Степан Сергійович важко опустився на лавочку. Ходити ставало все важче. Він чудово знав, що жити йому залишилося зовсім небагато. Знав, змирився і насолоджувався кожною відведеною хвилиною. Часом навіть тішився тому, що скоро піде. Адже не просто так піде, а піде до своєї Алінки.
Її не було вже сім років, а він досі шалено сумував.
Кохання їхнє не було звичайним. Зустрілися вже у зрілому віці. Їй було тридцять чотири, йому — сорок. Спочатку тікали одне від одного, намагалися приховати те, що буває тільки в підлітковому віці. Бо в такому віці кохання з першого погляду не буває.
Та якось вечором зіткнулися біля виходу бос і головний бухгалтер. В офісі на той момент нікого вже не було. Степан охриплим голосом промовив:
— Аліно, може, я зараз скажу дурницю, і ви пошлете мене куди подалі, — якщо так то так і буде… Але мені здається, нам є про що поговорити.
Аліна лише кивнула.
Спочатку посиділи в кафе, потім поїхали до неї. Ну й більше, власне, не розлучалися.
Жили так, як, мабуть, не жив ніхто. Розлука для них навіть на кілька годин була справжньою мукою.
Одне лише засмучувало — ніяк не вдавалося обзавестися діточками. Після довгих походів по лікарям їм повідомили, що Аліна дітей мати не може.
Степан Сергійович досі із жахом згадував той час. Аліна билася в істериці, хотіла з ним розлучитися, щоб він знайшов собі нормальну жінку. Це тривало довго.
Якось Степан не витримав, схопив її за плечі й міцно струснув:
— Годі, чуєш? Годі! Не потрібні мені ніякі діти, якщо вони не від тебе. Не потрібні мені ніякі інші жінки. Я тебе кохаю і хочу бути поруч тільки з тобою.
Аліна затихла, довго дивилася на нього, потім тихо заплакала, ніби змогла все прийняти.
Через рік вони вирішили взяти дитинку з дитячого будинку. То була маленька дівчинка, схожа на янгола. Блакитні очі, світле волосся. Вона була прекрасна. Звали її Танюша, і вони з Аліною просто розчинилися в ній. Піклувалися, любили.
Степан зітхнув. Тепер прийомну доньку він бачить лише тоді, коли їй потрібні гроші. Ні, звісно, він і так її не обділяє, але постійно каже, що треба б і самій працювати. Танюша чомусь вирішила, що робота не для неї.
Степан знову важко зітхнув. Під час її останнього приїзду він не дав їй грошей, сказав, що поки Таня не візьметься за розум, грошей більше не отримає. Таня грюкнула дверима і більше не дзвонила. У нього серце боліло, але Степан теж не телефонував. Розумів — так жити просто не можна.
— Вам погано?
Він здригнувся, підвів очі. Поряд із ним стояла молоденька дівчина. Вона швидко полізла в старий рюкзак, дістала пляшку з водою.
— Ось, випийте.
Він узяв пляшечку, усміхнувся.
— Дуже дякую. Я вже думав, що й чуйних людей не лишилося.
Дівчина всміхнулася, сіла поруч.
— Та що ви, їх дуже багато. Ось я їду з дитбудинку. На вокзалі в мене гроші вкрали. Я пояснила водієві ситуацію, і він безкоштовно мене підвіз. А бабусі в автобусі всю дорогу намагалися мене нагодувати. То виходить, що поганого я зустріла одного, ну, який гроші вкрав, а хороших — багато.
Степан Сергійович розсміявся.
— Ви просто на диво позитивна. Мене звати Степан Сергійович. Будемо знайомі.
— Катя, будемо. У мене ще пиріжки лишилися, ті, що мені бабусі повіддавали. Хочете?
Літній чоловік похитав головою.
— Я б, звісно, із задоволенням, та лікарі категорично заборонили борошняне. Ну а ви перекусіть. Вам, молодим, підживлення потрібне постійно.
Катя їла пиріжки, вони про щось балакали. Степан дізнався, що дівчинка потрапила в дитбудинок після того, як її вітчим в не тверезому стані штовхнув матір, а та й не встала більше.
— Ненавидиш його?
Катя знизала плечима.
— Мабуть… Але й шкода його трохи. Ну не знаю, якщо зустрінуся, правда, колись — пройду повз, не привітаюся, але й в обличчя не вчеплюся.
— І як же ти будеш у тому будинку?
Катя знизала плечима.
— Та вибору-то все одно нема.
Степан Сергійович швидко міркував.
