Мій телефон задзвенів несподівано, коли я саме закінчувала вечерю з родиною. Я думала, що це тітка Ольга, яка завжди дзвонить увечері, щоб розповісти, як минув день у батька.
Але номер був незнайомий, з міжнародним кодом. Я піднесла слухавку до вуха, і одразу ж почула голос, сповнений обурення, який я не чула роками.
– Це ти так за батьком доглядаєш? – розходилась Марія на іншому кінці лінії. – Залишила його на чужу жінку і забула про все! Невже не можна було забрати його до себе в місто? Сидиш там у своїй квартирі, а старенького батька кинула напризволяще! Оце то дочка, нічого не скажеш!
Я відчула, як серце закалатало швидше. Марія, моя зведена сестра, яка вже 15 років живе в Іспанії і жодного разу не поцікавилася нами, раптом вирішила мене повчати. Я не стрималася.
– А ти де була весь цей час? – відповіла я різко. – Чому не дзвонила, не приїжджала? Живеш за кордоном, маєш свою сім’ю, а про батька згадала тільки зараз? Спочатку на себе подивися, а потім мене суди!
Вона не дала мені договорити. Голос її став ще голоснішим.
– Я? Я працюю день і ніч, щоб утримувати дітей! А ти тут, поруч, і навіть не спромоглася його забрати! Що люди скажуть? Ти ганьбиш усю родину!
– Люди? Які люди? Ті, хто не знає половини правди? – я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. – Я роблю все можливе. А ти просто дзвониш і напосідаєш, ніби це щось змінить!
Марія кинула слухавку, і в слухавці запанувала тиша. Я стояла посеред кухні, дивлячись на екран телефону, і не вірила, що це щойно сталося.
Чому саме зараз? Чому після стількох років мовчання вона вирішила втрутитися? Цей дзвінок перевернув усе догори дном, і я знала, що це тільки початок. Але давайте я розповім усе по порядку, щоб ви зрозуміли, як усе дійшло до цього.
Мені завжди здавалося, що наше життя в місті – це ідеальний баланс між роботою, сім’єю і турботою про близьких.
Я живу з чоловіком Андрієм і двома дітьми – сином Максимом, якому 12 років, і донькою Софією, якій 8 – у затишній двокімнатній квартирі в центрі міста.
Андрій працює інженером на заводі, а я – менеджером у невеликій фірмі, що займається логістикою. Наша квартира не надто велика, але ми облаштували її так, щоб усім було комфортно: дитяча кімната з яскравими шпалерами, кухня з великим столом для сімейних обідів і маленька вітальня, де ми збираємося вечорами дивитися фільми чи грати в настільні ігри.
Мій батько, Степан Іванович, зараз має 78 років. Він живе сам у маленькому селі за 50 кілометрів від нас. Батько завжди був сильним і незалежним чоловіком.
Ще кілька років тому він самотужки доглядав за невеликим городом – вирощував картоплю, помідори, огірки, – тримав трьох курок і одну козу для молока.
До того ж у нього є вірний пес Рекс і кіт Мурчик, які стали йому справжніми компаньйонами. Батько любить розповідати історії про те, як у молодості працював на фермі, і як усе в селі було простішим.
Але останнім часом усе змінилося. У батька почалися проблеми з руками та ногами – вони млоять, особливо після дощу чи коли він намагається щось важке підняти.
Він не завжди може сам приготувати їжу, а іноді навіть забуває випити те, що призначив сімейний. Мами не стало 20 років тому, і з того часу батько жив сам, не бажаючи нікого обтяжувати.
Я пам’ятаю, як після того, як ми з нею попрощались він став тихішим, але все одно тримався. “Я впораюся, доню,” – казав він завжди.
Я не раз пропонувала йому переїхати до нас. Перший раз це було років п’ять тому, коли я помітила, як йому важко ходити. Ми сиділи на веранді його хати, пили чай з трав, які він сам збирав.
– Тату, переїжджай до нас у місто, – сказала я тоді, тримаючи його за руку. – У нас є місце, ми облаштуємо тобі куточок у вітальні. Андрій допоможе з речами, діти будуть раді дідусеві. Ти не будеш сам, і я зможу доглядати за тобою щодня.
Він усміхнувся, але похитав головою.
– Ні, Оленко, дякую, але я тут звик. Моя хата – моя фортеця. А що з городом? З тваринами? Рекс і Мурчик не звикнуть до міської метушні. І курки з козою – їх же не кинеш. Краще я залишуся, а ти приїжджай, коли зможеш.
