Мені завжди здавалося, що сім’я — це міцна опора, де кожен готовий підтримати іншого, попри відстань чи життєві обставини. Ми з сестрою росли в маленькому селі, де всі знали одне одного, а двері будинків рідко замикалися.
Я залишилася вдома, обрала спокійне життя, а вона поїхала підкорювати місто, шукати нових можливостей. Ми були різними, але зв’язок між нами здавався непорушним.
Я раділа її успіхам, вона — моїм тихим сімейним радощам. Ми ділилися мріями, планами, а головне — завжди могли розраховувати одна на одну. Принаймні, я так думала.
Та одного дня все змінилося. Телефонний дзвінок, кілька різких слів — і між нами виросла стіна. Я почула в її голосі холод, якого раніше не знала.
Вона звинуватила мене в чомусь, чого я не могла збагнути. Що я зробила не так? Чому рідна людина, з якою ділила дитинство, раптом відвернулася?
Я перебирала в пам’яті наші розмови, зустрічі, її часті приїзди до мене з донькою. Я завжди була рада їх бачити, віддавала свій час і тепло. Але щось пішло не так, і ця образа, як камінь, лягла між нами.
Що могло зруйнувати наш зв’язок? Яка дрібниця чи, може, велика помилка стала останньою краплею? Відповідь ховалася десь у наших спільних роках, у тих моментах, коли я просила про допомогу, а вона обирала власні справи.
— Привіт, сестро! — весело прощебетала Олена, набираючи мій номер. — Ми з донькою хочемо на вихідні до тебе приїхати! Можна?
— Привіт, — мовила я ледь стримуючи обурення такому проханню. — Ні, не можна.
— Як це? — Олена завмерла, не розуміючи того що от зараз почула від рідної сестри.
— У прямому сенсі, — сухо відповіла я Олені.
— Ти образилася? Я щось не так зробила? – почала сестра невинним голосом. Мені стало прикро неймровірно. Прикидається? А може й справді не розуміє. що не так?
— А тобі не соромно питати? Після того, що ти зробила, я не хочу тебе бачити! — різко відповіла я в слухавку.
— Що я зробила? Про що ти? – сестра вдавала що взагалі не розуміє про що говорю я їй зараз.
Коли у слухавці почулись гудки я поглянула на екран аби переконатись, що то і справді говорила щойно моя сестра. Думала, можливо я номер переплутала, не туди потрапила.
Та ну! Не могла моя Олена говорити зі мною от так. От просто не могла і все тут. Вона б мала розуміти, що не права. Ми місяць не спілкувались. А тепер так просто: “Про що ти?”.
Олена зателефонувала за годинку. Напевне вичекала, аби я охолола. та от той час не пішов їй на користь. Тим паче почала вона зверхньо:
— Це все через Остапа?
Подальша наша розмова і очі мені відкривала і заплутувала ще більше. Я сліпа була усі ці роки? Вона користувалась моєю добротою? А може це я чогось не розумію і в цій ситуації винна я, а не сестра?
Ми з Оленою, сестри, виросли в селі під Черкасами. Я – старша, залишилася тут: закінчила коледж, стала бухгалтеркою. Вийшла заміж за місцевого підприємця Миколу, ми разом збудували просторий будинок, народили сина Остапа і разом вели сімейну справу.
Олена ж завжди мріяла про місто. Переїхала до обласного центру, вчилася, влаштувалася касиркою в супермаркеті. З чоловіком Олегом, слюсарем на заводі, вони спершу жили в орендованій однокімнатній квартирі. Через два роки після весілля народилася їхня спільна донька Соломія.
Попри відстань, ми з Оленою спілкувалися. Коли Соломії виповнився рік, сестра почала часто приїжджати до нас. Свіже повітря корисне для дитини, та й допомога Олени була неоціненною. Ми приїжджали на вихідні, інколи залишалися на місяць.
Я завжди радо всіх приймала. У моєму просторому будинку вистачало місця, а Соломія росла спокійною. З часом сестра почала залишати доньку в мене саму — спочатку на пару днів, потім на тиждень, а влітку й на місяць.
Казала, що хоче відпочити з Олегом. Звісно ж що я не відмовляла, хоч і працювала віддалено і мені не завжди було зручно, однак. я намагалась усе встигати.