— Катю, послухай, мені потрібна помічниця, сиділка. Ти, наприклад, могла б працювати в мене півдня, а потім домом займатися. Я й кімнату тобі виділю, ну і зарплату, звісно, платитиму.
— А що робити треба?
— Та нічого особливого. Кашу зварити зможеш, прибрати, прання запустити.
— Ой, я згодна, звісно! Ви не подумайте, я дуже старанна.
Степан жодного разу не пошкодував, що запросив Катрусю до себе. По-перше, за кілька днів дім реально змінився.
Він не любив присутності чужих у домі, тому господарство вів сам. Йому здавалося, що все чудово. Але коли Катя все вимила, вичистила, дім зовсім став іншим. Ну, майже таким, як був завжди, коли була Аліна.
Катя вже знала, як сильно Степан Сергійович кохав свою дружину. Знала, що не стало її раптово, зупинилося серце. Знала й про Танюшу. Правда, ніяк не могла зрозуміти, чому донька так рідко приїздить до батька.
Катя дуже старанно все робила по дому. Степан Сергійович, дуже допомагав фінансово, хоч вона відмовлялася брати зарплату. Отак і жили. А ввечері пили на терасі чай і розмовляли про життя.
Минуло кілька років. Степан Сергійович за цей час лише раз і бачив Таню — знов приїздила за грошима, і він, звісно, не відмовив. Таня все розпитувала про Катю, потім махнула рукою: їй самій не дуже хотілося сидіти тут і доглядати за прийомним батьком. А якщо одного кинути, то може й заповіт якийсь дурний написати.
А потім Степан Сергійович якось різко став здавати. Катя плакала, а він усміхався.
— Ну чого ти, дурненька? Я й так тут засидівся. Мене там Алінка давно чекає. А я то зберуся, то справи якісь… Бачиш, того разу не дарма передумав. Ти от зустрілася, тепер заміж вийдеш, і все — можна за тебе не хвилюватися. Хлопець-то хороший.
Катя зніяковіло кивнула.
— Хороший. Він теж з дитбудинку. Ми з ним чимось схожі. Поки він ріс, тітка якісь папери зробила і квартиру його продала. Приїхав, а жити ніде. Але Пашка молодець — вчиться, працює, кімнату в гуртожитку знімає.
— Так, молодець. Такий із усім упорається. Головне — щоб не здавався.
— Та ні, що ви, він ніколи.
— А Таня не телефонувала?
Степан Сергійович зітхнув.
— Ні, не телефонувала.
Катя похмурніла. Вона бачила, як сильно він чекав свою прийомну доньку, і навіть таємно від нього дзвонила їй. Але Тетяна слухати її не стала, гримнула у відповідь: «Тобі платять за те, щоб горщики після батька виносила, а не за те, щоб в сімейні справи лізла!» Ось і все. На тому розмова закінчилася.
Катя вже розуміла — Тетяна просто чекає. Чекає, поки Степана Сергійович не стане, можна буде приїхати і, нарешті, забрати собі все.
Літній чоловік поклав свою слабку руку на руку Каті.
— Усе буде добре. І в Пашка, і в тебе, і в вас… А тепер іди, — втомився я. Хочу побути один.
Катя вискочила з дому в сльозах. Розуміла, що Степан Сергійович не хоче, щоб вона бачила, як йому погано.
— Катю, ти що?
Пашко чекав на неї у дворі.
— Ой, йому так погано…
— Ну, то, може, лишитися з ним?
— Не можна. Не любить, коли роблять не так, як він сказав.
— Та жаль його… Отак відходить людина, і немає нікого рідних поруч.
Катя зітхнула. Вона Пашкові розповідала все про Степана Сергійович, адже той давно став їй як рідний.
Прощання було скромне. Таня сказала, що людина все одно вже не жива, то яка різниця, як його ховати? Усіх однаково в землю кладуть.
Катя купила великий букет квітів, стояла осторонь, поки йшла церемонія прощання, тихенько витирала сльози, а Тетяна разом з якимось чоловіком теж стояла осторонь. До Каті долітали уривки фраз.
— Та сподіваюся, тепер-то в тебе не виникне бажання на інших зазирати. Таких заможних, як я, більше не знайдеш.
— Таню, та годі тобі, я не зазирав.
— Ну звісно, наче я нічого не знаю.
— Я там тачку тобі скину, подивись. Крута.
— Хі-хі… А це що? Мій пупсик подаруночка хоче?
— Дуже хоче.
— Ну почекай трохи, заповіт зачитають, і будемо розуміти, скільки в нас усього. А до вступу, в принципі, можна в кредит узяти. Тепер-то мені ніхто не відмовить.
