівся за матір’ю. Двері знову хлопнули, назавжди відрізаючи минуле життя. Анна Петрівна тихо заплакала, притиснувши хустку до очей.
— Ну чого ви, мамо? — Матвій підійшов, обійняв стару. — Все правильно. Давно треба було.
Минуло два місяці. Лютнева завірюха вила в трубах, але в домі Матвія та Уляни було тепло. Телефон Матвія звякнув.
— Хто там? — запитала Уляна, відриваючись від пересадки фікуса.
— Валерка. Пише: «Дядь Матвій, я тут листівки роздавав місяць і сніг чистив у сусідів. Накопичив трохи грошей. Який краще монітор взяти, щоб недорого, але норм? Порадь».
Уляна посміхнулася теплою, справжньою посмішкою. — Порадь, Матвію. І скажи, нехай приходить у суботу. Я пирогів напечу з капустою, як він любить.
— А Христина? — А що Христина? Хай сама розбирається зі своєю бухгалтерією. А хлопця втрачати не можна. Він, здається, засвоїв урок краще за матір.
За вікном бушував вітер, але дім стояв міцно — на надійному фундаменті, де тепер не було жодної тріщини від чужих претензій.