Але сестра не поспішала віддячити тим самим. У їхній квартирі місця для моєї сім’ї не було. Коли ми приїжджали до міста, то орендували житло. Сестра ж не завжди знаходила час на зустрічі — то перукарня, то справи. Інколи забігала на годину — і все.
Я намагалась намагалася не звертати на це уваги. Головне, думала собі я, щоб діти дружили. А Оленочка ж, хоч і не ідеальна, була мені все ж рідною сестрою.
А потім мій син виріс, збирався вступати до університету. Ми з чоловіком були готові платити за навчання. Але перед подачею документів я раптово занедужала: температура, слабкість. Микола обіцяв знайти когось, аби відвезти сина до міста, але супроводжувати не міг — робота, гаряча пора в полі. Навіть на один день він не міг покинути поле.
Тоді я не мала ніякого вибору тож зателефонувала до сестри:
— Оленко, — ледь чутно прошепотіла я. — Допоможи Остапу завтра з документами. Зустрінь, проведи до вишу, прослідкуй. І чи може він у тебе переночувати? На автобус він не встигне вже сьогодні. Завтра вже в обід приїде Микола знайде хто його забере.
Олена ж промовчала.
— Вибач, не вийде, — відповіла сестра.
— Чому? — я не вірила своїм вухам.
— У мене запис до салону, потім із Соломією по магазинах — їй скоро до табору, потрібні речі.
— Оленко, я ніколи ні про що тебе не просила. Лише один день.
— Не можу, правда, — відрізала сестра.
— Хоча б переночувати? Нехай навіть на підлозі!
— Олено, він же дорослий. Куди я його покладу? У спальню до нас, так нас і так там троє? Чи на кухні? І кухня у нас маленька — ти знаєш
Мені вийшли сльози на очі. Я не вірила своїм вухам. Моя сестра от так говорить мені зараз? Олена, та яку я виручала, якій допомагала нескінечну кількість разів тепер говорить мені це?
— Добре. Я зрозуміла, — тихо сказала я і вимкнула зв’язок.
У результаті допоміг далекий родич Миколи, з яким вони рідко спілкувалися. Він радо відвіз Остапа, допоміг із документами, залишив у себе й показав місто.
Остап вступив. Ми одразу ж орендували йому кімнату. Він ріс серйозним і відповідальним. Але я не могла забути, як сестра відмовила в той складний момент.
Минув місяць. Сестра зателефонувала так, ніби нічого й не трапилось до того:
— Привіт, ми з Соломією хочемо до тебе на тиждень — у мене відпустка, у неї канікули!
— Ні, — спокійно відповіла я.
— Як це — ні?
— Усе просто. Більше ви в мене не зупинитесь. Хочете на природу — знімайте житло. Але на мою допомогу не розраховуйте.
— Це через Остапа?
— Так. Я раз попросила, а ти відмовила. Роками ви відпочивали в мене, а коли мені знадобилася допомога — ти обрала салони й шопінг.
— Ну вибач, — сказала сестра якось звисока – Зрештою, ти також не права. Хто узагалі так робить. Зателефонувати посеред дня ні з того ні з сього: йди з документами, допоможи, відведи. А те, що я маю власне життя і якісь плани тебе не обходить? Тобто я повинна відкласти влане життя. бо тобі треба? Та й з ночівлею ти вигадала. У нас однокімнатна квартира. Ти взагалі як уявляєш? Де тут гостей приймати? Знаєш, ти повинна була б вибачитись за от такі прохання. а не я перед тобою. Зрештою, я завжди попереджаю і прошу заздалегіть. а от ти так не навчена, сестро.
— Досить, — перервала я сестру.
Ми більше не спілкувалися. Остап і Соломія продовжували дружити — Олена не забороняла. Соломія не винна. Але в моєму будинку Олена більше не з’являлась.
Мама намагалась нас примирити, але найприкріше, що сестра і досі не бачить за собою провини. Мовляв у мене великий будинок, мені було нескладно допомагати. Але в неї інша ситуація тож я не повинна усіх рівняти по собі і своїми статками.
Інколи краще бути без сестри, ніж із такою, на яку не можна покластися в скрутну хвилину.