Я намагалася переконати його.
\– Але тату, в місті є лікарі поруч, аптеки. Ми б їздили на прогулянки в парк. Діти б тобі розповідали про школу. Максим міг би допомагати з комп’ютером – ти ж хотів навчитися користуватися інтернетом.
– Інтернет? – засміявся він. – Я й без нього обійдуся. Тут у мене сусіди, свіже повітря. Не хвилюйся, доню, я ще міцний.
Таких розмов було багато. Кожного разу, коли я приїжджала на вихідні, я заводила цю тему. Одного разу навіть Андрій долучився. Ми приїхали всією сім’єю, привезли продукти, і ввечері сіли за стіл.
– Степан Іванович, – сказав Андрій, наливаючи чай. – Олена права. Нам усім було б легше, якби ви були з нами. Я міг би відвезти вас до лікаря, коли потрібно. А діти б мали дідуся поруч – Софія вже малює вам картинки.
Батько подивився на Софію, яка сиділа поруч і їла пиріг.
– Дідусю, переїжджай! – вигукнула вона. – Я тобі покажу свої іграшки!
Він розчулився, але все одно відмовився.
– Діти мої, я ціную вашу турботу. Але в місті я загублюся. Тут у мене спокій, природа. Давайте краще так: ви приїжджаєте частіше, а я буду чекати.
Я не могла їздити щодня – робота не дозволяла. У фірмі у мене повний день, з 9 ранку до 6 вечора, плюс іноді понаднормові.
Андрій теж зайнятий, а діти в школі. Тому я вирішила знайти інше рішення. Поговорила з сусідами в селі, і одна жінка, тітка Ольга, яка щойно вийшла на пенсію, погодилася допомогти. Вона жила через дві хати від батька і завжди була доброю сусідкою.
Я приїхала до неї одного ранку, коли батько ще спав. Ми сіли на лавці біля її хати, і я все пояснила.
– Тітко Ольго, батькові зараз важко одному. Чи могли б ви за ним наглядати? Кілька разів на день заходити, перевіряти, чи все гаразд. Зварити йому обід, прибрати в хаті, нагадати про ліки. Я б платила вам за це – скажімо, 2000 гривень на тиждень.
Вона кивнула, не вагаючись.
– Звичайно, Оленко. Степан Іванович – добрий чоловік, я його знаю все життя. Мені не важко, я ж удома тепер. Буду дзвонити тобі щодня, розповідати, як справи.
– Дякую вам величезне! – сказала я, обіймаючи її. – Це зніме з мене великий тягар. А батько, думаю, зрадіє – він не любить бути сам.
Коли я розповіла батькові про цей план, він спочатку здивувався, але потім погодився.
– Добре, доню, якщо так спокійніше тобі. Ольга – хороша жінка, ми з нею сусіди давно. Тільки не витрачай гроші даремно.
– Тату, це не даремно. Головне, щоб ти був у безпеці.
З того часу минув місяць. Тітка Ольга дзвонила мені щодня. Наприклад, одного ранку:
– Оленко, добрий ранок! Твій батько вже поснідав – я зварила кашу з молоком від кози. Він випив ліки, все гаразд. Зараз годує курок.
– Дякую, тітко! А як його ноги? Не болять?
– Трохи скаржився, але я намазала маззю. Не хвилюйся.
Такі розмови заспокоювали мене. Я приїжджала на вихідні, привозила продукти, ми гуляли по саду. Одного разу Максим приїхав зі мною і допоміг батькові полагодити паркан.
– Дідусю, дивись, як я вмію! – хвалився він, забиваючи цвяхи.
– Молодець, онучку! Ти вже справжній помічник, – відповідав батько, усміхаючись.
Софія малювала йому малюнки – квіти, тварин – і вони разом годували Мурчика.
– Дідусю, Мурчик любить рибу? – питала вона.
– Любить, але більше мишей ловить, – жартував він.
Усе здавалося ідеальним. Я відчувала, що роблю правильно: батько щасливий удома, я спокійна на роботі, сім’я в порядку.
Але тоді стався той дзвінок від Марії. Вона – донька батька від першого шлюбу. Ми ніколи не були близькими, бо вона старша на 15 років і переїхала до Іспанії ще давно.
Там у неї чоловік, двоє дітей, робота в кафе. За 15 років – жодного дзвінка, жодної звістки. Батько іноді згадував її: “Цікаво, як там Марійка?” Але вона не відповідала.
Після того дзвінка я не могла заспокоїтися. Розповіла Андрієві ввечері, коли діти лягли спати.