Чоловік дзвінко чмокнув Тетяну, і вона розсміялася. Вже надто голосно для цвинтаря.
Біля дому Тетяна повернулася до Каті.
— А ти що тут робиш? Зараз заповіт оголошуватимуть, то тут тільки рідні. А ти вже вибач, ніхто.
Катя зупинилася. І справді, нащо вона сюди прийшла? Думала, треба пом’янути Степана Сергійовича. Хоч цукеркою, так належить.
— Так, вибач… До побачення.
Тетяна усміхнулася.
— Прощавай. Твої послуги більше не потрібні, то, сподіваюся, не зустрінемося.
Катерина повернулася, щоб піти, але її зупинили. До неї швидко підійшов нотаріус.
— Катерино, прошу вас лишитися. Степан Сергійович хотів, щоб під час оголошення заповіту ви теж були.
Тетяна заплющила очі.
— Господи, старий маразматик… Невже вистачило розуму платити їй зарплату і ще й заповісти щось? Ну як можна не думати про сім’ю? Наче зайвого багато… Ой, ти, звісно, можеш лишитися, але все, що він тобі там не лишив, я заберу через суд. То не надійся особливо.
Катя мовчала. Нотаріус лише зітхнув.
Вона кілька разів вже бачив цього літнього чоловіка. Той приїздив до Степана Сергфйовича, і вони довго розмовляли. Катя завжди йшла, щоб не заважати. І от тільки сьогодні дізналася, що чоловік — нотаріус Степана.
Усі посіли у великій кімнаті. Дивно. Вона думала, що в Степана Сергійовича взагалі нікого нема, а виявляється — двоюрідні сестри, небіж, ще якісь люди… А жоден з них жодного разу не приїхав. Ну, поки Степан Сергійович хворів.
Тетяна сиділа як на голках. Катя так зрозуміла, що чоловік її бути з нею не хоче. А Тетяна вирішила, що втримає грошима. Ну, не дуже правильно, але, може, Тетяна від цього стане хоч трішки щасливішою.
Нарешті нотаріус розкрив конверт і почав зачитувати волю покійного. Невеликі суми були відписані сестрам і небожеві, і Таня щоразу, коли нотаріус оголошував це, кривилася, ніби від зубного болю.
— Ну а тепер найголовніше. Основна частина статків: дім, два автомобілі, активи…
Нотаріус перераховував і перераховував, а Тетяна зневажливо дивилася на сиділку, ніби кажучи: «Бачиш, про тебе взагалі забули».
— …усе це Степан Сергійович заповів Катерині Симоновій, людині, яка протягом усіх останніх важких років була поруч, доглядала за ним, як за малою дитиною, вислуховувала…
У кімнаті повисла тиша. Усі здивовано переводили погляд з Тетяни на Катю і назад.
Катерина була вражена не менше за інших.
— Ви що? Ні, це якась помилка…
Нотаріус усміхнувся.
— Степан Сергійович вгадав ваші перші слова після оголошення. Ні, це не помилка. Вам тут ще лист, щоб не вздумали відмовлятися.
Тетяна схопилася.
— Та ви тут з розуму з’їхали! Ви ж розумієте, що батько це написав під її тиском! Вона втерлася йому в довіру! Я цього так не залишу! Я до суду піду і доведу, що він був не при собі! Я, і тільки я, маю право на все його майно і гроші!
Нотаріус усміхнувся.
— Він і це передбачив. Тому в заповіті є всі довідки від усіх лікарів, що він був при здоровому розумі, коли це писав. До речі, він лишив вам невелику фірму в сусідньому містечку. Вона зараз заморожена, але якщо як слід попрацювати, то можна її підняти і розкрутити. А що до прав… Ну, як не крути, ви з Катериною йому однакові родичі.
Пашко чекав Катю вдома.
— Ти чого? Аж обличчя немає… Тетяна щось наговорила?
Катя подивилася на нього.
— Ні… Степан Сергійович вчинив…
Паша перелякано подивився на неї, торкнувся чола долонею.
— Та як він міг це зробити, якщо він того…
— Уявляєш, Паш? Він лишив усі свої гроші мені.
Пашко розгубився.
— Навіщо? Що з ними робити-то?
Катя розсміялася.
— Не знаю… Що зазвичай роблять із грошима?
Вони з Пашком поставили Степану Сергійовичу гарний пам’ятник, купили будинок із запасом на майбутніх дітей, і після весілля взялися за продовження його справи.
