– А ти чула, Надійко, що молодий священик Ілля всім плітки забороняє розказувати? – питає мене з самого ранку сусідка Олена, ставлячи важке відро з молоком на лаву біля мого паркану.
Я усміхнулась, але в душі ледь не закипіла. Ще кілька місяців тому наша громада зустрічала отця Іллю з такою радістю, з хлібом-сіллю та короваєм. А тепер, здається, вже мало хто ним задоволений. Село, як завжди, розкололося: одні хвалять, що він молодий і прогресивний, інші, як і я, вважають, що в нього зовсім немає підходу до людей.
Все почалося з того дня, коли я принесла до церкви квіти зі свого саду. Літо в самому розпалі, гладіолуси у мене просто казкові. Священик подякував, запросив на чай, і я вирішила розповісти йому трохи про наше село, аби, так би мовити, зорієнтувати в місцевій ситуації.
– Отче, – почала я, обережно мішаючи ложечкою цукор у чашці, – люди у нас різні. Багато добрих, але є й такі, до кого треба придивлятись. Он, наприклад, Анна. З вигляду побожна жінка, але в піст її син влаштовує гулянки, та ще й з музикою. Або Марко, що біля лісу живе: у храмі завжди попереду, а вдома, кажуть, дружину сварить. Ну й дружина Андрія… бачили ми, як вона до сусіда ходить, коли той сам вдома.
Священик уважно мене вислухав, але раптом перебив:
– Надіє, я дуже вам вдячний за квіти та увагу, але мушу сказати, що плітки – це гріх. І я намагаюсь уникати їх, бо вони розколюють громаду.
Гріх? Плітки? Хто це чув, щоб щире слово вважати гріхом! Адже я від душі хотіла допомогти, попередити! Він же новий, нікого не знає. Як інакше йому зрозуміти, хто є хто? Я вийшла від нього ображена й розгублена. Але це був лише початок.
Через кілька днів я зустріла Ярину, мою найкращу подругу. Вона теж мала свої зауваження до отця Іллі.
– Я хотіла порадитись із ним, як приймати паломників, – обурено розповідала вона. – Ну і трохи попередила його, що не варто розраховувати на Анну. Вона ніби й допомагає, але завжди щось собі вигадує. А він мені: “Не судіть, і не будете судимі”! Ну як таке можна казати? Ми ж просто хочемо, щоб усе було добре!
Схожа ситуація трапилася і з іншими жінками в селі. Хтось поскаржився, що отець замість сповідей почав проводити бесіди про те, як важливо слідкувати за собою, а не за сусідами. Інші обурились, коли побачили його з молоддю: то вони пісні співають, то в походи йдуть. Хтось навіть сказав, що він у футболці з коротким рукавом ходив! “Ну який же це священик?” – шепотіли жінки на лавках.
А найгірше сталося, коли він виголосив проповідь про гріх пліток. Він сказав, що словами можна завдати більше шкоди, ніж руками, і що замість обговорювати інших, треба самим ставати кращими. Я сиділа на лаві й ледь не горіла від сорому. Здавалося, всі дивляться на мене та Ярину, хоча імен він не назвав.
Але найобразливіше те, що молодь його дуже полюбила. Вони збираються біля церкви, співають пісні під гітару, навіть танцюють. Моя онука Оленка каже, що це “найкращий отець”, бо він з ними на велосипедах катається і про Бога розповідає так, що цікаво. А я думаю: хіба це священича справа? Де повага до сану? У шортах, у футболці – це вже занадто!
Одного разу ми всі зібралися у Ярини вдома, щоб обговорити ситуацію. Прийшла й економка нашого старого пароха, пані Ганна.
– Треба писати до єпископа, – сказала я. – Нехай його відкликають і дадуть когось, хто розуміє наше життя.
– Але ж він хороший із молоддю працює, – несміливо заперечила Ганна.
– Хороший? Та вони йому на голову сядуть! – обурилася Ярина.
Ми довго сперечалися, але зрештою вирішили написати листа. Правда, вже третій тиждень шукаємо, хто б його правильно склав. Бо ж треба все пояснити так, щоб нас зрозуміли. Але чим далі, тим більше я сумніваюся. Може, це ми щось не так робимо?
А тепер хочу запитати вас, дорогі мої: як ви вважаєте, хто тут неправий? Може, це правда, що ми надто прискіпливо ставимося до нового священика? Чи варто дати йому шанс? Розкажіть, як у вас у громадах із молодими священиками? Може, і ми чогось навчимось.