– Уяви, дзвонить і напосідає. Де сором! – сказала я, сідаючи на диван.
Він обійняв мене.
– Не зважай, Олено. Вона далеко, не знає ситуації. Ти робиш усе можливе.
– Але чому зараз? Може, хтось їй розповів?
Виявилося, що Марія не заспокоїлася. Вона подзвонила своїй старій подрузі в селі – Наталі, яка жила неподалік від батька.
Розповіла свою версію: що я “кинула” батька на сусідку, не дбаю про нього, живу в розкоші в місті. Наталя, звісно, поширила це по селу – люди люблять плітки.
Коли я приїхала наступного разу, відчула це одразу. Зазвичай сусіди віталися тепло: “Добрий день, Оленко! Як справи в місті?” Але цього разу погляди були іншими. Перша зустрілася тітка Марта, яка поливала квіти біля хати.
– О, приїхала нарешті, – сказала вона з докором. – А ми тут чули, що ти батька залишила на Ольгу і не дбаєш.
Я здивувалася.
– Тітко Марто, що ви таке кажете? Я приїжджаю щотижня, Ольга допомагає, бо я працюю.
– Ну, люди кажуть інше. Марія дзвонила Наталі, розповідала, як ти його не забираєш до себе.
Я не стала сперечатися, пішла далі. Біля крамниці зустріла дядька Петра.
– Оленко, як так можна? Батько старий, а ти його на сусідку скинула. Ми ж усі бачимо, як Ольга бігає.
– Дядьку Петре, це для його добра. Він не хоче переїжджати.
– А ти наполягла б! Дочка повинна доглядати.
У батьковій хаті я все розповіла йому. Він сидів за столом, пив чай.
– Тату, ти чув плітки? Марія дзвонила мені, а тепер усе село гуде.
Він зітхнув.
– Чув, доню. Наталя заходила, питала. Але я їй сказав: Олена все робить правильно. Марія далеко, нехай не втручається.
– Але чому вона так? – запитала я.
– Може, совість прокинулася. Або хтось розповів їй про мій стан. Не переймайся, люди забудуть.
Але я не могла не перейматися. Того ж дня подзвонила тітці Ользі.
– Тітко, ви чули, що кажуть?
– Чула, Оленко. Але я всім кажу правду: ти дбаєш, приїжджаєш, платиш мені 500 гривень на тиждень за допомогу. Батько задоволений.
– Дякую вам. Без вас я б не впоралася.
Але плітки не вщухали. Наступного разу, коли я приїхала, Наталя сама підійшла до мене біля батькової хати.
– Оленко, Я нічого не хочу сказати, але Марія дзвонила знову. Знаєш, вона теж донька, переживає. твоєму батьку 80 років майже, чого ти тягнеш? ну як можна так просто забути про рідну людину?
Я стрималася.
– Наталю, Марія не знає деталей. Я пропонувала батькові переїзд, але він відмовляється. Ольга допомагає, я приїжджаю. Що ще я можу?
– Ну, може, забери його не слухай, що не хоче. Я б так і зробила. Так і собі спокійніше, бо як що станеться. а Ольга ж лиш вдень приходить. Марія має рацію у цьому питанні. – порадила вона.
– Ні, це його життя. Він має право вирішувати.
Батько, почувши розмову, вийшов на поріг.
– Наталю, не лізь у наші справи. Олена – добра дочка. Марія хай приїде сама, якщо така розумна.
Наталя пішла, але я знала, що це не кінець. Марія подзвонила мені ще раз через тиждень.
– Я чула, що село гуде через тебе! – сказала вона, але вже спокійніше.
– Це ти все почала, – відповіла я. – Навіщо плітки поширювати?
– Бо ти не права! Батько повинен бути з родиною.
– Він з родиною. Я його родина. А ти де?
Вона мовчала хвилину.
– Я не можу приїхати, в мене робота, діти. Але ти могла б.
– Я роблю, що можу. Якщо хочеш допомогти – надсилай гроші на ліки, 200 євро вистачить на місяць.
Вона здивувалася.
– Гроші? Я думала, ти все покриваєш.
– Покриваю, але якщо ти така турботлива – допоможи.
Вона не відповіла і знову кинула слухавку.
Я не намагаюсь виправдатись бо знаю: я права. Роблю все для батька, балансую між роботою і сім’єю. Марія далеко, не розуміє усього.
Але скажіть мені, хто з нас двох правий? Може я й справді чогось не розумію і мушу забрати тата навіть попри те, що він проти?
Головна кратинка ілюстративна.
